На Луганщині різдвяні свята тривали майже місяць — від Святвечора до Тіки-При-Тіки наприкінці січня. Кожен день мав своє призначення, свої страви, свої обряди. Виготовлення Різдвяного дідуха з запашного сіна, маланкування під вікнами, посівання з рукавичкою, мисливці стріляли з рушниць вгору на Водохреща — ці традиції складали єдиний цикл. А коли свята заборонялися, господині замість традиційної пшеничної куті варили рисову — перевіряючі бачили звичайну кашу, і людей не карали. Цикл завершувався лише тоді, коли батюшка освячував прядки та веретена, і жінки поверталися до роботи.
Про те, як святкували Різдво на Луганщині, розповідає Віра Аннусова — вчителька, дослідниця народних традицій. Майже все життя вона прожила в Біловодському районі, очолювала правозахисну жіночу організацію «Первоцвіт», досліджувала обряди та свята південної частини Слобожанщини. У 2015 році через активну громадську діяльність та проукраїнську позицію змушена була переїхати з Луганщини до Петриківки на Дніпропетровщині. Але пам'ять про рідний край, про традиції, які формували життя кількох поколінь, вона зберігає і передає далі.
Дідух та різдвяний дідух — не одне й те саме
На Луганщині розрізняють два види дідухів: хлібний із колосків і Різдвяний із сіна. Хлібний дідух робили під час жнив — найкраща жниварка в святковому одязі жала збіжжя (жито, пшеницю) і складала в сніп колосок до колоска. Потім підв'язувала його своїм поясом. Його несли до церкви, освячували. Кожна родина мала свій дідух,бо в кожного був свій землі,в народі його називали отрубом. Після жнив Хлібний Дідух відносили в пашений хлів — чистий хлівець із обмазаною глиною долівкою та побіленими стінами, де зберігали відбірне зерно.
А на Святий вечір виготовляли інший оберіг — Різдвяний дідух із сіна.
"Рано вранці бабуся вставала до печі, розтоплювала піч. А дідусь йшов смикати сіно на дідух", — згадує Віра Андріївна.
Сіно вибирали найкраще, зелене, запашне. Господар знав, де в стозі таке гарне сіно, складав у рептушок, а в другий рептушок — м'якотку (м’якеньке сіно), потім заносив до хати. Будили дітей, щоб прикрашали Різдвяний дідух, перебирали сіно, щоб не було соринок. М'якеньке сіно клали на стіл, застелений новою скатертиною.
"У нас підв'язували поясом господаря або господині, а от на Ростовщині, наприклад, — ціпом", — уточнює дослідниця.
"Далі йшло прикрашання. Чим прикрашали? Сухоцвітами. Далі ангелочками. З чого виготовляли ангелочків? Із листків очерету, а також із кукурудзи", — пояснює дослідниця.
Потім з пашеного хліву брали з хлібного дідуха колосочки і прикрашали ними Різдвяного дідуха.
"Це все робилося в Святвечір. Всі були зайняті — хто перетирав мак, хто готував кутю. Господині готували страви на святу вечерю. А діти були зайняті прикрашенням Різдвяного дідуха", — каже Віра Андріївна.
Святвечірній стіл і роль дідуха
Підготовка до Святого вечора розпочиналася задовго до свята. Ще з літа господині сушили вишні без кісточок — це були їхні родзинки для куті. Готувалися ковбаси на вечерю, заготовлювалися інші продукти ще задовго до того, як буде використовуватись. Проте основну роботу виконували в останній день. Вставали на зорі, ліпили вареники. Піч була велика — там одночасно і тушкували капусту, і буряк ставили, і квасили страви.
"Ставали на зорі, і вже після обіду на столі стояли страви. Перша — хліб, хліб всьому голова, потім кутя, потім узвар. У нас дуже багато було каш різних на столі", — каже Віра Андріївна.
На святвечірньому столі мало бути дванадцять страв. На відміну від інших регіонів, де основою була картопля, на Луганщині переважали каші.
"До нас картопля прийшла після Голодомору,її привезли переселенці з Іванівської області. Що правда,на кінні заводи, які виникли у нас в 18 ст на сході Луганщини, на заробітки їхали болгари, вони і привезли теж із собою картоплю. А так у людей до Голодомору картоплі майже не було", — пояснює дослідниця.
