О четвертій ранку 24 лютого 2022-го Сергій Тітов прокинувся від звуків вибухів. Дружина Ольга повернулася до нього. Сказала тільки одне слово: "Почалося". Вісім років тому, в липні 2014-го, вони теж прокинулися від вибухів. Тоді Сергій не хотів виїжджати з Донецька — там його мама, мама дружини, там народився їхній син, все життя, 39 років. Він пустив коріння глибоко, як дерево, на кілометри. Виїхали тільки тоді, коли в районі впали "Гради".
Зараз Сергію 50. Він живе в Женеві, знімає ню-фотографію, вчиться на графічного дизайнера і чекає виходу своєї першої книги — про Донецьк дев'яностих, про свободу, коли можна було все, про платівки Morbid Angel, які коштували як доза героїну, за словами донеччанина.
Дежавю
У ніч на 24 лютого вони родиною мали виїхати до Пшемишля. Квитки на 23 лютого купили заздалегідь. Але донька захворіла — спочатку швидка з підозрою на апендицит, потім черги до лікарів. Діагноз зрештою не підтвердився, і з ротавірусом всіх відправили додому.
“Квитки наші вже згоріли на той момент, тож ми повернулися в квартиру, лягли спати, а о четвертій ранку — вибухи”, — говорить донеччанин.
Він пригадує 2014 рік, коли всі сподівалися, що доведеться пересидіти буквально пару тижнів і можна буде повернутися додому. Але напередодні повномасштабної війни все було інакше — ті, хто був переселенцем вже раз, знали, що треба готуватися до всякого розвитку подій.
“В 2014 році ми сиділи в квартирі на Петрівці, це район в Донецьку, по радіо казали: зараз прийде армія і всіх врятує. Я чекав. А потім по радіо попросили жителів Петрівського району покинути домівки на два тижні, мовляв, після цього люди зможуть повернутися. Це останній раз, коли я повірив державі", — каже він.
У 2014 році було важко, було вперше, не було досвіду виживання за плечима, але поруч знаходилися хороші люди.
“Спочатку Бердянськ. Здалося, там зібралися усі сусіди! На пляжі замість соціального свята — біженці. Всі сидять просто на піску. Пиво, креветки, бичок, кукурудза. Зазвичай на пляжі було повно щасливих людей, що з легкістю витрачали гроші, але не тоді, не в те літо. Два тижні ми вірили в повернення і знімали житло за останні гроші. Потім виявилося: повертатися нема куди, а платити нема чим. Поїхали до Полтави — там подруга дружини пустила на дві доби. За ці дві доби знайшли квартиру. Хазяйка — місцева, з області. Вона дозволила жити в борг: живіть, шукайте роботу, потім віддасте. Так і сталося: я кілька місяців шукав роботу, а потім, коли знайшов, повертав борги. Взагалі, полтавці — це найкращі люди, яких я бачив у житті. Така резервація добрих, може, трошки наївних людей. Хазяйка розуміла нашу ситуацію, і ми їй за це дуже вдячні", — розповідає Сергій.
У Полтаві прожили чотири роки. Чоловік працював у LG, отримав підвищення, його перевели до Києва. Це був 2018-й. Напередодні переїзду до Києва в них народилася друга донька.
І все було добре, але ближче до 2022 року вони відчували, що щось буде, — моніторили новини, розмовляли з друзями і знайомими. А десь за десять днів до 24 лютого дружина йому сказала: це добром не скінчиться.
"Я це реально бачив. Воно висіло в повітрі. Усі розуміли, що не вдасться нічого уникнути", — каже він.
Рік окремо від родини
І ось, коли почалася повномасштабна війна і стало зрозуміло, що треба вивозити дітей у безпеку вже і зараз, в мами Сергія стався інсульт, вона перестала ходити. Дружина з дітьми — сином і донькою — поїхала сама, а Сергій залишився. Він оформлював мамі всі документи, аби продовжити лікування за кордоном, доглядав. Так родина жила рік. Діти і кохана — в Женеві, Сергій — у Києві.
"Бачити своїх дітей тільки по телеграму кожен другий вечір — це дуже складно психологічно. Вивозило тільки те, що кум був поруч. Після роботи ми зустрічалися в парку Позняки, набирали пива й іще чогось і сиділи на березі якогось з озер, доки не залишалося сил тільки йти додому. Той рік, 22-й, коли ми жили окремо, я бухав як чорт кожного вечора. Так пройшло місяців десять або одинадцять", — зізнається він.
Поки родина була в Женеві, а Сергій у Києві, чоловік говорить, що вільного часу було забагато.
