Навесні 2023-го після чергового обстрілу Ольга Орлова побачила, як комунальники висаджують квіти на площі Краматорська. Троянди — подарунок від тоді ще цілого Покровська. Це її сильно вразило і в якийсь момент дало відчуття, що місто виживе попри труднощі, які на нього ще чекають. За її словами, зараз у Краматорську найгірший період за весь час повномасштабного вторгнення, але Ольга не думає про виїзд: чоловік служить на Донеччині, він — військовий медик, а ще на її утриманні близько десяти котів і три собаки — свої, сина й племінника, який також воює.
Про життя під обстрілами, рідне місто і власні мрії вона розповіла у розмові з журналістами ТРИБУН.
Місто під дронами
До повномасштабного вторгнення Краматорськ був містом заводів — близько восьми підприємств, населення — 250 тисяч жителів. Після окупації 2014 року, коли українська армія звільнила місто, сюди почали вкладати великі гроші: робили шикарні парки, ремонтували дороги, площі, будинки, квітнув бізнес.
"Люди справді почали жити — так, як у Донецьку колись, ще до війни. Робили ремонти в будинках, з’явилося нормальне освітлення. Працювали заводи, відкривалися магазини й кафе — місто жило", — згадує Ольга.
Відстань до Донецька — 40 хвилин на авто, але тоді ще Краматорськ не вважався прифронтовим містом.
"А зараз ми фактично фронтове. У нас війна вже в місті, дронова війна", — каже Ольга.
Вона розповідає про те, яким стало її місто після початку повномасштабного вторгнення.
"Після 24 лютого 2022 року люди масово виїжджали. У перші місяці били часто — по 11–12 прильотів на день. Потім містяни почали повертатися. Зараз у Краматорську працює все: магазини забиті продуктами, працюють лікарні — сюди везуть і цивільних, і військових, відкриті кафе, тренажерні зали, перукарні. Працюють центр зайнятості, паспортний стіл, РАЦС. На роботу потрібні люди будь-якого віку — кадровий голод, дуже не вистачає фахівців. Місто забите машинами, на вулицях повно людей, багато вагітних жінок, гуляють діти. Іноді таке відчуття, що ти десь у Києві — немає де поставити авто. Не встигли обстріляти — комунальники вже виїжджають, прибирають уламки, латають дороги", — говорить Ольга.
"Сміття вивозять регулярно, але є райони, куди не заїжджають сміттєвози — надто небезпечно через FPV-дрони. Світло і газ є, хоч і напруга в мережі буває слабка", — розповідає далі жінка.
Весною 2023 року після чергового обстрілу Ольга побачила ту саму сцену з трояндами.
"Наші люди — неймовірні! Кажуть, що Краматорськ під час війни став чистішим, ніж до. Думаю, це правда", — говорить вона.
Деякі автобусні маршрути скасували після того, як нещодавно були поранені водії та пасажири: FPV на оптоволокні летять прямо в ціль, їх неможливо збити. Усе це — ще одна ознака того, як війна змінює місто і людей, що в ньому живуть.
"Я ніколи не помічала, що в Краматорську настільки багато злих людей — зараз маски зняті. Є багато хороших, адекватних, нормальних, але є й дуже багато злих — тих, кому байдуже, при якій владі жити. А є й ті, хто взагалі чекає Росію. Це переважно люди похилого віку, радянського виховання. Молодь інша — більш просунута, молодь за Україну", — каже Ольга.
За її словами, нинішній період у Краматорську — найважчий за всі роки війни. Те, що відбувається після 2022 року, з попередніми роками вона не порівнює. Водночас Ольга не відносить себе до людей, які панікують: намагається триматися і діяти зібрано, навіть коли стає страшно, особливо вночі. Підтримку знаходить у телеграм-чатах.
"Я вважаю, що за весь час, з 22-го року і донині, — це найгірший період. Б’ють по заправках, машинах, комунальній техніці. На будинках — дронові сітки. Якщо порівняти з 2014 роком — тоді були квіточки. До Авдіївки було тихо, мирно. Після 22-го — не порівняти. Я не з тих, хто панікує, шукає психологів чи їсть таблетки. Можливо, просто сама себе налаштовую. Хоча іноді буває страшнувато — коли сильні обстріли, особливо вночі. Допомагають телеграм-чати: люди підтримують одне одного, жартують. Мені здається, ми вже загартовані війною, настільки звикли", — каже Ольга.
