Про те, що у 48-річного військовослужбовця Ігоря Мирончука, який знаходиться у полоні окупантів, спостерігається ментальний розлад, повідомив нам його рідний брат, Валентин. Таку звістку передали сім’ї з міста ті бранці, які утримуються поруч з Ігорем та мають можливість хоча б іноді спілкуватися зі своїми близькими. Звісно, якби була така можливість у самого Ігоря (українського телефонного зв’язку від часів повномасштабного вторгнення на окупованих територіях немає), то він сам про себе б такого не розповів, але ж тривогу забило його оточення.
– Мені передали, що нам треба терміново витягти Ігоря звідти, бо він зовсім втратив сон та зв’язок з реальністю, – розповів Валентин Мирончук. – Ми й самі вже теж стали помічати недобре, бо Ігор став передавати нам через тих, кому дозволено спілкуватися з волею, дуже дивні посилання. Звісно, що ми й так весь цей час боролися за нього. Наша мати двічі особисто була на прийомі в українського омбудсмена. Але ж Ігор все ніяк не потрапляє на обмін.…
Звісно, що більшість тих, хто зараз несе службу у 128-ї Закарпатській бригаді, яка зараз зветься гірсько-штурмова, а раніше була гірсько-піхотна, про такого бійця, мабуть, і не чули. Тому, що він потрапив у полон задовго до повномасштабного вторгнення ворога в Україну – вже майже 6 років тому. Окупанти незаконно засудили Ігоря Мирончука до 12 років позбавлення волі за «тероризм» – таку статтю у загарбників отримують українські воїни, які захищають від них свою країну.
Це сталося ще 9 лютого 2019 року під Старогнатівкою, на Донеччині. Як розповіли сім’ї полоненого у командуванні військовій частині Ігоря, це сталося після обстрілу опорного пункту, де він ніс бойову варту. Боєць, імовірно, був контужений, втратив орієнтацію та потрапив у полон.
– Це була вже не перша його контузія. – каже брат бранця. – Ігор кадровий військовий. Був старшим прапорщиком, тепер ця посада зветься штаб-сержант. До того, як потрапив у полон, він вже відслужив у ЗСУ 25 років. Були й контузії, й поранення. Як тільки у 2014 році російські загарбники вторглися на схід України, Ігор одразу пішов на фронт. 128 бригада прийшла на Донбас однією з перших. Весь час мій брат воював на Донбасі. Через те, що в ті часи війну називали спочатку АТО – антитерористична операція, а пізніше ООС – операція Об'єднаних сил, мій брат навіть військовополоненим не називається: у списках на обмін Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими всі, хто потрапив у полон до повномасштабного вторгнення, зазначені, як «незаконно позбавлені волі». Байдуже, як Ігоря позначають у списках на обмін полоненими, але ж він потрапив у полон на лінії бойового зіткнення. Він воював та отримав свою контузію та поранення в найгарячіших точках лінії зіткнення, де бійці стримували ворога всі ці 8 років до повномасштабного вторгнення.
Перше своє поранення – вибухову травму та контузію – полонений військовослужбовець Ігор Мирончук отримав під обстрілом 15 лютого 2015 року під селом Чернухине, на Луганщині. Але після лікування він знов повернувся до служби.
Другу вибухову травму та важке вогнепальне осколкове поранення Ігор Мирончук отримав 30 серпня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу шахти «Бутівка» на Донеччині. Хто воює з 2014 року, знає, що на позиції біля «Бутівки», під Донецьком, з 2014-го завжди точилися бої. З тих часів у тілі Ігоря залишився уламок. Але після лікування він знов повернувся до служби.
А друга контузія, яку Ігор Мирончук отримав під Старогнатівкою 9 лютого 2019 року, виявилася фатальною. Ігор потрапив у полон. Незабаром пропагандисти окупантів змусили його під диктовку дати інтерв’ю, яке розмістили на своєму каналі. Так рідні воїна й дізналися, що Ігор вже точно у полоні, та зраділи, що він хоч живий.
– Нашій сім’ї було так прикро, коли Ігор потрапив у полон: ми чекали, що наприкінці 2018 року він вже звільниться з лав ЗСУ, – каже брат бранця. – Ігор вже відслужив 25 років та мав право на звільнення. Але напередодні нового 2019 року його вмовили підписати контракт. Нам він пояснив своє бажання залишатися зі своїми побратимами так: «Що ж я піду додому, а якась дитина буде за мене воювати?». Він був відданий своїй справі, державі. 13 серпня 2015 року він був нагороджений орденом за мужність III ступеню. А вже минуло 6 років, як він у полоні. Скільки було обмінів – він туди ніяк не потрапляє. Звісно, він відчуває, що віддав захисту держави все своє свідоме життя та здоров’я, а про нього нібито забули. Він втратив надію на своє звільнення. Гадаю, що ті 12 військових, які теж потрапили у полон ще до 24 лютого 2022 року та утримуються разом з нашим Ігорем у 32-й колонії, та ті цивільні політичні в’язні, які там теж знаходяться по 5 та більше років, відчувають теж саме. Тому й починають втрачати зв’язок з реальністю. Що ще нашій сім’ї треба зробити, щоб витягти мого брата з полону?
Авторка: Олена Смирнова
Журналіст Сергій Гармаш вже писав про те, що у 32 колонії, у Макіївці, утримують біля 50 громадян України, які потрапили у полон до повномасштабного вторгнення, єдиною надією на звільнення яких є обмін.
Серед цивільних, які потрапили у полон, завдяки своїй відданості Україні, є й лікарі, зокрема Юрій Шаповалов, який вже майже 7 років перебуває за гратами окупантів та виживає там тільки за підтримки колишніх колег та небайдужих краян.
Український ТБ-канал "1+1" теж зробив сюжет про те, що Ігор потрапив у полон.