Після пограбування церков картоплю, яку називали в народі і зараз продовжують іменувати "попівкою", розносили священнослужителі. Люди чомусь побоювалися цього овоча.
"Та воно в землі виросло, та воно сонця не бачило, — говорили люди. А це вже зараз без картоплі ми не можемо", — усміхається Віра Андріївна.
Кутю робили з ярової пшениці або ячменю. В ступці товкли, просівали, промивали і в печі довго варили. З часом з'явилася рисова кутя —це вже коли забороняли святкувати Різдво. Якщо перевіряючі бачили пшеничну кутю, людей карали. А рис — це ж каша, тому господині робили її з рису, щоб не посадили.
Задобрювали кутю медовою заливкою. Якщо в когось бракувало меду — люди ділилися. Ще використовували солод із грушок — круглих, солодких.
На Різдвяного дідуха ставили полумисок із кутею для живності. А вранці на Різдво вставав старший чоловік і починав частувати цією кутею худобу — курям, свиням, корові, собаці. Потім розносили по жмутку сіна з дідуха. Колоски переминали в руках і розкидали курям, дещо свиням. Це була використана тільки третина дідуха. Дві третини залишалися на інші обряди Різдвяного свята.
Різдво і сальтисон
Після Святвечора наставало Різдво — стіл був уже іншим: м'ясним, щедрим, святковим.
"З обіду починалися коляди. На Святвечір вечерю носили тільки хрещеним і дуже бідним людям, у яких нічого було поставити на Різдво. Бабуся казала: «Віднеси бабі Марфі сальця, бо їй завтра розговлятися нічим». І ми відносили. Отак по хатах, як зараз буває, тоді не ходили", — пояснює Віра Аннусова.
Коли ж наставало саме Різдво, старші в родині благословляли дітей йти колядувати. Тоді вже можна було ходити з хати в хату, співати колядки.
Колядувати ходило багато дітей і дорослих. Збиралися невеликими групами — до п'яти людей. Співали традиційні колядки, заздалегідь вибирали, до кого йти: до родичів, до вчителів. А от туди, де жили затяті комуністи, які могли написати донос на вчительку, — краще було не заходити.
9 січня святкували Степана — свято людей, які шанували коней. Запрягали коней і їхали в сусідні села вітати зі святом. На Степана коней напували водою, яку “пропускали” через срібло..
А 10 січня відзначають дуже гучне свято — різдвяний м'ясоїд. До хати сходилися куми — сальтисон їсти.
"Свинячий кендюх, наповнений обріками сала і м1яса з свинячої голови, запечений у печі. На столі всього було багато м'ясного — і ковбаси, і сало, але царем був саме сальдесон. Святкували шумно: переходили від одних кумів до других з музиками, піснями, танцями, розвагами", — згадує Віра Андріївна.
Діточок у родинах було багато, тож і кумів — чимало.
Маланка і Василь
Окреме місце в різдвяному циклі посідала Маланка — народне свято напередодні Василя Великого, коли дівчата невеличкими групками співали під вікнами.
"На Маланку дівчата невеличкими групками маланкували під вікнами. Бабусі навіть посилали: ану йдіть, дівчата, помаланкуйте. Але в хату дівчата не заходили — тільки під вікнами", — розповідає Віра Аннусова.
Під вікнами співали, а господарі виносили гостинці — хліб, пиріжки, ковбаси, сало.
Хлопці мали свою окрему форму маланкування. У дівочих обрядах участі не брали, але й повеселитися, і гостинців хотілося.
"Вони переодягали веселого хлопця в дівчачий одяг і водили по селу козу. Коли приводили козу, заводили її в хату — вона падала, «помирала», просила, щоб сумку наповнили, а ще й горілочки налили", — згадує дослідниця.
Козу водили недовго — лише напередодні Василя, бо з півночі треба було готуватися до посівання.
Віра Андріївна наголошує на різниці: дівчата маланкували виключно під вікнами і в хати не заходили. Натомість хлопці з колядниками могли заходити — але не до всіх.
"Хлопці перевдягалися — цигани, коза, ведмідь у вивернутому кожусі. Таких колядників пускали тільки у великі хати — а їх у селі було небагато, це в основному заможні господарі", — каже Віра Аннусова.