Вишивка і мрії про лавку
Жінка все життя займається рукоділлям — шиє, вишиває, в’яже. Це — хобі для себе, спосіб заспокоїтися й тримати нервову систему в рівновазі. Коли її чоловік пішов служити ще у 2015-му, під час АТО, Ольга почала волонтерити — тоді ресурси армії суттєво відрізнялися від теперішніх. Вона шила спальники й інші необхідні речі, допомагала першим хвилям переселенців, робила все, що могла власними силами. А творчість завжди була поруч — як спосіб відволіктися від інформаційної війни.
"Нещодавно вирішила опанувати petite point — мікровишивку. Там на один сантиметр стільки хрестиків, що й не порахуєш, зате роботи виходять дуже детальні, майже як картини. Мені це дуже допомагає морально — заспокоює і дає можливість відволіктися. Без рукоділля я взагалі не можу. Інколи просто хочеться сісти, розслабитися і зробити щось красиве для себе, для душі. Але за останні півтора роки впав зір — думала, що це нерви й стрес. Перевірилася, лікарі сказали: все нормально, це вікове, час одягати окуляри. Тепер сиджу й «лупаю» в окулярах", — сміється вона.
Разом з тим, вона говорить про те, що в її оточенні бракує творчих людей, тих, хто ставиться до мистецтва із захопленням, а не сприймає як щось прохідне. Вона дуже цінує подругу — відому краматорську фотографку і художницю Вікторію Гончаренко, з якою Ольга може обговорити свої роботи, поділися і почути думку зі сторони.
"З початком повномасштабної війни рукоділлям зайнялося багато людей — це добре видно в соцмережах. Хтось працює з керамікою, хтось в’яже, вишиває, плете браслети. Нас справді багато, бо це реально тримає морально. Від новин іноді можна просто з’їхати з глузду", — зауважує Ольга.
Вона свідомо відсікає інформаційний негатив — каже, інформаційна війна не менш виснажлива: багато вкидів, ІПСО, люди вірять, а потім накривають панічні атаки й депресія. Тому намагається зупинятися вчасно, щоб не підживлювати цей стан.
"Я давно мрію про сувенірну лавку, яку відкрила б разом із подругою. Я постійно казала їй: Віта, закінчиться війна — тоді ми ще не уявляли, що вона так затягнеться — і ми з тобою зробимо свою крамничку. Невелику, з речами ручної роботи від місцевих майстрів. Хотілося б і майстер-класи проводити — щоб кожен ділився тим, що вміє. З українською тематикою, звісно. Ця мрія з нами досі й нікуди не поділася", — розповідає краматорчанка.
Дожити до весни, а потім до перемоги
Ольгу доволі часто кличуть виїжджати — родичі й друзі. Але вона не хоче. Каже, її місце на Донеччині: там, де чоловік, і там, де мама.
"Я не покину маму, а вона не поїде за жодних обставин. Ми це обговорювали багато разів. Моїй мамі 70 років. Вона досі працює сторожем у дитячому садочку, водить машину, живе в Краматорську. Вона дуже сильна людина. Хочеться вірити, що я в неї пішла. І ще — я не кину тварин. А кому я з таким зоопарком потрібна і за які кошти знімати житло?" — каже Ольга.
Довгострокових планів на майбутнє вона не будує — каже, що зараз живе радше одним днем. Але їй є чим зайнятися, щоб трохи відволіктися: у власному будинку завжди є робота — городина, консервація, догляд за садом. Минулого літа поруч із цією щоденною рутиною було й місце для відпочинку. Про це Ольга згадує із сумом, бо цього року така можливість уже зникла.
"Раніше можна було виїхати покупатися на озера, з’їздити на ринки в сусідні міста. Зараз усе інакше. Окрім Славкурорту й Солоних озер — нікуди. По Донецькій області теж уже не виїдеш: ближче — заміновано, FPV літають. Торік я ще їздила — могла поїхати в Лиман на Голубі озера, бували й у Святогірську: купалися, ловили рибу. Зараз — усе. Ніяк", — каже жінка.
Вони з чоловіком мають хороше почуття гумору і вірять, що ще побачать мирну Донеччину і квітучий Краматорськ.
"Чоловік каже: до весни точно протягнемо. Хоча наприкінці року трохи кипішував", — сміється Ольга. — "Ну ладно, так років десять протягнемо, а там, може, й війна закінчиться".
Читайте також: "Ми будемо тут, поки це можливо". Як родина зі Слов’янська дарує радість іншим на прифронтовій Донеччині.
