У лютому 2022 року психологиня з Покровська Ольга Першина ще не планувала еміграцію і не думала, що поїздка може стати дорогою в нікуди. Вона працювала в гуманітарній місії, жила з сином-підлітком і, як багато хто тоді, трималася за думку, що все це ненадовго. Але кілька тижнів нічних тривог у Дніпрі й фраза сина, сказана уві сні, стали точкою, після якої залишатися означало ризикувати не лише життям, а й психікою дитини. І це був той момент, коли рішення треба було приймати не як фахівчиня, а як мама. Зараз Ольга четвертий рік у Німеччині, працює онлайн-консультантом з українцями по всьому світу. Її дім у Покровську зруйнований, а один зі старших синів воює в Україні. Вона говорить: найважливіше — повертатися в "тут і зараз", бо інформації навколо занадто багато, і вона може розхитати психіку.
Від Покровська до міжнародних місій
Ольга народилася в Покровську і з дитинства цікавилася людьми та стосунками — перечитувала мамині журнали "Сім'я і школа", "Робітниця", "Здоров'я". Після школи пішла в педучилище, потім вийшла заміж, народила одного сина, потім другого і третього. Реалізувалася як мама і дружина. Але психологія цікавила її завжди. Після педучилища вступила до Красноармійського індустріального інституту Донецького НТУ на менеджмент — єдину спеціалізацію, де на третьому курсі тоді викладали психологію. Після університету працювала в управлінні праці та соціального захисту — з людьми, які потребують підтримки.
Тоді прийняла остаточне рішення — треба отримати освіту психолога. У 32 роки, коли мала троє синів — старші підлітки, а менший тільки народився — отримала другу вищу освіту, з психології. Починала з сімейної психології, бо цікавила її власна сім'я, велика родина, бабусі, дідусі — як це все влаштоване.
"Коли я почала робити те, що я дійсно хочу, і почала розуміти, що мені це подобається і приносить задоволення, то тоді я змогла багато чого робити", — каже Ольга.
Почала працювати в ліцеї "Надія" в Покровську — найкращому навчальному закладі для старших підлітків, потім — у сімейному центрі від місцевого благодійного фонду.
"Це був дуже хороший період для мене. Мені дали можливість спробувати себе в усьому, що тільки можливо в роботі з людьми. Я працювала індивідуально і в групах, з сім’ями, дітьми, літніми людьми, вагітними жінками. Фактично я отримала досвід у багатьох напрямках і з різними віковими групами ще на початку свого шляху як психологині. Я й досі дуже вдячна за таку можливість", — згадує Ольга.
Коли ж нещодавно побачила фото і зруйнованого ліцею "Надія", і сімейного центру — було дуже боляче.
"Це було дуже боляче, і болить досі. У Покровську минула більша частина мого життя", — зазначає Ольга.
У 2017 році вона почала працювати у міжнародних місіях з гуманітарними організаціями. Жила в різних місцях — завжди Донецька або Луганська область. Перша місія була з ADRA Україна в Лисичанську, друга — у Маріуполі з Лікарями без кордонів, остання — у Сіверськодонецьку з Лікарями світу.
Працювала на прифронтових територіях з людьми, які залишилися в сільській зоні, з тими, котрі не змогли або не захотіли виїхати. У складі гуманітарної бригади були лікар, медсестра і Ольга як психолог.
На початку війни, у 2015 році, саме закінчила курс "Травма війни". Ті знання вона використовує і зараз.
"Це був справді сильний курс. Туди відібрали близько 200 психологів з усієї України, і ми працювали в програмі «Травма війни» разом з ізраїльськими та іншими міжнародними фахівцями. Це були дуже практичні, важливі знання — ті, які я використовую в роботі й досі", — каже вона.
Слова сина крізь сон
У лютому 2022-го Ольга була в Сіверськодонецьку в місії "Лікарі світу", жила з молодшим 14-річним сином. Десь за тиждень до початку повномасштабного вторгнення їм заборонили виїздити на прифронтові території — це вже було небезпечно.
"Приблизно за день до того, як усе почалося, організація вивезла частину співробітників до Дніпра. Я поїхала туди разом із сином і вже там зустріла повномасштабне вторгнення — на той момент це здавалося відносно безпечним місцем", — розповідає Ольга.
Вона зазвичай працювала на прифронтових територіях, але до останнього не розуміла і не вірила, що може розпочатися війна.
"Міжнародні гуманітарні організації, схоже, трохи раніше знали, бо багато організацій вивозили своїх співробітників десь за добу до того, як все почалося. А за день до початку повномасштабного вторгнення наша організація вивезла і нас до Дніпра. Зараз, звичайно, не можна говорити про те, що в Україні є потенційно безпечне місце. Є місця більш безпечні, менш безпечні, але немає взагалі безпечного місця", — говорить вона.
Виїхали з однією маленькою валізкою, в якій був робочий комп'ютер і зміна спідньої білизни для неї і сина. Це все, що змогли взяти. Не розраховували їхати далеко — для неї це було якесь навчання, яке часто буває в гуманітарних місіях.
"Я не вірила, що війна розпочнеться", — каже вона.
Вони з сином пробули в Дніпрі близько трьох тижнів. Ольга не могла вирішити, куди далі — Сіверськодонецьк уже був небезпечний для повернення. Не знала, куди їхати і що робити.
"Щоночі по тривозі ми бігали в підвал — на підземну парковку готелю, де жили. І тригером стала одна ніч. Мій син сів на ліжку з відкритими очима, але він спав, і сказав: «Ну мама, все, ракети над Польщею». Я не зрозуміла, почала питати, що сталося, а він просто сказав це — і ліг далі спати", — розповідає Ольга.
