Ксенія почала фотографувати тоді, коли перестала відкладати життя. Повернувшись у 2023 році після недовгої евакуації додому, до Слов’янська, вона вперше дозволила собі робити те, що любила з дитинства, — фотографувати. За півтора роки вона зняла десятки родин, дітей і пар військових, а ось нещодавно через небезпеку знову виїхала з міста у Білу Церкву. Її історія — про життя, яке не чекає кращого моменту.
"Хочеш — йди пробуй, я тобі допоможу"
Ксенія Ковалішина народилася і виросла у Святогірську — курортному місті, куди приїжджали туристи з усієї України і навіть з-за кордону. До 15 років жила там, потім переїхала до Слов'янська, вступила до технікуму, почала самостійне життя. Зараз їй 31 рік і вона втілює свою мрію — стала фотографкою.
"Я все життя любила фотографувати. Мені було, мабуть, років 10, і я собі на День народження замовила на подарунок фотоапарат. У мене була така мильничка з плівкою", — каже Ксенія.
Це при тому, що в ранньому дитинстві вона панічно боялася фотографуватися.
"Коли мені було десь три роки, я дуже боялася фотографуватися. Це була справжня фобія: на мене наводили камеру — і в мене починалася істерика. Я тоді навіть уявити не могла, що згодом пов’яжу своє життя з фотографією", — згадує вона.
Любов до зйомки залишалася з нею десятиліттями. Але зробити фотографію професією вона довго не наважувалася — здавалося, що це надто дорого, складно й ненадійно. Тож до фотографії Ксенія прийшла вже після повномасштабного вторгнення. До того встигла попрацювати за десятком різних професій: працювала офіціанткою, роздавала листівки, працювала в гуманітарній організації, пробувала робити манікюр.
Коли їй було 14 років — працювала на сувенірному ринку в Святогірську, де її одного разу обікрали. Врятували ситуацію бабусі, які торгували поруч, — вони допомогли саме тому, що Ксенія завжди допомагала їм, підстраховувала, коли їм було потрібно відлучитися.
"Той досвід навчив мене комунікувати з будь-ким. І зараз це, як на мене, дуже гарна якість — одна з найважливіших у моїй справі. Я — людина, легка на підйом, але мені швидко все набридає, тому я не намагаюся схопити дуже багато всього одразу. Фотографія — це єдине, чим я займаюся вже досить довго, і мені досі не набридає", — пояснює Ксенія.
Зважитися на фотографію їй допоміг чоловік — він морально підтримав і повірив у неї.
"Коханий мені сказав: хочеш — йди пробуй, я тебе підтримаю, я все для тебе зроблю. Можливо, це справа, яка тобі дуже сподобається, і в тебе все вийде. І я пішла вже не зі страхом, що нічого не вдасться, а з розумінням, що в мене є велика підтримка", — каже вона.
У 2023-му, коли Ксенія повернулася до Слов'янська після майже року евакуації, вона почала фотографувати професійно. Спочатку — безкоштовно, напрацьовуючи портфоліо.
"Більшість людей цього не витримують і дуже швидко кидають, бо просто не готові. Це енергозатратна робота: треба постійно комунікувати з різними людьми, з дітьми, які бувають дуже активні. Мені це класно і я дуже це люблю, але це справді виснажує. Бувають моменти, коли через усі ці труднощі ти вигораєш, але все одно встаєш із думкою: мені потрібно це робити зараз, бо якщо я зупинюся, буду вигорати ще більше. Себе треба якось підживлювати такими моментами натхнення", — пояснює вона.
Але її це не зупинило. Більше того — за півтора роки вона так розкрутилася, що клієнти їздять за нею, навіть коли вона переїжджає.
Лавсторі військових — найщиріші
У Слов'янську і Краматорську є кілька студій — достатньо, щоб реалізовувати ідеї. Влітку Ксенія фотографувала на вулицях. Вона каже, що на Донеччині найкращі заходи сонця!
