Анастасія Матвейчук народилася в Довжанську, що на Луганщині, де війна дихала в спину ще з 2014 року. Вона досі пам’ятає дитячі запитання до батьків перед телевізором, навчання українською мовою всупереч умовним кордонам і те гнітюче відчуття “дикої стагнації”, яке охоплювало її під час поїздок додому з вільного Харкова.
У 2022 році, маючи на руках диплом чеського університету та реальну можливість будувати безпечне життя в Європі, Анастасія разом із сестрою свідомо обрала інший шлях – волонтерство на щойно деокупованих територіях.
Про те, чому волонтерство – це насамперед про освіту і формування спільнот, а не лише про цеглу й ремонт, і чому фінал війни навряд чи буде схожий на загальне свято – в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
Для багатьох людей на сході нашої країни українська ідентичність ніколи не була чимось самоочевидним – її доводилося свідомо вибудовувати, часто через дрібниці повсякденного життя. Анастасія пригадує, що, попри географічну близькість до Росії та зусилля російського телебачення, її дитинство було просякнуте тихими, але чіткими “маркерами приналежності”.
“Я вважаю, що ідентичність у нас формували, може й не системно, але певний внесок точно був. Це проявлялося в маленьких ситуаціях. Наприклад, дивишся російське телебачення, там показують карту Росії, і ти питаєш батьків: «Це моя країна?» А тобі відповідають: «Ні, твоя країна в тебе – Україна». Або коли йде трансляція змагань, звучить ім’я російського спортсмена, і ти питаєш: «Ми за нього вболіваємо?» – «Ні, це Росія, а за Україну виступають інші»”, – ділиться дівчина.
Саме такі, здавалося б, буденні діалоги поступово викристалізовували в дитячій свідомості розуміння: хто ми і де наш дім.
Освіта стала ще одним потужним чинником формування ідентичності. Всупереч поширеним стереотипам про регіон, Анастасія та її сестра всі дев’ять років у Довжанську навчалися виключно в українськомовній школі.
Коли ж після 2014 року родина переїхала до Харкова, дівчата вперше опинилися в російськомовному закладі. Для них це стало справжнім потрясінням:
Було справді важко вчитися російською мовою
Саме цей контраст ще раз підкреслив: те, що раніше сприймалося як норма, насправді було свідомим вибором батьків і тихої, але стійкої української присутності навіть у прифронтовому місті.
До повномасштабного вторгнення Анастасія регулярно їздила до Довжанська. Ці поїздки з Харкова чи з Чехії, де вона тоді навчалася, щоразу вражали різким контрастом.
Відчуття було таке, ніби регіон страшно стагнує. Приїжджаєш із Харкова, де все живе й розвивається, а потім потрапляєш туди – і ніби в іншу реальність. Там уже повна окупація. Люди сильно зомбовані, багато хто й сам не розуміє, ким себе вважати.
Один епізод в автобусі на Луганщині запам’ятався особливо яскраво:
“Ми з сестрою їхали з бабусями. Вони розмовляють суржиком, багато українських слів, одразу чути, що це прикордоння. І водночас ці ж бабусі всю дорогу повторюють, які вони «русскіє». У нас із сестрою – повний когнітивний дисонанс. А в них – жодного”.
Саме ця відсутність внутрішнього конфлікту в людей, за словами Анастасії, і стала однією з найбільших трагедій регіону.
У 2022 році дівчина закінчувала університет у Чехії. Перед нею та сестрою постало чітке питання: залишитися в безпечній Європі чи повернутися в Україну, де йшла повномасштабна війна.
“Це було наше спільне з сестрою рішення. Удвох повертатися було значно легше. Я не сказала б, що це був якийсь сплеск патріотизму чи націоналізму – ні, це був дуже свідомий і тверезо зважений вибір. І я досі про нього не шкодую. Просто ми відчули: Україні зараз потрібні люди. Так треба, і крапка”.
Щойно захистили дипломні роботи – дівчата одразу поїхали на волонтерський табір від ГО “Будуємо Україну разом”. Весь 2022 рік вони працювали на деокупованих територіях Київщини та Чернігівщини.
Серед конкретних об’єктів:
– у Мотижині, що на Київщині – відновлювали частину школи, що вигоріла після прямого влучання, – щоб діти змогли повернутися до очного навчання;
– у Макарові ремонтували гуртожиток для студентів;
– в селі Іванівка на Чернігівщині лагодили приміщення сільської ради, яка обслуговувала кілька сусідніх сіл одразу.
Також Анастасія відповідає за побут, проживання й харчування десятків людей, але вважає, що головне в роботі програми – аж ніяк не цегла й ремонт.
“БУР – це завжди два компоненти: фізична відбудова й розвиток молоді через освіту. Ми не просто лагодимо будинки, ми формуємо цінності в головах учасників. Це таке собі ґрунт, на якому потім виростають справді міцні паростки. Люди приїжджають допомагати з відбудовою, а паралельно проходять тренінги, лекції, вечірні просвітницькі заходи з крутими спікерами. Усе це руйнує стереотипи й бар’єри – і між людьми, і в їхніх власних головах”.
Для самої Анастасії перехід від звичайної волонтерки до організаторки став серйозним особистим викликом.
“Одна з ключових цінностей БУРу – відповідальність. Спочатку ти просто волонтер, приїжджаєш на два тижні й допомагаєш. А потім розумієш, що можеш узяти на себе більше: стати майстром, лідером чи, як я, адміністраторкою табору. Це внутрішня трансформація — від «я просто допомагаю» до «я відповідаю за результат і за людей»”.
Наприкінці 2025 року Анастасія Матвейчук визнає: волонтерський рух відчуває серйозну втому, але не зупиняється.
“Буває, чуєш неприємні коментарі від тих, хто не в темі: «проїдають донорські гроші», «можна було б швидше». Додається загальна виснаженість суспільства. Кожного разу складніше просити в людей час, сили чи кошти. Моя особиста стратегія виживання – триматися своїх. Коли вигораєш, тебе витягує спільнота, в якій ти не мусиш пояснювати, чому це важливо”.
На питання, яким вона бачить закінчення війни, Анастасія відповідає максимально відверто:
“Я його просто не уявляю. Війна триває більшу частину мого свідомого життя, тому уявити її кінець фізично важко. І точно це не буде радісна подія. Навіть якщо станеться диво й бойові дії припиняться, попереду – величезна робота з переосмислення. У моїй близькій бульбашці є друзі та знайомі або які зникли безвісти, або загинули. Через це святкувати фінал просто не вийде”.
Для неї волонтерство сьогодні – це не про красиві гасла, а про тиху, але життєво важливу функцію.
“Волонтерство – це такий собі місточок. Воно гнучке, точкове, швидко реагує туди, куди не встигають великі фонди чи держава. Це додаткова конструкція, яка тримає баланс і не дає всьому остаточно завалитися”.
Читайте також: “Я не хочу, щоб десь повторилася доля Авдіївки, Бахмута чи Маріуполя”, – волонтерка Яна Східна
