Катерина Терен родом з міста Кадіївка на Луганщині. Кілька років до початку АТО вона жила в сусідньому Алчевську, де працювала й спостерігала, як місто живе в ритмі металургійного комбінату. Саме там у 2014-му вперше відчула, що таке бути патріотом на окупованій території. Клеїла листівки, стояла на мітингу проти "регіоналів", а потім ледь не опинилась на підвалі через підозру в снайперстві. Її шлях проходив через Івано-Франківськ і аж до Миколаєва, де вона пішла служити в армії за контрактом. А після звільнення Херсона стала вибухотехніком і розміновувала Посад-Покровське. Зараз живе в Херсоні під обстрілами і наближує перемогу України.
Про початок війни
"Мені неприємно чути, коли говорять про початок війни, маючи на увазі повномасштабне вторгнення 2022 року. Це яскраве свідчення того, що більшість наших співвітчизників не помічали війни протягом 8 років після її реального початку. Війна за Незалежність України почалась 19 лютого 2014 року, агов", – каже Катерина Терен.
На її думку, саме нерозуміння цього факту і призвело до трагедії лютого 2022-го.
"У мене є переконання, що якщо б українське суспільство усвідомило, що напад на Україну відбувся саме в 2014 році і так само завзято стало на захист Батьківщини, як це відбулось в лютому 2022, то подальшого повномасштабного вторгнення не було б. Дуже шкода, що за своє національне самоусвідомлення українці платять таку непомірну ціну. І згадують про те, ким вони є, тільки коли по Києву летять російські ракети", – додає вона.
Свою прописку Катерина не змінює принципово, хоча це створює їй проблеми.
"Постійно за неї вигрібаю – під час перевірок при перетині блокпостів до мене завжди стійка посилена увага. Донбаська прописка лишається стигмою", – пояснює Катерина Терен.
Алчевськ до окупації
Алчевськ Катерина обрала для життя через атмосферу компактного промислового міста, яке не завмирало ні вдень, ні вночі. Алчевський металургійний комбінат задавав ритм усім сферам життя. У місті активно розвивалося культурне середовище, рушійною силою якого часто було студентство. Серед них траплялися й люди з національно-патріотичними поглядами – такими ж, як у самої Катерини.
"Таких, як ми, в майже суцільно російськомовному нейтрально обивательському середовищі було об'єктивно небагато. Патріотизм на Донбасі завжди був швидше маргінальним явищем. Але через це часто і напрочуд щирим", – розповідає Катерина Терен.
Вона порівнює, наскільки по-різному сприймається патріотична позиція в різних регіонах України.
"Одна справа бути патріотом десь у Львові і зовсім інша, скажімо, в Луганську. Це максимально свідомий і без перебільшення відповідальний вибір. Особисто у мене було відчуття, що ще, нажаль, і небезпечний", – каже вона.
Листівки про Майдан
З часом передчуття Катерини справдилися. До зими 2013-2014 року на патріотів місцева більшість дивилась поблажливо, як на якихось неформалів. Але з початком подій на Майдані суспільство почало різко поляризуватись.
"Ми з людьми з мого кола з захватом спостерігали за подіями на Майдані і чітко розуміли, що відбувається історичний злам. Особисто я відчувала піднесення, змішане, щоправда, з тривогою, але і з рішучістю теж. Хотілося взяти участь у цьому процесі, винести настрої столиці на вулиці своєї периферії", – згадує Катерина Терен.
Вона разом з однодумцями вирішила діяти.
"В мережі розповсюджувались матеріали, які пояснювали, що відбувається на Майдані, за які цінності вийшли люди і я запропонувала хлопцям роздрукувати і розклеїти певну кількість листівок. Так і зробили. Клеїли ввечері в кількох районах міста, але всі учасники цієї просвітницької діяльності помітили, що наші лаконічні чорно-білі листівки швидко зникають", – розповідає вона.
