Валерія Мірошникова втікала з Луганська під обстрілами у 2014, а з початком повномасштабної війни довелося евакуювати маму й бабусю до Норвегії. Дуже довго Валерія соромилася казати, звідки вона. Аж поки не почала робити колажі — перші були з весільних фото батьків, потім з абрикосами та хвилями. Зараз вона живе у Києві та займається мистецтвом професійно. Колажі стали для неї способом говорити про те, що болить. А ще — про власну ідентичність.
Дитинство між трьома районами
Валерія згадує дитинство через місця. З батьками вона жила біля кінотеатру "Мир" — серед старих будинків і затишних двориків. Уже школяркою гуляла там алеями, каталася на гірках, добре знала свій двір. Бабуся з дідусем по материнській лінії жили на Веселогорівській у Кам’янобродському районі — саме там Валерія проводила найбільше часу до шкільного віку.
"Ми лазили по деревах, збирали черешню, абрикоси, продавали абрикоси", — згадує Валерія.
Атмосфера в родині була напруженою — батьки постійно сварилися. Фізичного насильства не було, але емоційної нестабільності вистачало, і цей стан супроводжував її з раннього дитинства.
"Батько ніколи не піднімав руку, але було достатньо емоційно хаотично. І через це я люблю структуру, тому що вдома її не було. А де я могла її знайти — тільки там, де прописані нормальні правила, тобто в математиці", — пояснює Валерія.
Років у чотири–п’ять вона запам’ятала момент, який згодом усвідомила як важливий для всього життя. На дверях пожежної частини дівчинка побачила тризуб і запитала батька, що це таке.
"Він сказав: це те, на що насаджували людей. Я цю фразу запам’ятала. Батько добре вчився у школі, але в радянській. Був моряком, навчався в Ростові. І саме коли треба було переводити документи для підвищення, стався розпад Радянського Союзу. Через це він дуже не любить Україну", — каже Валерія.
Батько залишився в окупованому Луганську. Іноді дівчина зв’язується з ним, але намагається говорити на побутові теми.
Нервова обстановка вдома давалася взнаки і фізично. У Валерії діагностували гастрит, двічі на рік вона лежала в лікарнях.
"У мене ще, як виявилося, дислексія. В голові я собі нормально читаю, а комусь уголос — складно", — ділиться Валерія.
Після дев’ятого класу мама влаштувала її до коледжу Туган-Барановського. Валерія пішла вчитися на товарознавця, хоча хотіла на бухгалтера — їй і далі подобалася математика та все, що пов’язане з цифрами. На третьому курсі вона підробляла менеджеркою з продажів у "Київстарі" й ходила на танці.
У червні 2014 року Валерія влаштувалася волонтеркою в артпростір "Десятий цех". Її друзі орендували приміщення, яке потрібно було привести до ладу. Відкриття відбулося у день, коли в Луганську вперше оголосили комендантську годину. Це був справжній цех, який перетворили на артпростір, облаштувавши його з підручних матеріалів: барну стійку зробили з шин — відлуння Майдану, а в меню був напій "Коктейль Молотова".
"Я не можу сказати, що це був проукраїнський осередок, тому що ми просто хотіли, щоб нас не чіпали. Хотіли тусити, слухати музику, робити мистецькі проєкти", — розповідає Валерія.
У вечір відкриття, десь о другій–третій ночі, коли Валерія як хостес пішла до входу, вона побачила озброєних людей. Вона назвала їх "динозавриками" — бо ті виходили з темного закутка, тримаючи зброю так, що на ній знаходилися кисті рук.
"Кисті, покладені на зброю, виглядали непропорційно дрібними щодо тіла — це впадало в око", — додає вона.
Вони представилися "ополченцями" і познайомилися з власниками артпростору. Конфлікту вдалося уникнути, але відчуття небезпеки після цього нікуди не зникло.