"Саме маленьке місто, де ти не можеш обрати один напрям, вчить працювати в різних умовах. У великих містах є фотографи, які знімають тільки весілля, або ті, хто спеціалізується на міських зйомках. А ми в маленьких, тим паче фронтових містах, змушені вміти все — і, мені здається, можемо впоратися з будь-якою задачею", — зазначає вона.
Ксенія фотографує все — від сімейних фотосесій до лавсторі військових пар. Але найбільше любить знімати дітей.
"Дорослі більше думають, як встати і яку емоцію зробити, щоб виглядати гарно. А діти про це взагалі не замислюються. І мені здається, що саме в цьому і є життя фотографії — щоб через роки відкрити знімки й побачити, якими вони були. Вони можуть плакати, сміятися, дуркувати, а моя задача — передати цей момент", — пояснює Ксенія.
Особливе місце у портфоліо Ксенії — фотосесії пар, де чоловіки військові.
"Я знімала дуже багато пар, де чоловіки — військові, і до них приїжджають жінки й дівчата з різних міст. Мені здається, що саме ці пари, які хочуть запам’ятати момент зустрічі, — найщиріші. Це довгоочікувані зустрічі, і, чесно, для мене це найпроникливіші історії", — розповідає Ксенія.
Зараз їй особливо подобається студійна фотографія — у Білій Церкві вона відкриває в собі якісь нові грані, які у Слов'янську не асоціювала з собою. За півтора роки роботи фотографкою у рідному місті вона так і не визначилася, яке направлення подобається більше — і це її влаштовує.
"Я універсальна фотографка і досі не знаю, що мені ближче, — і мені з цим комфортно. Мені подобається шукати себе і щоразу відкривати щось нове. Часто люди приходять і одразу починають перелічувати, що в них «не так»: що вони дерев’яні, що щось стирчить, щось криве. А я цього не бачу. Я бачу красиві очі, щиру усмішку, гарне волосся. Ми дуже часто вигадуємо собі комплекси — я теж так роблю. Але мені важливо показати людині, що вона насправді гарна. І для мене особливо цінно, коли після фотосесії люди виходять з відчуттям, ніби трохи по-іншому подивилися на себе", — каже Ксенія.
Більшість її клієнтів стають друзями. Вона продовжує спілкуватися з 70-80% людей, яких фотографувала.
"Мабуть, тільки 20-30% — це люди, які прийшли саме за зйомкою, я їм віддала фото, все. Решта — це люди, з якими я надалі підтримую зв'язок, спілкуюся, і з деякими навіть дружимо", — розповідає вона.
Але не все завжди гладко. Бувають складні клієнти — хтось сварився на зйомці, хтось казав, що фото оброблені не так, як уявляв.
Фотографія — це дуже складна справа, як і будь-яка інша професія. Легкої роботи, напевно, не існує. У мене є такий момент, що я не завжди вмію виставляти особисті кордони. Якщо людина скаже, що очікувала інший колір, я, скоріше за все, перероблю. Хоча це творчість. Моє портфоліо якраз для того і є — щоб людина заздалегідь розуміла, який результат отримає", — каже Ксенія.
Життя в місті, де війни начебто немає
Слов’янськ, попри близькість до фронту і постійні обстріли, продовжує жити. Ксенія повернулася туди у червні 2023 року — і місто вразило її своєю звичайністю.
"Місто далі живе. Все, що треба, — є: у супермаркетах повні полиці, життя триває. Ялинки встановлюють, парк чистять, люди гуляють з дітьми, кафе працюють, по всьому місту вивіски. До моменту, поки щось не починає прилітати. А так, якби не було обстрілів, можна було б сказати, що війни в цьому місті немає", — каже Ксенія.
Вона встигла налагодити там життя — знайти клієнтів, студії, локації для зйомок. Літо з його донбаськими заходами сонця стало улюбленою порою для роботи. Здавалося, все нарешті стало на свої місця. А кілька тижнів тому чоловік-військовий відправив її з міста — у Слов'янську стало більш небезпечно. Обстріли посилилися.