Тим часом у Луганську почав збиратися свій Майдан.
"Пам'ятаю, що наші ідейні побратими з облцентру закликали студентів з алчевської компанії доєднатись до луганського зібрання. Але алчевці посилались на те, що це не так просто зробити, адже триває навчальний процес. На що тоді мій луганський знайомий з гіркотою відповів: було би добре їм усвідомити, що, можливо, скоро ніде буде навчатись взагалі", – каже Катерина Терен.
Вірити в те, що реальність може настільки кардинально змінитись, не хотілося до останнього. Але відчуття невідворотності цих змін вже було.
Перша акція протесту
Після перших загиблих на київському Майдані, в Алчевську відбулась перша акція протесту.
"Мороз, вітер і зграя опонентів з прапорами «партії регіонів» навпроти, яка значно переважала чисельністю наше відчайдушне маленьке товариство небайдужих. Для мене було честю взяти участь у тій акції. Попри розуміння, що такий публічний прояв своєї позиції вже абсолютно точно є небезпечним для її нечисельних учасників і учасниць", – згадує Катерина Терен.
Подальші проросійські мітинги в містах Луганщини і Донеччини Катерина та її коло сприймали як щось несерйозне і тимчасове. Вони бачили, що це підготовлені, постановочні заходи, й очікували, що українська влада швидко приборкає цей безлад. Так вони думали до того моменту, поки російська військова техніка не перетнула кордон з Україною.
"Я любила і знала історію і тому добре розуміла, що росіяни століттями робили з продержавницьки налаштованими українцями. Від усвідомлення, що така ж доля може чекати і на мене, всередині все хололо. Здається, саме тоді в мені увімкнувся режим виживання. Адже екзистенційний присмак подій, що набирали обертів, донбаські національно-патріотичні кола відчули саме у 2014 році. Згодом, у 2022 році до них доєднається решта українців", – каже вона.
Життя під окупацією
Перша половина літа 2014-го в Алчевську минала відносно спокійно. Місто принишкло, але продовжувало жити. Про війну нагадав відступ угрупування Мозгового "Прізрак" з Лисичанська до Алчевська. Бойовики почали реквізувати транспорт у місцевих мешканців, у дворах з'явилася стрілянина, у місті стало неспокійно.
"Виходили з дому тільки за необхідності – за продуктами і по воду. В моєму районі було джерело і ми носили звідти воду, коли десь перебивали електрику. Найнеприємнішим було стояти в черзі і слухати розмови проросійськи налаштованих містян. Жити з ними в одному суспільстві далі не хотілось", – розповідає Катерина Терен.
Одного разу Катерина з товаришем обходили магазини в пошуках продуктів. До них підійшли двоє чоловіків у цивільному, показали посвідки з триколорами – напевно, вже "лнр-івські".
"Цікаво, що звертались вони саме до мене – запідозрили, що я військова ЗСУ та ще й снайперка. Чоловіки просили показати пальці і ділянку за вухом, адже на думку манкуртів, там мали бути специфічні сліди. Розпитували звідки я, хижо зраділи, що я не місцева, а аж з цілої Кадіївки за півгодини їзди від Алчевська", – згадує вона.
Катерина відповіла, що живе і працює в Алчевську вже кілька років, і це легко довести. Зрештою один з опонентів пом'якшав і їх відпустили.
"А я вже подумала, що ось воно – могла вийти по хліб і опинитись на підвалі…", – каже Катерина Терен.
Виїзд з окупації
Люди почали активніше виїжджати з окупованих міст Луганщини. Їхали "на пару тижнів, поки все не заспокоїться" або до родичів "в гості". Зимових і побутових речей, зрозуміло, не брали. Для більшості переселенців зі сходу цей період "пари тижнів" триває й досі.
Наймасовіші хвилі переселення почались після відкритого вторгнення військ росії на територію Луганської області наприкінці серпня 2014 року. Це зруйнувало надії Катерини та її оточення на швидку деокупацію.
