Посеред розмови Богдан каже: "А давайте зіграю", — і береться за гітару. Його пальці знаходять струни, звучить перша нота. Розумію, що щось дуже знайоме. "Тільки я співати не вмію", — чую, як він посміхається. А ти, за сотні кілометрів від Краматорська, розумієш: музика живе навіть там.
Офіцер Збройних сил Богдан служить на Донеччині, кілька кілометрів від лінії фронту. Він народився в Донецьку, виріс у Краматорську, десять років тому пішов в армію. Мріяв грати у футбол професійно, бігав марафони — а тепер воює за дім. Коли є кілька годин між завданнями, приїжджає в рідний Краматорськ: поїсти, побачитися з коханою, відчути, що місто живе.
Від Донецька через Краматорськ — до армії
Богдан виїхав із Донецька в 2014-му, коли йому було чотирнадцять. З рідного міста пам'ятає хіба що Донбас Арену і парк Щербакова. Справжнє, свідоме життя почалося в Краматорську. Перше враження від міста було невтішним. Після Донецька Краматорськ здавався йому сірим, невеликим містечком, де нічого не відбувається. Аж поки Богдан не познайомився з його людьми.
"Тут я зустрів класних людей — справді класних по життю. З більшістю з них я й досі на зв’язку, спілкуємося, підтримуємо одне одного", — каже Богдан.
Краматорськ подобався тим, що все було близько, затишно, по-домашньому. А ще тим, що змінювався на очах. Коли Богдан приїжджав у відпустку у студентські роки, не впізнавав вулиць: скрізь щось будувалося, ремонтувалося, оновлювалося.
"Краматорськ 2015-го і 2021-го — це абсолютно два різні міста", — каже він.
Тут він займався футболом — з шести років. Серйозно, з мріями про професійну кар'єру. Тут почав боксувати. Тут бігав напівмарафони, коли приїжджав додому у відпустку, — у 2018-му, у 2019-му. Тут після школи сидів із класом у парках.
А потім усе змінилося. Про армію він ніколи не думав — але після 2014 року каже, що вибору не було, він все зрозумів для себе, чого хоче. Після школи вступив до Військової академії в Одесі, на сухопутні війська. Чотири роки в казармі, п'ять років обов'язкового відпрацювання. У 2025-му ці п'ять років закінчилися, але контракт автоматично продовжився.
Місто, яке не здається
Богдан давно не бував у Краматорську. Останні роки воював на інших ділянках фронту, і коли дізнався, що підрозділ перекидають сюди, мав змішані відчуття: хотів додому, але боявся побачити попелище замість рідних вулиць.
"Чесно, я готувався до гіршого. Думав, побачу руїни, печальні картини. А насправді, коли приїхав, зрозумів: не все настільки погано", — каже він.
Кілька кілометрів від лінії фронту. Здавалося б, тут має бути порожньо. Але Краматорськ живе. Працюють освітлення, зв’язок, інтернет, комунальники, мов феї чистоти, швидко прибирають наслідки "прильотів". Працюють кафе й ресторани.
"Коли я переїхав сюди у 2015–2016 роках, на все місто було два заклади. У 2020–2021 роках, перед повномасштабною війною, їх стало багато. А зараз, здається, ще більше", — розповідає Богдан.
Він припускає, що частина людей, які працюють у закладах, приїжджає сюди на роботу — на тиждень, може, на два.
"Ті будівлі, ті місця, які для мене щось значили, вони наразі цілі", — каже він.
Військовий зауважує: цивільних у місті мало, в основному військові. А найбільше впадає в очі відсутність молоді.
"Коли живеш тут постійно — не помічаєш. Але варто виїхати в Харків, Дніпро чи Київ — і одразу відчуваєш контраст. Тут зараз або пенсіонери, або діти. Діти є, але їх мало. У моїй школі, де я вчився, місяць тому залишалося близько 150 дітей", — каже Богдан.
Він порівнює з тими ділянками фронту, де служив раніше.
"На інших ділянках, де я був раніше, за 20 кілометрів від фронту вже нічого не було — ніякого життя. А тут, за ті самі 20 кілометрів, місто живе досить пристойно", — каже він.
Ситуацію Богдан оцінює як нормальну, хоча й розуміє: це суб’єктивно. Для когось — нормально, для когось — ні. Для військового — цілком.
Гітара, музика і кілька годин відпочинку
Коли є вільний час — а це зазвичай дві-три години між завданнями — Богдан приїжджає в Краматорськ. Кінотеатр не працює, концертів немає. Та й до війни Краматорськ не був містом великих розваг. Були місцеві заходи, концерти, але нічого масштабного. Тож відпочинок простий: вийти й смачно поїсти.
"Для мене такий відпочинок — це просто смачно поїсти. Зараз особливо більше робити нема чого", — каже він.
Але ще є музика! Богдан любить грати на гітарі. Возить інструмент із собою, грає, коли є змога.
"Музика мені справді допомагає. Я люблю слухати, люблю грати. Трошки на любительському рівні, але граю. Вожу гітару з собою завжди", — розповідає він.
В якийсь момент не віриться, що військовий возить інструмент із собою навіть на бойові завдання. На це він відповідає: "А давайте зараз заграю?". І вже за хвилину чути щось рідне, українське — мелодійне й невимушене.
"Тільки я не дуже співаю", - каже він, і чується усмішка.
Тепер зрозуміло, що окрім підтримки рідних тримає моральний дух захисника.
Його родина зараз у Києві, дівчина приїжджає до нього в Краматорськ. Друзі, з якими колись сидів у парках після школи, розкидані по різних містах і спілкування з ними частіше віртуальне.
Про мрії він каже просто.
"Про що може мріяти військовий? Вижити, побачити нарешті мир в Україні, як закінчиться війна нашою перемогою. Я думаю, така мрія досить проста і загальна, напевно", — каже Богдан.
А поки що він повертається в рідне місто. Приїжджає на кілька годин між завданнями — сходити в кафе, побачити кохану, пройтися парками, де після школи сидів із друзями. Просто щоб відчути: Краматорськ не здався.
Читайте також: "Я ставлю останню крапку — і вона починає існувати": Сергій Тітов з Донецька про власну книгу.