Зараз Ксенія живе у Білій Церкві. У мами, яка теж евакуювалася зі Святогірська і більше не планує повертатися — місто дуже розбите.
"Мама каже, що навіть якщо війна закінчиться, вона, мабуть, уже не зможе повернутися. А коли я у 2023 році приїхала в Святогірськ, то раптом зрозуміла, що більше не відчуваю його рідним. Це було боляче усвідомлювати. Слов’янськ для мене — найрідніше місто, те місце, де я справді вдома. І саме тому мені зараз так важко знову з нього їхати", — каже Ксенія.
Вона навіть не розпаковує речі — сподівається, що ось-ось повернеться.
"Я зараз виїхала, але навіть речі не розбираю — сподіваюся, що скоро зможу повернутися додому. Мені дуже важко через те, що я далеко від чоловіка і що я зараз не у своєму місці. Коли в тебе вже все налагоджено — є робота, справа, яку ти любиш і яка, мабуть, є справою мрії, ти поруч з коханою людиною, у рідному місті, — і раптом тобі знову доводиться їхати туди, де ти майже нікого не знаєш. Починати все спочатку дуже складно, особливо коли поруч немає найближчої людини", — пояснює Ксенія.
Але навіть у Білій Церкві вона продовжує фотографувати. Більше того — її знаходять земляки з Донбасу.
"У Білій Церкві є свої люди з Донбасу. Я навіть не знаю, як так виходить — я цих людей раніше не знала, але вони мене знаходять. І вже під час зйомки починаються розмови, з’ясовується, що це люди з мого рідного краю. І тоді з’являється зовсім інша комунікація — ніби велика родина. Це люди, які проходять через ті самі проблеми й складнощі, що й ти. І мені здається, що тільки ми по-справжньому можемо зрозуміти одне одного", — каже Ксенія.
Їздить фотографувати навіть до Києва. А найцінніше — клієнти, які їздили до неї у Слов'янськ, тепер приїжджають до Білої Церкви.
"Одна дівчина спочатку приїжджала до мене на зйомки в Слов’янськ, а потім приїхала вже до Білої Церкви. Адміністратор студії здивувався і запитав: чому саме Біла Церква, якщо в Києві так багато фотографів. Вона відповіла, що хотіла зніматися саме в цього фотографа і їй було неважливо, куди їхати. І, чесно, це було дуже приємно. Насправді таких людей чимало", — розповідає Ксенія.
Найбільший виклик у Білій Церкві — не відсутність клієнтів, а відсутність електрики. Три з половиною години світла на день змушують вигадувати, як обробити фото якнайшвидше.
"Обробка — це вже технічний момент, який іноді треба себе пересилювати зробити. Обробляти — це буває нудно, чесно кажучи. Але коли ти бачиш вже кінцевий результат, то ти розумієш: вау, це я зробила, це круто і це того було варто", — каже Ксенія.
Попри всі складнощі, Ксенія не жалкує, що обрала фотографію.
"Зараз, коли йде війна, життя навчило нас робити все тут і зараз. Якщо не зараз, то коли — особливо якщо це те, про що ти давно мрієш і чим хочеш займатися. Я довго наважувалася, але саме ця думка — що не можна відкладати життя — зрештою мене й підштовхнула", — пояснює вона.
Про майбутнє Ксенія думає багато, але без чітких планів — вона знає лише те, що буде поруч із чоловіком, і що фотографія залишиться з нею за будь-яких обставин.
"Дивлячись новини, я розумію, що додому можу більше не повернутися. Де ми будемо жити, залежатиме від того, де буде мій чоловік — куди його виводитимуть, туди і я. У мене немає можливості обирати, якщо це буде не Слов’янськ. Але я точно знаю одне: фотографія зі мною залишиться, бо це — те, що не набридає, що тримає і допомагає жити тут і зараз. І мені дуже цінно, коли після фотосесії люди дивляться на себе по-іншому — це теж справа, яку я люблю", — завершує Ксенія.
Читайте також: "Нічне жахіття все змінило": психологиня з Покровська про те, як син уві сні підштовхнув до виїзду