"Кожні вільні десять хвилин, коли немає родини, — вони чомусь дуже довгі. Зараз після роботи я намагаюся щось узяти в руки, а на мені висять двоє дітей: я хочу тост, я хочу какао, я хочу казочку. Ці десять хвилин пролітають, а коли цього немає — час тягнеться невимовно довго", — розповідає він.
Тоді він ще й багато-багато фотографував. Також почав вчити французьку вдома, що стало в нагоді, коли приїхав до Женеви восени 2023 року.
Вініл і плівка
У Женеві Сергій влаштував складну логістичну операцію — йому вивезли колекцію вінілу з Донецька, понад 200 платівок. Це забрало багато грошей і часу.
"З юності я збираю вініл, всякий важкий метал. Не купую все підряд, дуже вибірково ставлюся до нових платівок в колекції. Зараз я підкуповую тут щось по можливості", — каже Сергій.
На початку 2000-х він був учасником групи у стилі Death-Doom Metal, вони виступали на Донеччині і Луганщині.
"У Донецьку в мене була власна музична група — ми грали важкий метал. Гурт називався «Кровь На Алтаре». Паралельно я був гостьовим вокалістом ще в одному проєкті. Думав, що просто час від часу приходжу допомогти, але в підсумку це «тимчасово» розтягнулося на чотири роки. Спочатку допомагав, а потім кинув", — розповідає він.
Випустили кілька альбомiв, багато виступали. Металічна юність була буремною й різноплановою. Багато його друзів не пережили дев’яності, не пережили нульові. Інші, як Сергій, пережив — і це дуже різні люди: успішні підприємці в Києві, Лос-Анджелесі, у Парижі. Це всі його пацани. А ще десь у середині нульових він робив обкладинки для дез-метал альбомів. Згодом Сергій випустив навіть артбук власних робіт, і один екземпляр забрав у Женеву.
Але музика — не єдина пристрасть донеччанина. Ще — фотографія. Сергій фотографує з дитинства.
"Це я на дев’ять років на день народження випросив у тата — «Смена-8М». Потім, десь у дванадцять, тато віддав мені свою «Vilia». А приблизно в чотирнадцять, ще за СРСР, у мене з’явилася перша лінійка «Елікон». Це були вузькоплівкові камери з вбудованим спалахом й автоекспозицією — для Союзу абсолютна фантастика, справжній прорив. Щоправда, об’єктиви там були незмінні: як і в тієї ж «Смени», один — 35 мм. У підсумку цей «Елікон-35» був зі мною на перших двох курсах, — пригадує він.
А потім він вже почав цим заробляти. Купив перший "Зеніт", потім другий. І почали рости його об'єктиви, які зараз теж з ним.
"У мене, насправді, оптики — відро. Дуже активно я купував її десь у середині нульових — на початку десятих, реальні об’єктиви. У Києві їх лишилося, мабуть, теж із відро, і ще частину я взяв із собою сюди. Просто це метал і скло — воно важке. На горбу все це таскати вже непросто, я ж не той, що раніше", — каже він.
Сергій закінчив біофак у Донецьку.
"Жіночий факультет — моделі були завжди. У мене в групі було десь тридцять людей, із них — ну, троє хлопців. Звісно, я знімав ню. Фактично я тільки цим і займався — постійно знімав ню. У мене був справді шикарний архів: негативи, ще якісь матеріали. Але я зараз навіть не знаю, чи воно збереглося і де саме. Мабуть, десь є… Хоча не факт. Я б, чесно, хотів сьогодні подивитися на ті роботи. Такої можливості немає — і, напевно, там уже щось жахливе, бо в 2019 році в нашій квартири сталися проблеми з балконом, і ту кімнату то заливало, то засипало снігом, тож, напевно, зараз там вже нічого нема. Тоді ж це було предметом гордості: от я це роблю, у мене така галерея. Ви ж самі знаєте: коли ми молоді — ми дуже красиві. Не треба навіть спеціально намагатися виглядати краще, ніж ти є. Коли тобі дев’ятнадцять — воно якось само", — пригадує він.
Коли в 2021 році Сергій звільнився з великої компанії, його дружина на той момент вже вийшла з декрету на роботу, тож вони домовилися, що чоловік зможе трохи відпочити, не працювати.
“Ми домовилися з дружиною, що місяць я зможу нічого не робити. Тоді я відпочивав, з'їздив у Полтаву до друзів, де ми прожили чудові 4 роки, бродив містом, і в той же період в Києві я познайомився з крутим фотографом Яном Маклайном, пройшов у нього майстер-клас і сам знову почав знімати у стилі ню", — розповідає Сергій.
