Вони збираються вдома, читають українською, ворожать на книгах і шиють ковдри з вишивкою, які ховають від чужих очей. Називають себе “підпіллям” — не через героїчні диверсії, а через те, що просто зберігають себе там, де за українську музику можна потрапити під суд. Станиця Луганська під окупацією — це історія про те, як виживає культура, коли її намагаються стерти. Історія про жінку, яка відмовляється забути, хто вона, навіть коли навколо все нагадує: забудь.
Ольга Яременко (ім'я змінено) — одна з них. Колишня вчителька, тепер пекарка. Жінка, яка пам'ятає Станицю іншою — коли тут не боялися співати колядки і зустрічати Різдво по-українськи. Коли можна було відкрито говорити про свою ідентичність. Коли діти їздили на канікули до Києва та Львова, а не до Казані. Тепер усе змінилося.
Весна 2014-го: коли Станиця стала полем бою
Щоб зрозуміти сьогоднішню Станицю Луганську, треба знати її історію. Це одна з двох станиць на території України, заснованих наприкінці XVII століття донськими козаками. Слово "Станиця" вказує на козацьке походження, а "Луганська" пов'язана з річкою Лугань. Офіційна дата заснування — 1688 рік, хоча поселення існувало тут і раніше, поки 1684 року його не знищили татари. У радянські часи селище кілька разів перейменовували — і на Станично-Луганське, потім на Косіорове. Лише 2007 року назву Станиця Луганська було офіційно повернуто.
Завдяки близькості до Луганська (всього 11 км) та до російського кордону (23 км), а також залізничним та автомобільним шляхам, що ведуть до Росії, Станиця завжди була на перехресті економічних впливів.
Населення Станиці на 2014 рік становило близько 14 тисяч осіб. Промисловість була представлена підприємствами з обслуговування залізничного транспорту, піщаним кар'єром, харчовими комбінатами, рибним господарством. Але головне — це були міцні економічні зв'язки з промисловим Луганськом, де працювали багато станичан.
Навесні 2014 року Станиця Луганська разом з іншими містами та селами сходу України опинилася у вирі подій. З березня-квітня у селищі з'явилися активісти, які проводили проросійські мітинги та акції на підтримку "референдуму". Були спроби захоплення адміністративних будівель.
2 липня 2014 року сталася одна з найтрагічніших подій — обстріл Станиці, внаслідок якого загинули мирні жителі.
18 серпня 2014 року, після кількох місяців окупації, українські військові увійшли до селища, а 21 серпня над будівлею районної ради було піднято Державний Прапор України. Але це не означало кінця випробувань для Станиці.
Життя під кулями: 2014-2022
Протягом 2014 року поблизу та в самій Станиці Луганській відбувалися бойові зіткнення. Селище жило на межі — формально під українським контролем, але фактично у зоні постійних обстрілів аж до 2022 року.
У 2017 році Станиця стала єдиним пунктом пропуску (КПВВ) на Луганщині, через який можна було перетнути лінію розмежування пішки. Щодня тут формувалися кілометрові черги людей, які йшли навідати родичів, отримати пенсії, вирішити бюрократичні питання. Це був єдиний "місток" між двома світами — окупованим і вільним.
Але ця близькість до лінії фронту мала свою ціну. Станиця Луганська регулярно піддавалася обстрілам. Протягом 2014 року поблизу та в самій Станиці Луганській відбувалися бойові зіткнення. Селище жило на межі — формально під українським контролем, але фактично у зоні постійних обстрілів аж до 2022 року. Гинули, як військові, так і цивільні — від куль снайперів, від осколків мін, на вибухових пристроях.
Водночас саме в цей період у Станиці існував тихий український рух. Ще у 2013-2014 роках тут формувалися невеликі групи людей, що збиралися на розмови, возили допомогу військовим, підтримували майдан в Луганську.
А коли 26 лютого 2022 року, на третій день повномасштабного вторгнення, тодішній голова Луганської ОДА Сергій Гайдай повідомив: Станиця Луганська тимчасово окупована російськими військами і опинилася на межі гуманітарної катастрофи, а очільник селища та його заступники здали неселений пункт окупантам — їм згодом винесли підозри у державній зраді, деякі патріоти опинилися в заручниках війни без можливості виїхати. Хто з особистих причин, хто від страху переслідувань.
З того часу в Станиці почалася планомірна русифікація та знищення всього українського. У школах почали викладати за російськими програмами, до селища командирували вчителів з Росії.
Частина людей відмовлялася до останнього брати російські паспорти. Частина — саботувала мобілізацію. Хтось передавав інформацію українським силам про техніку, склади, пересування військових. Хтось знімав символіку, хтось залишав маленькі знаки, які бачили тільки "свої".
“САтаниця”
Ольга — одна з тих, хто чинить супротив Росії зсередини. Розмова з нею починається з болючої теми — того, як змінилося ставлення до самого селища. Ольга згадує слова знайомої волонтерки.
"Одна дуже класна й поважна мною волонтерка завжди називала Станицю Луганську не інакше як "САтаниця". У 2018, коли це вперше почула, мені було образливо. А тепер я її зрозуміла. Бо тут стільки від біса! Хто був сєпаром, але приховував свої погляди, а хто понаїхав, хто і не скривав, що він редиска", — говорить жінка.