Посівання на Василя — це вже суто чоловіча справа. Хлопці готувалися до нього ще з ночі. Збирали зерно — брали овес, пшеницю, ячмінь. Кілька колосків обов'язково виймали з хлібного дідуха: перетирали руками і клали до сумки. До цього свята спеціально шили рукавичку — не звичайну, а з особливим призначенням.
"Посівальне зерно треба було брати обов'язково правою рукою. І рукавичка ця не мала бути в роботі — її шили нову, тільки для посівання", — пояснює Віра Андріївна.
На зорі хлопці вирушали засівати. Вірили: чим раніше посівальник зайде до хати, тим більше в родині буде добра, щастя і здоров'я.
"Посівати починали з покуття. Посівальник заходив у хату, кланявся господарям, і вони проводили його до покуття. Звідти він починав засівати — і йшов аж до порога", — розповідає дослідниця.
У рукавицю набирали зовсім небагато зерна — рівно стільки, щоб вистачило засіяти хату, адже попереду було ще багато домівок. Виходячи, посівальник підходив до порога і висипав із рукавиці залишки.
Після цього виконував ще одну частину обряду — сідав і клохкав, як квочка. Вірили, що так квочки сідатимуть вчасно і добре виводитимуть курчат.
"От так у нас засівали. Після Василя, виходить, різдвяні свята, традиції і основні веселощі закінчувалися", — каже Віра Аннусова.
Звісно, шум і гуляння ще траплялися. Але різдвяний цикл добігав кінця. Далі наставали інші обряди — пов'язані із захистом від нечистої сили та підготовкою до Водохреща.
Гордія: полин проти відьом
Після різдвяних веселощів наставало свято Гордія — день боротьби з нечистою силою.
"Казали, що всі гуляють, а нечестивці в цей час свою справу роблять. Вони давали волю недобрим діям. Тому на Гордія вже починали боротися з цими негативними впливами — відьмами і іншою нечистивою", — пояснює Віра Андріївна.
На Гордія виконували захисні ритуали. Рано-вранці батько піднімав синів — усю чоловічу частину родини. Разом ішли до стайні й корівника. Там розвішували віночки з полину і нехворощі — нечиста сила його боїться. Також до ясел і дверей прив'язували шматочки смаленої шерсті — запах смаленого, за віруваннями, відлякував нечестивців.
"Коли нечестивець заходить, він одразу відчуває, що тут і смалене може запахнути", — каже дослідниця.
Захист господарства і худоби вважався чоловічим обов'язком. Після Гордія люди почувалися спокійніше.
Голодна кутя: діти на печі і босоніж по снігу
Після Гордія наставала Голодна кутя — день напередодні Водохреща. Це був суворий день посту. Не їли нічого аж до вечора. Лише дітям зранку давали снідання — не з послаблення, а з хитрості. Малим важко було витримати піст цілий день, тому їх годували, а потім вкладали спати на теплій печі.
Ближче до вечора діти злізали з печі — і починалася одна з найцікавіших традицій.
"Вибігали босими ногами на сніг і викрикували: «Іди, кутя, на покуття, узвар — на базар, а ти, дідух, нагони теплий дух, щоб покинути кожух!» І бігали по снігу. Ми так робили. А потім забігали на піч — вона тепла, ноги швидко нагрівалися", — згадує Віра Аннусова.
Це був водночас і обряд, і дитяча забава. Вибігти босоніж на мороз, прокричати закличку, пробігтися по снігу — і знову швидко назад, на теплу піч. Саме цього дня в садку спалювали частину дідуха. Казали, що так мороз не поб'є сад, а холоди швидше відступлять і наблизиться весна. А ввечері родина сідала за багатий стіл з пісних страв — м'ясного перед Водохрещем не їли, але всього іншого було багато.
Водохреща
Водохреща було одним із найяскравіших свят різдвяного циклу. Вранці йшли до церкви, але сама служба тривала недовго. Основне дійство відбувалося біля річки — у селі Бараниківка.
"Біля річки, в нас була річка Шаповалівська. Шаповалов — є такий журналіст із наших країв, його родина саме там проживала, від цього пішла і назва цієї частини річки Камишної", — уточнює Віра Андріївна.