Родина Валерії залишалася в місті до кінця липня, а потім вирішили, що час їхати. Купили квитки на поїзд, але за кілька днів залізничне сполучення з Луганська припинилося. У день виїзду Валерія, її мама, дід, бабуся і кіт Чак чекали біля кінотеатру "Мир" водія, який мав вивезти їх з міста. Саме в цей момент почався обстріл — водій відмовився їхати.
"Бабуся і дідусь кажуть: вдома так вдома. Мати теж — вдома так вдома. А у мене істерика, бо я не могла з цим змиритися", — каже Валерія.
Через знайомих їй вдалося знайти контакти людей, які виїжджали з Луганська. Наступного дня родину забрали просто з дому — вони сіли в мікроавтобус і рушили, але дорогою довелося повернутися через обстріл і кілька годин перечікувати. Авто, яким виїжджала родина Валерії, потрапило в колону машин з елітними номерами. На пункті пропуску їм видали бронежилети, але касок не дали.
"Я тоді прямо запитала: а як же наші голови? Мені не відповіли", — пригадує Валерія.
Дорога була довгою, але зрештою вони дісталися Харкова, а згодом — Києва, де поселилися у родичів. Там Валерія почала шукати себе й можливості розбудувати власне життя.
"У 2020 році бабуся з дідусем повернулися до Луганська — їм було важко в Києві і з роботою, і з адаптацією. Там вони і залишилися під окупацією. Дідусь помер за кілька місяців до повномасштабної війни — у грудні 2021-го", — говорить Валерія.
дорога до Норвегії
"З одного боку, я була дуже засмучена, що почалась війна, але з іншого — була щаслива, що всі мої тут. Бо якби вони ще були в Луганську, це був би просто жах", — зізнається Валерія.
Так сталося, що її мама і бабуся саме напередодні приїхали у гості. А тітка - їздила в Луганськ і повернулася вже, коли почалися сильні обстріли. Залишатися у Києві було страшно, тож 1 березня, у свій день народження, Валерія з тіткою поїхали на вокзал, щоб евакуюватися.
Мама і бабуся Валерії залишилися у Києві. Бабуся — 1943 року народження. У 1975-му, після народження другої дитини, їй поставили діагноз шизофренія — як зараз розуміє родина, насправді це було виснаження і післяпологова депресія, але тоді лікарі цього не розпізнали. З роками бабусі стало важко приймати рішення, важко підніматися, її складно переконати. Поїхати з Києва разом із нею тоді не вдалося — домовитися з бабусею було майже неможливо. Добратися до вокзалу також не було чим. Тож вирішили, що Валерія з тіткою їдуть далі, а мама і бабуся залишаються.
"Поїхати з Києва з нею тоді не вдалося — домовитися з бабусею було майже неможливо. Тож вирішили, що ми з тіткою їдемо, а вони залишаються", — розповідає Валерія.
На вокзалі вже панував хаос. Валерія почула англійську мову — це були іноземні дипломати або працівники посольств, принаймні вона так вважає. Вона вирішила тримати їх у полі зору — тоді їй здавалося, що поруч із ними буде безпечніше. Разом із тіткою Валерія потрапила до потяга, що прямував у Хелм. У купе було шість–сім людей. Поруч дівчинка впала в істерику — Валерія тримала її за руку й заспокоювала.
Потяг рушив без світла. Пасажирам сказали, що їдуть через станцію метро Васильківську, де вже бачили диверсійно-розвідувальні групи, які атакували потяги. Їх попросили лягти на підлогу й триматися якомога далі від вікон. Спочатку потяг їхав повільно, а потім машиніст різко набрав швидкість — настільки, що Валерії стало страшно.
"Я всю дорогу їхала на підлозі. Поруч ходили котики і собаки, яких евакуйовували господарі. Загалом усе було нормально, але відчуття небезпеки не зникало", — згадує Валерія.
Зрештою Валерія з тіткою доїхали до Хелма. Там їх зустріли поляки й проінструктували. Дорогою вони говорили про можливість їхати далі — безкоштовно, зокрема в Німеччину. Але у Варшаві Валерія зрозуміла, що зараз вони нікуди не поїдуть — надто сильною була втома.