"Були надії, що нас звільнять до Дня Незалежності, але саме 24-25 серпня відбулось масове вторгнення регулярних військ РФ на підтримку сепаратистів, сталась Іловайська трагедія. Ми розуміли, що залишатись на окупованій території не можна, і я почала підготовку до виїзду", – каже Катерина Терен.
Вона наголошує: говорити, що повномасштабне вторгнення неможливо було передбачити – неправда.
"Коли про повномасштабне вторгнення кажуть, що цього неможливо було передбачити, що «ніхто не думав» – це неправда. Не скажу за всіх ВПО зі сходу, але особисто я і моє оточення розуміли, що Росія не зупиниться на Донбасі, що буде продовження і це лише питання часу. Відповідно, їхати планувала одразу подалі", – пояснює вона.
У мережі Катерина знайшла інформацію, що в одному з готелів Івано-Франківська місцева влада надає тимчасове безкоштовне поселення для переселенців зі сходу. У вересні 2014-го вона залишила Алчевськ.
Івано-Франківськ: розчарування
Два безкоштовні тижні у готелі "Бандерштадт" швидко минули. Катерина орендувала кімнату в гуртожитку зі спільним туалетом, де на підвіконні росли молоді деревця, поверхом бігали миші, а в кімнаті іскрила проводка. Контингент мешканців, які жили там постійно у викуплених кімнатах, постійно збиткувався й підколював переселенку, хоча розмовляла вона українською.
Після сонячної Луганщини сирість і холод Прикарпаття діяли гнітюче – Катерина часто хворіла. З роботою теж було погано: найрозповсюдженішим способом заробітку виявилось заробітчанство за кордоном. Місця з офіційним працевлаштуванням, особливо в державних установах, давно зайняті місцевими. Потрапити туди можна лише по знайомству або за хабар.
"За хабар у Франківську пропонувалась і служба за контрактом в місцевій льотній частині. Саме так: хабар за місце контрактника, коли в країні почалась війна", – обурюється Катерина Терен.
Реальність Галичини не відповідала її очікуванням.
"Я їхала на Галичину з геть іншим уявленням про неї. Це уявлення сформувалось на героїчному минулому, в якому були Січові Стрільці, УПА, Бандера тощо. Але живучи безпосередньо там, спілкуючись із місцевими мешканцями, я абсолютно не розуміла, звідки той Бандера міг взятись серед галичан. Пам'ятники діячам національно-визвольних змагань після знайомства з самими галичанами виглядали як пам'ятники міфічним, вигаданим істотам", – ділиться враженнями вона.
Катерина додає:
"Мені заперечать ті, хто відвідував Галичину і зокрема Прикарпаття як туристи. Але правда в тому, що справжньої Галичини туристи саме і не бачать", – каже Катерина Терен.
Вразила її і різниця між рівнем забезпечення "Просвіти" в Івано-Франківську та на Луганщині.
"Я знала, що в Кадіївці існує «Просвіта». Саме існує, а не функціонує. Знаю, що у неї не було власного приміщення для зібрань, жодного фінансування. На всі свої проєкти й нечисельні акції «просвітяни» скидались з власних пенсій і бюджетних зарплат", – розповідає вона.
Катерина пам'ятає, як кадіївська "Просвіта" мріяла встановити в місті пам'ятник Шевченку, як насилу вичавила з мерії клаптик землі й заклала там камінь.
"Як же все це контрастувало для мене у Франківську. Тамтешня «Просвіта» має у своєму розпорядженні двоповерхову історичну будівлю в центрі міста, з залами, кабінетами і відповідним технічним обладнанням. Має своє видавництво і щотижневу газету. Має постійне фінансування з місцевого бюджету. І головне – «Просвіта» на Галичині має вигляд рудименту", – підсумовує Катерина Терен.