Ольга не хоче узагальнювати, але факти говорять самі за себе. Селище, яке завжди балансувало між різними ідентичностями, після 2014-го розкололося остаточно. Хтось приховував свої справжні погляди, хтось відверто підтримував окупантів. А між ними — ті, хто просто хотів жити далі, не думаючи про наслідки своєї байдужості.
Ще до великої війни Ольга відчувала цей розкол на собі. Працюючи вчителькою, вона бачила, як історія перекручується на очах у дітей. Як директор краєзнавчого музею на екскурсіях для школярів розповідав не про давню історію Станиці, а про СРСР. Як на її прохання розповісти про справжнє минуле краю він лише махав рукою і продовжував свою радянську мантру.
"Знаєш, у нас тут краєзнавчий музей є, там завжди був дивний очільник. Приводиш до нього клас на екскурсію, а я тоді класною керівницею була, а він починає їм розповідати про комсомол та октябрят. А я ж просила: розкажіть про давні знахідки, про оці черепки, про ткальство, про те, що Станиця завжди була важливим торгівельним шляхом для Луганська", — згадує Ольга, і в її голосі чути розчарування, яке накопичувалося роками.
Вона мріяла показати дітям справжню історію краю. Розповісти про ліси, хоч і штучні, про піски й кургани, про легенди, які всі вже позабували. Про історію Старої Кіндрашівки, про річки і джерела з неймовірно смачною водою. Про те, яким багатим і різноманітним було життя тут, коли не було цього нав'язливого радянського минулого, яке заслоняло собою все інше.
"Там же радянський союз в голові, минуле на донських козаках побудоване, але ж у нас не тільки донські козаки були… Хотілося, аби люди більше знали історію", — каже вона, і додає, що ця битва за історію була програна задовго до 2022-го.
Москва як магніт
Щоб зрозуміти, чому станичани масово не чинили опір, треба повернутися в минуле. Селище завжди мало тісні зв'язки з Росією — не тільки культурні чи мовні, а й суто економічні. Через Станицю проходила залізнична дорога на Москву, і протягом десятиліть люди їздили туди на заробітки.
"Всі кажуть, що тут завжди був більше курс на Москву. Можливо і так, бо люди поколіннями їздили туди на заробітки, та й залізнична дорога через нас у Москву… Місцеві пам'ятають, як "Муха" кипіла в 90-х. Це був ринок у Станиці, дуже жвавий, там торгували й місцеві люди, зі Станиці, з прилеглих сіл, і ті, хто спеціально приїжджав потягом для того, щоб перепродати свій товар. Зупинки потяга вистачало, аби пройти кілька рядів і купити-продати все, що душі завгодно. Там усе дзижчало, гомоніло та гуркотіло! Тож зв'язки з Росією тут були точно кілька поколінь", — пояснює Ольга максимально обережно добираючи слова.
Але ця економічна прив'язаність до Росії мала свою ціну. Зв'язки формувалися не лише торгові — формувалися родинні, культурні, ментальні. І коли прийшов 2014-й, ці зв'язки спрацювали як тріщина в стіні, і відіграли роль у 2022 - ому.
Але Ольга пам'ятає інший час. Її бабуся розповідала про Станицю, де не було стільки російськомовних, де українська мова звучала значно частіше. Де ідентичність визначалася не політичними поглядами, а родоводом і мовою.
"Моя бабця ще застала інше — коли не було тут стільки люду. І російська хоч і була, але не так сильно розповсюджена. Вона говорила мені так: по мові чи по язику ми розуміли, з родини старожилів, чи з приїжджих", — пригадує Ольга.
Поступова зміна демографії, поступова втрата української ідентичності, поступове підпорядкування іншому укладу.
Різдво без колядок
Якщо на початку повномасштабної війни Ольга та її проукраїнські друзі ще відчували себе у відносній безпеці, то зараз усе змінилося. Страх перестав бути абстрактним. Вона говорить про те, що цього року судили жінку за прослуховування української музики.
"Нещодавно по місцевому радіо передавали, як судили жінку за прослуховування української музики. Я розумію, що напевно це лише привід і там щось більше, або щось особисте, хтось же на неї доніс у Луганську… Але мені і моїм друзям тепер більш лячно", — зізнається Ольга.
З 2017 по 2021 рік вона завжди запрошувала друзів на Різдво. Це були справжні українські свята — з традиційними стравами, з піснями, з ворожінням. Хто ворожив на віск, хто на дзеркало, хто на чобіток. Ольга завжди ворожила на книгах — відкривала навмання сторінку і шукала в словах відповіді на свої питання. А її подруги красиво співали.
"Я виходила на веранду і чекала, поки почую, а тільки потім бачила, як вони завертають з-за рогу й повільно йдуть до мене, наче роблять виставу. Цей спів був частиною свята, частиною традиції, яку наші бабусі зберегли і передали нам", — пригадує жінка.
Цього року все інакше. Тепер навіть звичне Різдво під загрозою.