"Коли ми приїхали у Варшаву, я зрозуміла, що просто зараз мені потрібен перепочинок. Поляки запитали, чи потрібен нам прихисток, ми сказали, що так. Нам дали заповнити документи і повезли на великий стадіон. Там був спортзал, нам дали базові речі — помитися, покупатися. Але о третій ночі нас знову підняли і сказали, що їдемо далі", — розповідає Валерія.
З Варшави їх привезли у Гдиню. Там знову був пункт розміщення, де сказали, що можна залишитися. Саме тоді Валерія зрозуміла, що далі потрібно ухвалювати рішення. Це було другого березня.
У Гдині біженців годували, давали взуття й одяг, надавали тимчасовий прихисток. Тут же приймали заяви від українців, які шукали родини, готові прийняти їх у себе.
"Я зателефонувала дядькові, розповісти як справи і попросити поради, він нагадав, що моя подружка дитинства живе в Норвегії. Я написала їй, розповіла всю ситуацію і сказала, що в нас є варіант їхати в Німеччину. А вона мені прислала голосове: «Не треба ні в яку Німеччину, їдьте в Норвегію, Норвегія відкрила кордони». Вона надіслала додаткову інформацію, і ми почали шукати варіанти", — розповідає Валерія.
Валерія знайшла безкоштовні квитки на Wizz Air, але потрібно було доплатити за багаж.
Сьомого березня вони прилетіли до Норвегії. Валерію з тіткою зустрічали її подруга Яна та подруга дитинства тітки. До них підійшла поліція — Яна пояснила, хто вони і звідки. Поліція повідомила, що табір для біженців уже заповнений, тому їх везуть до Осло. Там їх поселили в готель "Скандік" у центрі міста. У Норвегії Валерію і тітку повністю супроводжували.
"Перші дні все було нормально, а десь через тиждень українці почали сваритися: діти бігають, шум, непорозуміння. Норвежці просто спостерігали. Я познайомилася ще з трьома українцями, і ми разом прописали базові правила поведінки в готелі. Ми зібрали всіх українців, усе проговорили — і жити стало легше. В Осло ми прожили три тижні", — розповідає Валерія.
Після цього вони переїхали в Мутак — місце очікування постійного житла. Там Валерія з тіткою прожили пів року.
"Незважаючи на всі системні труднощі, адміністрація разом із місцевими намагалася зробити все, щоб ми могли відволіктися, побути в контакті з природою Норвегії й трохи відновити нервову систему — у басейні та в а-ля СПА. Усе це для нас було безоплатно. Були поїздки на катерах, човнах і байдарках, екскурсії околицями, можливість проводити майстер-класи з колажу, навчатися мов — і норвезької, і англійської. Коли частина людей роз'їхались по своїх нових «домах» і з’явилися вільні кімнати, я попросила одну для себе — і як мистецький осередок, і як простір для тиші та спокою", — продовжує вона.
Через різні прізвища їх не могли внести в систему як сім’ю, і це стало проблемою.
"Я три тижні, а може й більше, добивалася, щоб нас позначили як сім’ю. З понеділка по середу, щотижня, я приходила і питала: чи є вже в системі наша сім’я? По-іншому вони просто нічого не хотіли робили", — каже Валерія.
Коли документи нарешті отримали, Валерія вирішила, що треба забирати з Києва маму і бабусю. Вона попросила чоловіка допомогти з переконуванням: він говорив із бабусею, Валерія — з мамою, тітка — з бабусею. Домовлялися довго — з березня і до кінця травня. Зрештою вони погодилися.
На початку червня Валерія поїхала зустрічати маму і бабусю аж у Перемишль. Дорога до Норвегії виявилася важкою — їхали цілий день, пересаджуючись із потяга в потяг. Норвегія зі своїми пагорбами далася бабусі складно. Коли мама і бабуся отримали постійне місце проживання та україномовну кураторку, Валерія заспокоїлася і у грудні 2022 року вирішила, що може повернутися в Україну, до чоловіка.