Миколаїв: нове життя
Катерина прожила у Франківську півтора роки. Під час спілкування в інтернеті вона дізналась про Миколаїв – місто на півдні з розвинутою промисловістю, де є офіційне працевлаштування з нормальною зарплатою і можна орендувати житло за притомну вартість.
"Знаєте у гурта Zwyntar є пісня «Потяг на Південь»? Оце була моя історія. Південь виявився для мене куди більш привітним і перспективним. Клімат подобався, тут виявилось ще тепліше, ніж на сході. Степи, історична минувшина – мали спільне зі сходом культурне коріння. Ще й море поряд", – усміхається Катерина Терен.
Вона пустила коріння у Миколаєві, а згодом туди переїхали й батьки, продавши за безцінь трикімнатну квартиру в Кадіївці. У Миколаєві Катерина здобула ще дві вищі освіти на додаток до освіти з Луганщини. Відвідувала групу підтримки для переселенців, брала участь у літературних та інших мистецьких заходах. Працювала в сфері освіти, аграрної промисловості і навіть служила за контрактом в одній з місцевих бригад.
"Практично всі хлопці з нашої компанії після виїзду з окупації подались до «Азову». У мене ж думки про службу в армії були ще під час життя на Луганщині. Я ідеалізувала армію, яка нарешті почала відроджуватись. Ще в учебці ми з дівчатами жартували, що нас понабирали за оголошенням. Дійсність, на жаль, виявилась іншою. Але я з гордістю носила однострій", – розповідає вона.
Окремо Катерина каже:
"Всіма своїми земляками з «Азову» пишаюсь окремо. «Азов» взагалі феномен у новітній історії України".
Вибухотехнік у Херсоні
Повномасштабне вторгнення Катерина зустріла в Миколаєві. Було відчуття дежавю, але тепер ця воєнна реальність стала спільною для всієї країни. У той час, коли оточуюча більшість була розгублена, Катерина знала, що треба робити.
"Дехто зі знайомих вирішив одразу виїхати і вивезти рідних. Вважали, що якщо росіяни вже в Херсоні, то за кілька годин будуть і в Миколаєві. У мене ж було відчуття, що місто вистоїть. До того ж, після моїх поневірянь як переселенки, думки про те, що треба знову їхати у невідомість, були чи не найстрашнішими", – каже Катерина Терен.
Миколаїв вистояв. Місто пережило обстріли, період без централізованого водопостачання. А в листопаді 2022-го сили оборони здійснили контрнаступ і звільнили Херсон.
Катерина нарешті відчула сили наближати перемогу особисто.
"Мені запропонували приєднатись до підрозділу вибухотехніків в поліції Херсону – робота необхідна, поважна і небезпечна. Я кинула роботу на Миколаївській ТЕЦ, пройшла конкурс і навчання, і в травні 2023 року вже брала участь у розмінуванні Посад-Покровського", – розповідає вона.
На тому розмінуванні Катерина зустріла свого майбутнього чоловіка. Їй сподобалось ходити з ним у парі, то вирішила й не припиняти. Наприкінці року в неї діагностували цукровий діабет, тому з лав вибухотехнічної служби довелось звільнитись через невідповідність за медичними показниками.
Катерина залишається в Херсоні й наближає перемогу в міру своїх сил у царині державної служби.
"Шкода, що не застала Херсон до повномасштабки. Не встигла побачити стелу Леокса з Ольвії, яка зберігалась в місцевому краєзнавчому музеї – є припущення, що на ній зображено амазонку. Не встигла почвалати пісками Олешківської пустелі й узбережжям Тендрівської коси", – каже Катерина Терен.
Попри всі складнощі, вона не шкодує про свій вибір.
"Жити в Херсоні зараз – небезпечно, інколи побутово складно, але попри все це – ще й абсолютно зухвало. Життєву філософію херсончат треба досліджувати як явище і мені подобається бути до нього дотичною", – підсумовує вона.