Так тривоги подіяли на нервову систему підлітка. Ольга почала більше переживати за те, в якому стані дитина і як він сприймає ці всі події навколо.
"Я не знала, куди їхати — Польща, Німеччина, Чехія. У Німеччині була хороша знайома, і я запитала, чи зможе вона хоча б на перший час допомогти з мовою, бо німецької я не знала, лише трохи англійську. І коли вона мені відповіла, ця фраза, мабуть, залишиться зі мною на все життя. Вона написала: «Нічого не треба, приїжджай, я тебе люблю». Я зараз це розповідаю і плачу, бо тоді це було дуже просто — і водночас дуже сильно. Саме ця фраза допомогла мені зібратися і поїхати", — розповідає Ольга.
Німеччина: нова професія і робота з українцями
З маленькою валізкою вони рушили до Німеччини через Польщу. Шлях зайняв три доби, але на місці їх добре прийняли, запевняє Ольга.
"Ми жили в готелі, яким володіли етнічні українці. На початку повномасштабної війни вони вирішили допомогти і прийняли близько 40 українців у свій готель, підтримували, допомагали з перекладом, оформленням документів, проживанням, харчуванням", — розповідає вона.
Зараз четвертий рік у Німеччині. Ольга досі не знає, як буде далі.
"Я не знаю,чи я тут залишуся, чи я поїду. Хоча додому мені нікуди їхати — мій будинок вже не придатний до житла. А десь в Україні залишатися, повертатися — це треба шукати житло, роботу, повністю проходити знов курс адаптації та інтеграції вже в новій країні, тому що Україна — та, з якої я поїхала, і Україна — та, яка зараз, — це дві різні країни", — каже Ольга.
Тим часом у Німеччині досить складно визнати дипломи, отримані в іншій країні. Ольга вибрала інший шлях — відкрилася як приватний підприємець.
"Я працюю як приватний підприємець в Німеччині, консультую з життєвих та сімейних питань. Працюю багато онлайн, переважно з українцями з різних куточків планети", — розповідає вона.
Перший час працювала багато як волонтер у Німеччині.
"Багато людей мене знають вже як волонтера тут по місцю. І зараз звертаються як до спеціаліста, якого вони знають", — каже Ольга.
Найчастіше за консультацією до психологині звертаються, долаючи наслідки війни.
"Найчастіше люди приходять із відчуттям, що в них немає опор. Життя повністю змінилося, те, на що вони спиралися раніше, зникло, і тепер доводиться будувати все майже з нуля. Це і є найпоширеніший запит — разом шукати ці опори, відновлювати ті, що були, і знаходити нові", — пояснює Ольга.
Дуже багато запитів про сімейні стосунки, додає психологиня. Коли зникає опора, зникає можливість адекватно реагувати на різні ситуації у стосунках, тож часто бувають розлучення, пояснює фахівчиня.
"У людей дуже схожі проблеми й запити — незалежно від того, де вони живуть. Навіть попри війну, адаптацію й інтеграцію в нових країнах, з часом на поверхню виходять ті самі травми й стреси, які людина несла з собою роками. І врешті більшість запитів зводиться до ситуацій, що існували ще до повномасштабної війни", — розповідає вона.
Стабільні батьки — запорука стабільних дітей
Дитині було непросто адаптуватися — і це не поодинокий випадок. За словами Ольги, більшість українських дітей у Німеччині стикаються з тими самими труднощами, адже разом із новою країною вони отримують і нестабільний емоційний стан дорослих поруч.
“Не можу сказати, що їм легко. Це проблема не лише моєї дитини, а загалом українських дітей тут. Їм важко адаптуватися, зокрема через те, що батьки самі перебувають у переживанні втрати, горя й власної адаптації”, — каже Ольга.
Найскладніше підліткам: вони одночасно проживають свій вік, вивчають нову мову й намагаються вписатися в незнайомі колективи.
“Ніхто не скасовував підлітковий вік і процеси адаптації. Тому навчання в німецькій школі для більшості українських дітей є доволі складним”, — зауважує вона.
Водночас психологиня наголошує: емоційний стан дітей напряму залежить від дорослих поруч.
“Стабільні батьки — це запорука стабільних дітей. Особливо це важливо для молодших, адже саме батьківська стабільність є тим фундаментом, на якому тримається стан дитини”, — каже Ольга.
Порада: повертатися в тут і зараз
Найуніверсальнішою порадою для українців у різних куточках світу Ольга називає повернення в "тут і зараз" — як спосіб не загубитися в потоці новин і тривоги.
"Зараз навколо дуже багато різної інформації і проблемних ситуацій, і це не лише війна, хоча вона є основним фоном нашого життя. Перебуваючи в цьому фоні, важливо повертатися до себе: що я зараз відчуваю, що бачу, що чую, що зі мною відбувається. Це дає можливість трохи заземлитися і робити висновки, корисні для себе", — пояснює Ольга.
Водночас, за її словами, не завжди є простір для роздумів — іноді рішення потрібно приймати миттєво, коли йдеться про виживання. А щоб зберігати внутрішню стабільність, Ольга свідомо обмежує споживання новин.
"Я з певного моменту намагаюся якомога менше дивитися новини — це розхитує психіку, а я маю бути стабільною, щоб залишатися опорою для дітей і своїх клієнтів", — пояснює психологиня.
Опорою для неї залишаються слова Теодора Рузвельта про те, що варто робити те, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є.
"Це дуже опорна фраза і для мене, і для багатьох моїх клієнтів. Бо ми справді можемо працювати лише з тим, що маємо, і лише там, де знаходимося зараз. Але навіть у цих умовах ми можемо робити те, що можемо", — каже вона.
Читайте також: “Я закохалася в це місто”: письменниця Віта Маслій — про переїзд до Слов’янська, біль евакуації та творчий шлях.