За підсумками сезону 2024-2025 донеччанин увійшов у топ-50 фотографів Швейцарії на міжнародному конкурсі 35awards.com.
"Це просто ще один дипломчик: його нікуди не намажеш, не покладеш і нікого ним не здивуєш, але це дуже круто. А якщо говорити про спроби заробляти фотографією зараз, то ця ніша страшенно перегріта — попиту майже немає. Дуже багато новачків, і багато з них справді якісні: вони вчаться, вловлюють тренди, але водночас жорстко демпінгують ціни. Коли тобі кажуть: «мені потрібна сімейна зйомка за 600 гривень, але щоб було 18 тисяч фото з кольорокорекцією, дві з половиною тисячі — в журнальній ретуші, ще й треба танцювати лезгiнку i виконати купу додаткових рухів», — я розумію, що вже не готовий працювати за три стакани кави. Тому зараз я роблю тільки творчі проєкти. Вони некомерційні, радше для себе — хоча я десь виставляюся, маю портфоліо. Грошей це не приносить, але мене це зараз і не дуже засмучує", — каже Сергій.
Безсоння і книга
У 2024 році в житті Сергія був непростий період — він зіткнувся з безсонням.
"Не спав, може, днів десять поспіль. Щоб не ворушитися й не будити дружину, я спочатку грав у ноутбук. А потім почали з’являтися ідеї. Думаю: може, напишу якесь оповідання. Я все одно сидів до ранку, потім дуже хотілося спати — і я міг задрімати з п’ятої до шостої. Так з’явилося одне, потім друге, потім третє — і сон повернувся. Довго так не можна: тут або помираєш, або все-таки починаєш спати", — розповідає він.
Тоді він розіслав власні тексти про Донецьк та молодь на зрізі 90-х старим друзям і отримав зацікавлений фідбек.
"Начебто й є діалог — шість років одне одному пишеш: «з Новим роком», «з Новим роком», «з днем народження», «з днем народження», знову «з Новим роком». А потім щось змінюється. І якось я пишу: «Дімон, буде хвилинка — а почитай оце». Він відповідає: «Кайф. А є ще?» І так воно пішло: я комусь розсилав, з кимось говорив, щось обговорювали. А потім зібрав усе докупи, подивився — а в мене вже там тисяч тридцять слів. І думаю: ну все, мабуть, час закінчувати", — пригадує Сергій.
Для молодого автора без публікацій найкращий обсяг — п’ятдесят п’ять–шістдесят тисяч слів. Менше — і це вже радше формат збірника.
"Звісно, якщо ти вже якийсь метр, тобі підуть назустріч: що б ти не написав — велике чи мале — це сприйматиметься відповідно. А для тих, хто робить це вперше, важливо вкластися в оптимальну норму за кількістю слів. Я довів свою книжку десь до п’ятдесяти семи тисяч слів і поставив останню крапку. Взагалі ж, завдяки власному лінивству й алкоголізму, мені простіше все вигадувати й не закінчувати. Нехай воно живе в голові — робити я нічого не хочу. Але тут було інакше. Для мене важливо було поставити крапку й сказати: ось, воно є, воно готове. Я його вичитав, виправив помилки, розставив розділові знаки й придумав назву", — зізнається Сергій.
Потім він почав розсилати рукопис по видавництвах — і це теж виявилося окремим квестом. Він у Європі, з українським паспортом, а книжка — російською мовою. В Україну — зась, бо закон. У Росію — теж ні, бо громадянин України. Пів року він розсилав заявки — по Європі, Штатах, Ізраїлю. Зробив, мабуть, близько сімдесяти спроб. Уже готувався видавати власним коштом: надрукувати сотню примірників і роздати тим, хто пам’ятає той самий Донецьк. Але зрештою отримав контракт від Freedom Letters — російсько- й українськомовного видавництва, заснованого Георгієм Урушадзе. Юридично воно базується в Лондоні, спеціалізується на антивоєнній літературі й випускає близько двохсот книжок на рік.
Отже про книгу. Вона називається "Сторона D". Алюзія на сторону Б платівки — коли перевертаєш, і там інша сторона життя.
"Спочатку хотів назвати «Сторона В», а потім загуглив назву — і виявилося, що це дуже популярна назва для купи закладів у Росії. Мене це перекрило. Тоді я подумав: бувають же видання на двох платівках. «Сторона D» — це четверта сторона, до якої мало хто взагалі дослухається. А ще це «Сторона Донецьк». Такий каламбур", — пояснює Сергій.
Книга — це дослідження періоду 1992-1995 років.