До Водохреща готувалися заздалегідь. У льоду вирубували ополонки, ставили хрест. Його фарбували в яскравий червоний колір — для цього використовували буряк і калину. На білому снігу такий хрест було добре видно. З вирубаних шматків льоду складали врата і престіл.
"Причому робили дві ополонки. В одній брали свячену воду, а в другу, казали, мали пострибати чорти і нечистиві. Зі снігу робили фортецю, щоб діти могли побавитися", — розповідає Віра Аннусова.
Ці дві ополонки мали різне призначення і не змішувалися.
Священик освячував воду в одній ополонці. Люди підходили по черзі — суворо за старшинством. У селі добре знали, хто найстарший. Воду набирали у спеціальний посуд — який в ділі не був, призначений лише для свяченої води. Поруч було село Євсуг, де жило багато гончарів. Саме на Водохреща вони приїжджали з глечиками.
"Люди їх брали не за гроші — насипали в глечик зерно. Це й була плата", — пояснює дослідниця.
Коли всі набрали воду, старші чоловіки розпалювали вогнища. Хрещенські морози були лютими, стояти біля річки було важко.
Мисливці стріляли вгору з рушниць — це теж була частина обряду.
"Казали, що так вовків і нечисть розганяли. Дівчата пускали голубів — щоб мир був у цьому краї. Хлопці перестрибували через вогонь, а діти бавилися на фортеці. Вірили: якщо на Водохрещі вистрілити вгору, то вовки розбіжаться, а нечестивці з переляку пострибають у воду", — каже Віра Аннусова.
Стрільба вгору мала одразу кілька значень: відганяли вовків, які взимку підходили ближче до сіл, і відлякували нечисту силу. Дівчата пускали голубів як побажання миру, хлопці очищалися вогнем,стрибаючи через нього.
Про те, чому не можна купатися на Хрещення, Віра Андріївна пояснює традиційними віруваннями. Після Водохреща до річки ще кілька днів не ходили. Вірили, що саме цього дня вся нечиста сила стрибала у воду — в окрему ополонку, призначену для неї. Поки нечисть не «розчиниться» у річці, до води було заборонено наближатися. Через це жінки після Водохреща взагалі не йшли до річки прати — щонайменше три дні.
"Тому коли з'явилися нові традиції — купатися в хрещенській воді, старші люди просто лаялися. Казали: розкажіть же їм, що там кишить нечиста сила, а вони у воду полізли!", — згадує Віра Андріївна.
Поява звичаю купатися на Водохреща викликала спротив у старшого покоління. Для них це виглядало як порушення давніх правил і зневага до традиції.
"У кожного покоління свої цінності і своє бачення", — підсумовує Віра Аннусова.
Той день, що Різдво і Тіки-При-Тіки
Після Водохреща було ще одне свято — ”Той день, що Різдво” так в народі його називали або ще “Проводи Різдва”. Діти, які вже жили на відділі, йшли в гості до батьків, родини обговорювали сімейні проблеми, планували господарські справи. А молодь влаштовувала гомінкі гуляння — прощання з різдвяними святками.
Різдвяні святки завершувалися святом Тіки-При-Тіки. Саме цього дня після свят у хату з хижки заносили прялки, верстаки, гребні…. Усе, чим жінки виготовляли нитки і полотно, протягом свят стояло не в святково вбраній хаті.
"Коли ще служилося в церкві, батюшка обходив хати і освячував робочі знаряддя. У цей день кожна жінка, одягнувшись святково, мала сісти за прядку,їй треба було напрясти клубок — трохи більший за куряче яйце. От така була традиція", — розповідає Віра Андріївна.
Священник благословляв прядки, веретена й гребінці — це було благословення на повернення до праці. А невеликий моточок ниток символізував початок нового трудового кола.
Свято Тіки-При-Тіки припадало десь на 22–23 січня за старим календарем і закінчувало цикл різдвяних святкувань. Воно тривало кілька днів: село було велике, і батюшці потрібно було обійти всі хати. Жінки поступово поверталися до роботи. Свята минали, і життя входило в звичайну колію. Але пам'ять про ці свята залишалася — у традиціях, обрядах, піснях, у тому, як люди їх святкували й передавали з покоління в покоління.
Читайте також: Новорічна атмосфера в окупації: на місці трагедії та в умовах “виживання” .