Колажі: від весільних фотографій до абрикосів
Повернувшись в Україну, Валерія майже одразу пішла на виставку в музей Голодомору — там відкривалася експозиція резидентів "CUTOUT", всеукраїнського фестивалю сучасного колажу. "CUTOUT" об’єднує українських колажистів, організовує виставки в Україні та за кордоном і популяризує колаж як самостійний вид мистецтва.
"У музеї Голодомору ми представляли колажі на тему Голодомору і проводили екскурсії. Я приїхала, коли виставка вже добігала кінця. А у лютому в нас була виставка в музеї міста Києва «Я — війна». Загалом мистецьке середовище в Києві — це моє. Я намагалася знайти себе в Норвегії, але зрештою повернулася в Україну, а мої роботи з’явилися в Осло", — розповідає Валерія.
Колажем вона почала займатися у 2021 році. Першу роботу зробила з порізаних весільних фотографій знайомих.
"Їм не сподобалося, що я порізала фотографії, але мені тоді здавалося, що це шедевр. Потім усе ніби стихло, але вирізання і клеєння завжди були поруч — у мами день народження 14 лютого, тож прикрашання, вирізання, клеєння стелі було постійно", — згадує Валерія.
У 2021 році вона потрапила на виставку художниці Катя Сита у музеї історії Києва і захопилася її роботами. Катя — одна з провідних українських колажисток і співзасновниця фестивалю "CUTOUT". Надихнувшись, Валерія почала працювати з колажем удома і відвідувати її майстеркласи. Згодом Катя стала її кураторкою.
"Спочатку це було не системно. Коли з’являвся час, я листала журнали, виривала сторінки, вирізала, клеїла. Потім дивилася на результат і бачила, що колаж показує мої відчуття. У мене довго були проблеми з ними — я не розуміла, мені добре, погано чи ніяк. Колаж почав підсвічувати цю внутрішню невизначеність. Спершу це була історія про бездумне різання і склеювання, а вже потім — про називання того, що відбувається", — ділиться Валерія.
Одна з її найменш очевидних робіт нині експонується на фестивалі в Києві. Раніше він проходив у Токіо і Парижі. Тема — "Ідентичність". Валерія каже, що не шукала класичних рішень: надула кульку і помістила її у розбитий бокал. З часом кулька почала здуватися, і бокал тріснув.
"Я подумала: прикольно — при зменшенні внутрішнього тиску зменшується і зовнішній. Останнім часом у мене так і відбувається: я просто щось роблю — і воно якось робиться", — каже Валерія.
Окрім класичних технік, у своїй роботі вона використовує жетони. Цей напрям з’явився у 2023 році, коли Валерія кілька місяців їздила між Києвом і Норвегією. У той період вона проходила психологічну підтримку, і одним із завдань було знайти артефакт, який би «повертав».
"Я знайшла жетон, обробила його і носила на телефоні як брелок. Ми багато говорили з психологом про цінності й ідентичність. Мені було некомфортно говорити, що я з Луганська. До 2022 року простіше було сказати, що я живу в Києві, ніж пояснювати, хто я і звідки. А потім починалися питання: «А ви за кого?», «А хто і чому?», «Якби не ви, нічого б не було». Через це я довго не могла навіть собі признатися, що я — луганчанка", — зізнається Валерія.
Зрештою розмови з психологом допомогли їй розібратися з ідентичністю.
"Перший колаж із жетоном був про Київ. Це був день міста — я просто роздрукувала фото і наліпила жетон. А потім побачила, як квітнуть абрикоси, і подумала: «Боже, абрикоси. Хочу абрикоси». Я зробила колаж з абрикосами, «Авангардом», готелем, додала назву — «готель Луганськ». Мені стало легко. Я плакала, а зараз мені приємно, що я луганчанка і що, як виявилося, я наїлася тих абрикосів у дитинстві. У 2024 році я хотіла купити абрикоси, але вони вже не такі смачні", — розповідає Валерія.