"Це був момент, коли на всіх звалилася свобода — і можна було все. Настільки все, що в партійній газеті на четвертій сторінці вже друкували еротичні фото, а на першій, як і раніше, стояв портрет Леніна й майорів червоний прапор. Люди виживали й крутилися як могли: почалася комерція, людей закопували в посадках, топили в ставках через бізнес, палили одне одному легкові машини. А я в цей час відрощував довге волосся й купував платівки Morbid Angel, які коштували, як доза героїну. Але мені було цікавіше Morbid Angel", — розповідає він.
Сергій свідомо використовував регіональні форми діалекту і писав так, як говорить в побуті він сам, його друзі. Згадував реальні діалоги, аналізував і описував — не “причісуючи” до літературної мови, а зберігаючи автентику і характер.
"У мене шахтарі, коли зустрічаються, не кажуть одне одному «Здравствуй, Михайло, скажи мені, будь ласка, як твої справи». Вони кажуть: «Здорово! Чо, як? Як воно?». Тому, думаю, це чоловіча проза, яку дівчата навряд чи читатимуть", — пояснює він.
Сергій говорить, що книга давно на редактурі, і він очікує, коли вона вийде в світ. І все ж найбільше йому сподобалося не підписання контракту, а те відчуття, коли ставиш останню крапку.
"Воно починає існувати з цього моменту. Цільне таке, справжнє, в нього є якась логіка, структура. Навіть реакції друзів різні. Мені не обов'язково, щоб мене хвалили. Я сам про себе все знаю", — каже він.
Навчання в Женеві
У Женеві Сергій вступив до HEAD – Genève, Haute école d'art et de design, школа мистецтва і дизайну. Факультет комунікаційної візуалізації, графічний дизайн.
"Це те, чим я займався все життя. Тобто в мене є досвід, але немає підтвердження. Я хочу його отримати. Поки в мене є така можливість, хочу отримати місцевий диплом", — каже він.
Паралельно чоловік вчить французьку.
"Якщо все буде добре, то в січні, якщо я здам, в мене буде сертифікат В2", — каже Сергій.
Він говорить, що зазвичай женевці дуже закриті, тож знайти друзів та приятелів доволі складно.
"У їхнє коло спілкування дуже важко, майже неможливо потрапити. Але в університеті є програма, де пари або трійки людей вивчають мови одне одного. Я заповнив заявку: я русофон-українофон, шукаю франкофона просто для спілкування — скажімо, раз на тиждень протягом години. І приблизно рік тому знайшовся чоловік із факультету міжнародних відносин, якому було цікаво вивчати російську, а мені — французьку. Наше спілкування почалося дуже академічно, якщо можна так сказати. Женевці взагалі нікого близько до себе не підпускають — це не про зверхність і не про расизм, а радше про закритість. Вони привітні, приємні, але тримають дистанцію. І лише через пів року наших тандемних занять ми вперше пішли разом у рокерський бар", — розповідає Сергій.
Зараз чоловік паралельно пише дві нові книги — і йому це несподівано подобається.
Перша — не сіквел і не приквел до "Сторона D". Він жартома називає її "Сторона D для дівчат".
"Мій герой у першій книзі — він хоч трохи чи сильно, але щось десь п'є: може, пивка, а може, відро горілки, — ситуації бувають різні. Тут цього не буде", — каже Сергій.
Це свідома спроба розширити коло читачів.
Друга книга — фантасмагорія про радіоринок біля ТЦ "Маяк". На початку нульових Сергій якийсь час працював адміністратором у комп'ютерних клубах, де школярі ночами рубилися в Starcraft і Diablo.
"Звідти в мене ціла цистерна історій. Спробую зробити це цікаво, але ще не до кінця вірю", — каже він.
Зараз Сергій витрачає час на те, що має: творчість, навчання, родину. Поки є така можливість.
"Мені вже 50, і я ще не придумав, ким буду, коли виросту. І тоді було так само — я нічого не хотів. Що я хочу? Я хочу слухати платівки і пити пиво. Але мені за це не платять. А коли в мене є можливість це робити, мені цього не хочеться, бо або живу без сім'ї, або ще якісь негаразди. Коли в мене все добре, у мене немає на це часу. А коли в мене є цей час і я цього хочу, у мене все не добре, і мені цього вже не хочеться. Такий казус", — каже Сергій.
Дiти ростуть, старший вже підліток. Сергій не планує життя на роки вперед. Він хоче, щоб мандри закінчилися, але розуміє — це може статися пізно. І, здається, саме тому зараз він просто пише — і ставить крапку.
Читайте також: "Ти сидиш у темряві, і раптом сирена": письменник Дмитро Саламон про книгу на тисячу сторінок і втрату Слов'янська.