"Цього року ми вирішили, що нічого з цього не буде. Зберемося разом, повечеряємо, тихенько подивимося "Ніч перед Різдвом", стару казку, це теж наша традиція. Вирішили без співів обійтися", — каже Ольга.
В її словах чується жаль і сум. Вона ще довго розповідає, як раніше до неї додому заходили її учні — щедрували, колядували, посівали. Завжди. Для них це було природно, частиною їхнього дитинства, частиною їхньої ідентичності. І хоч тепер вона їм не викладає, цього року Ольга наказала їм цього не робити, бо розуміє небезпеку. Та й мало залишилося тих, хто пам'ятає ці традиції. Дехто виїхав з окупацією, розуміючи, що залишатися небезпечно. Інші змінилися під впливом пропаганди.
"Мені так шкода цих дітей. Вони сильно змінилися. Тепер на канікули не в Київ чи Львів, а в Москву чи Казань, як ось восени вони їздили. Шкода, втрачене покоління, втрачені діти", — сумує Ольга.
Жінка давно не працює вчителькою. Після окупації довелося шукати інші способи заробляти на життя. Разом із подругою вони організували випічку хліба, тортів та десертів для кав'ярень. Робота фізична, але вона дає можливість годувати себе і залишатися в Станиці, попри все.
Вона розповідає, що ще пів року-рік тому, працюючи на кухні, вони могли гучно вмикати "Океан Ельзи" і слухати без страху. Тепер — тільки в навушниках, кожна окремо. Або щось іноземне, нейтральне, що не викличе підозр, якщо хтось почує.
"Я в житті за свої 50 років не думала, що буду жити в часи доносів і злоби. Єдине, що ми з друзями можемо собі дозволити — збиратися, обговорювати новини з України, проговорювати свій біль, обмінюватися інформацією. Намагаємося тільки своїм колом, аби більше нікого з чужих. Довго придивляємося до людей тепер", — каже Ольга.
Книжковий клуб як опір
Раніше у них був справжній книжковий клуб. Люди, які регулярно збиралися, щоб читати і обговорювати українською. Вони не скривалися — читали відкрито, могли навіть збиратися біля річки на природі, коли було тепло. Тепер усе змінилося.
"Ще у 2024 році до мене додому на книжковий клуб приходило 8 людей. А потім… одна стала себе дивно поводити, в іншої чоловік служити пішов… і ми якось скоротили наш "клуб" до чотирьох людей. З ними я більшістю і спілкуюся. Взагалі, мені дуже не вистачає спілкування. Особливо мовою. Навіть зараз, розмовляючи з тобою, я сиджу вдома на ліжку і боюся, аби хтось не почув, хоча це об'єктивно неможливо. Дім добротний, шумоізоляція хороша, вікна зашторені. До 2022 року до Станиці приїжджало багато різних людей — міжнародні організації, митці, українські письменники. Я пам'ятаю ці зустрічі, лекції, презентації книжок. Було відчуття зв'язку з великим світом, з українською культурою. Книг було вдосталь — у селищі, у бібліотеках, у друзів. А ще добре працювала Нова пошта, і я постійно замовляла собі книжки", — зізнається Ольга.
Тепер вона перечитує те, що встигла накопичити. А ще вони з друзями знайшли вихід — почали купувати онлайн електронні книги. Раз на два місяці скидаються вчотирьох, обирають щось цікаве, а потім читають по трошки і обговорюють. Це їхній новий ритуал підтримувати себе і один одного.
"Читаємо і сучасних авторів, і ні. Якийсь час читали романи, прям дуже цього бракувало, потім читали біографії! Зараз от задумали наступною купити книгу про Залужного. Але останнім часом читаємо Стівена Кінга! Жартуємо між собою: йому би пожити в Станиці, тут стільки сюжетів на кілька років наперед моторошних історій. Іронічно, звичайно. Але сміх дозволяє нам не втратити себе в цьому стані. Ну і книги, без них було би дуже складно", — каже Ольга.
Якщо ще кілька років тому Ольга розповідала про більш активний супротив — як вони клеїли наліпки з українською символікою, в'язали жовто-блакитні стрічки по ночах і залишали їх у публічних місцях, — то зараз вона боїться. Дуже і дуже сильно. Той рівень небезпеки, який був прийнятним у 2022-му, зараз здається безумством. Але нікуди не поїде. Це її принципова позиція.
"Більшість часу проводжу вдома, шию плед та вишиваю. Задумала собі, що як дошию, довишиваю його, війна закінчиться і я зможу не боятися показати свою ковдру", — каже Ольга наприкінці нашої розмови.
А після короткої паузи додає: "Можливо, це моє суб'єктивне сприйняття, а можливо так і є, але мені здається, про Станицю Луганську в українських ЗМІ говорять вкрай мало, або тільки в негативному ключі. Але ж ми тут теж є, нас мало, але ми українці і чекаємо, поки нас звільнять".
Всі факти, які вказують на конкретну людину, змінено.
Читайте також: Буденні новини окупованої Станиці Луганської: ринок нерухомості, черги до РАЦС і козаки з Краснодара.