Хвилі та резонанс
Цього літа Валерія їздила до рідні у Норвегію. Каже, там у неї виник конфлікт із тіткою, тож багато часу вона проводила біля води або у воді.
"Я хотіла показати ці хвилі і думала, як їх зберегти. У Норвегії все можна знайти швидко і просто: велику дошку — на парковці, фарби — у знайомих, безкоштовні газети — в центрі. Я почала хаотично малювати, а потім рвати цей папір. Так ці шматочки з фарбами стали хвилями", — розповідає мисткиня.
Зараз удома у Валерії зберігаються заготовки для нових робіт — паперові фрагменти, з яких вона продовжить працювати з темою хвиль. Мама передала їй фарби з Норвегії — саме ті, які вона хотіла.
"У мене зараз у кімнаті великі картонні коробки з заготовками. Я хочу зробити великі колажі — два на три метри — і показати ці хвилі в Києві у великому масштабі", — ділиться Валерія.
На кінець січня вона планує виставку "Хвиля" у мистецькому барі "Eye Sea Gallery" у Києві на вулиці Гончара. Каже, вже домовилася про це зі своєю кураторкою Катею Ситою. Сама тема хвиль з’явилася після розмови з фізиком-математиком.
"Я не могла зрозуміти, чому хтось підходить, а хтось — ні. Він пояснив через хвилю і резонанс: у когось хвиля більша, у когось менша — і вона або накриває, або імпонує, або проходить далі. З одного боку, це про хвилі, які я бачила, з іншого — про те, що комусь резонує, а комусь ні", — пояснює Валерія.
Про свою творчість вона говорить просто. Під час навчання фотографії запам’ятала фразу: якщо є реакція — значить, воно працює.
"Мистецтво має викликати реакцію — огиду, задоволення, злість, ненависть, — будь-яку. Якщо реакція є, це вже супер. А дизайнерська історія — це коли просто подобається більшості", — каже Валерія.
Робота з психологинею відкрила для неї багато тем для роздумів — про виміри, цілісність і форму. Валерія каже, що фізика і філософія для неї дуже близькі.
Окремою темою стали цінності й кінцуґі — японське мистецтво ремонту кераміки золотом.
"Коли я почала працювати з жетонами, у мене була проблема з цінностями. Я питала, що це взагалі таке. Психолог сказала: ти більше про збереження. Подивися на кінцуґі. І для мене це стало великою любов’ю — не лише про кераміку і золото, а й про інклюзивність", — пояснює Валерія.
Валерія працює нині над проєктом "Заради листа" — він присвячений цивільним, які перебувають у полоні. У межах проєкту фотографка знімала родичів, які чекають на своїх близьких, а з цих фотографій створили колажі. Перша виставка відбулася у 2024 році в Парижі, згодом її показали в Ізраїлі та Японії. Тепер Валерія хоче привезти проєкт до Норвегії — спочатку в Тонсберг, а якщо вдасться, то й в Осло.
Після всіх професій — товарознавця, фінансиста, менеджера з продажів — вона сформулювала для себе головне.
"Я люблю гроші, але я не про гроші. У мене немає цілі заробляти заради заробляння. Це мене дуже виснажує. А після того, як я зрозуміла, що, умовно кажучи, граю в іншій лізі, мені стало простіше. Я перестала злитися на людей, які заробляють кошти", — визнає Валерія.
Зараз вона іноді бере проєкти з бренд-менеджменту чи SMM, але обирає лише те, що їй справді імпонує: співаків, власників бізнесів, англійську школу, технічне обладнання. Водночас мистецтво для неї завжди залишається на першому місці.
"Якщо треба міняти свободу на гроші, я не хочу. Звісно, бувають різні ситуації: коли нема що їсти або треба платити за рахунки. Але якщо є що поїсти, є що вдягти і є де жити, тоді можна дозволити собі подумати, чим займатися. Або з ким", — підсумовує Валерія.
Читайте також: Після деокупації Донеччини будемо відновлювати не лише території: інтерв’ю з поліцейською Поліною Куліш.
