Майже чотири роки повномасштабної війни навчили українців жити в постійному напруженні. Та замість очікуваної адаптації дедалі більше людей відчувають спустошення, апатію та втрату сенсів. Чому у 2025–2026 роках психіка ламається частіше, ніж у 2022-му, що таке “втома від виживання” і як підтримати себе, коли ресурси на нулі, – в інтерв’ю ТРИБУН із психологинею Єлизаветою Кулешиною.
Повномасштабне вторгнення триває вже майже чотири роки. Люди звикли жити під звуки тривог, питати у близьких “чи все ок?” і здригатися від новин у телеграм-каналах. Здається, начебто наша реальність завжди була такою – і психіка мала б адаптуватися до цих важких умов. Але насправді все навпаки.
“Наша психіка виснажилась жити в постійному стресі і зараз все більше людей приходять із запитами “я не розумію, чому мені гірше, хоча все навколо стабільніше”, “раніше тримався, а зараз просто зникає сенс”. Причиною цьому є дистрес”, – розповідає психологиня.
Дистрес – це той стан психіки, коли рівень кортизолу (гормону стресу) не знижується до адекватного рівня. Мозок живе у постійному режимі “бий, біжи, замри”. У когось цей стан супроводжується завмиранням – ”я не розумію, чого я хочу в цьому житті. Робота-побут-сон і більше ніяких прагнень та бажань”.
Пані Єлизавета каже, що простими словами “дистрес” можна назвати “втомою від виживання”. Це стан психологічної втоми від постійної необхідності виживати. Сама втома від виживання має свій цикл дії:
- Спочатку ми відчуваємо адреналін. Так було у 2022 році – ми були готові днями не спати і не їсти, поки допомагали сусідам, близьким чи воїнам.
- Завдяки адреналіну відбувається мобілізація ресурсів. У тому ж 2022 році ми хотіли робити ще більше і працювати задля перемоги ще ефективніше. Тоді нікого не турбували питання недоспаних ночей чи неправильного раціону.
- Після того, як всі ресурси вичерпані, наступає виснаження. Сил не вистачає, мотивація до дій падає. Життя перетворюється на існування на автоматі.
- І останньою ланкою в цьому циклі є апатія. Той запит, з яким побільшало клієнтів за останній рік.
“У 2022 році ми всі трималися завдяки стану шоку і короткочасній мобілізації ресурсів. Тоді кожен українець щиро вірив, що зовсім скоро настане перемога і життя повернеться у стабільне русло. У 2023-2024 році психіка трималася на переконанні, що “ось-ось скоро стане легше”. Цю віру підживлювали перемоги наших захинсиків на фронті та новини про звільнені українські території”, – зазначає психологиня.
За її словами, 2025-2026 роки – найважчі для психіки. Тому що всі втомилися і ресурси, які мало хто поповнює відпочинком та часом для себе, вичерпалися.
Війна стала фоном нашого життя і перестала сприйматися, як щось, що скоро дійде до свого завершення.
Єлизавета Кулешина говорить, що до неї дуже часто звертаються люди із таким запитом:
- “Мені соромно, тому що я не маю права скаржитися. Я живу в умовній безпеці, а не сиджу в окопах, як наші хлопці. В мене в житті наче все добре, але всередині повна пустота. Я нічого не хочу і мене нічого не радує. Від цього ще складніше”.
І другий запит, з яким регулярно працює психологиня, звучить так:
- “Мені нічого не приносить задоволення. Ні кава, без якої раніше не починався день, ні зустрічі з друзями. Нічого. І ще мене більше нічого не лякає. Навіть коли я чую вибух, я просто чекаю, коли це закінчиться і прозвучить відбій тривоги”.
“Якщо коротко – в обох цих запитах ми бачимо вигорання і, як наслідок, завмирання. Психіка начебто захищається від усіх емоцій – як хороших, так і поганих", – каже співрозмовниця.
Фактори, що підсилюють вигорання у 2026 році:
- Відсутність розуміння, коли закінчиться війна.
Люди вже так звикли до новин, що “ось трохи і війна закінчиться”, що втратили віру в те, що скоро все це закінчиться і ми повернемося до мирного життя. Втому підсилює ще й те, що ми вже 4 роки живемо у режимі “пару тижнів і буде перемога”, а перемога так і не настає.
- Накопичена втома від адаптацій: зміна житла, втрата, релокація, переїзди.
Всі, хто стикнувся з необхідністю покидати рідну домівку, вже довгі роки не відчуває себе вдома. Психіка звикає жити “на валізах”. А значить – звикає до того, що розслаблятися не можна.
- Порівняння себе з іншими: “Там воюють, а я що маю право страждати?”.
Знецінення своїх почуттів – це ще одна проблема, з якою стикаються українці.
“Не порівнюйте свої почуття та емоції з тим, що відчувають інші. Це залежить не стільки від зовнішніх умов, скільки від рівня емпатії та емоційності”, – зауважує пані Єлизавета.
- Зміна соціального контексту: зростання вимог, нові “норми” виживання.
Відсутність світла, води і комунікацій – це ті умови, до яких жодна людина не буде готова. Тому що закриття базових потреб – це не бажання, а життєва необхідність. І тому всі ці складнощі дуже підсилюють відчуття тривоги, яке потім веде до повної апатії.
Як реагувати – що можна зробити?
- Визнати втому — це не слабкість, а сигнал.
Дайте собі можливість “бути не ОК”, тому що ми живемо в дуже складних умовах. І не вимагайте від себе тієї продуктивності, яка була навіть у 2022 році. На простому прикладі – якщо ви будете тренуватися в спортзалі 3 години, на наступний день вам буде боляче навіть ходити. І найкраще, що можна зробити – дати собі час на відновлення.
- Шукати мікроресурси: “маленькі радості” як тактичне заземлення.
“Усім своїм клієнтам я раджу придумати власний ритуал спокою. Наприклад, випити чашку кави в повній тиші або під звуки класичної музики. Створюйте “буферні зони” – той час, коли ніхто і ніщо, окрім вас, не існує. Сюди ж – пів години з чашкою гарячого чаю і читанням книги”, – рекомендує психологиня.
- Не чекати “кращих часів”, а створювати локальні “оази”.
“Ми всі віримо у наших захисників і в те, що перемога настане. Але я б не радила відкладати своє життя на потім. Зустрічайтеся з друзями, ходіть на прогулянки, створюйте приємні емоції. Як кажуть мої клієнти військові: “Ви маєте жити повне життя, щоб ми розуміли, заради кого ми боремося”. Поки в тилу буде хороший бойовий дух, ми будемо рухатися до перемоги”, – розповідає пані Єлизавета.
- Терапія, групи підтримки, робота з тілом (йога, цвяхостояння, дихальні практики).
Експертка радить не боятися звертатися по допомогу і памʼятати, що ви не самі зі своїми переживаннями.
Єлизавета Кулешина поділилася відгуком своєї клієнтки: “Я думала, що мені нічого не допоможе, але після нашої першої консультації просто прийшло полегшення, бо я перестала бути одна”.
Не знецінюйте свої почуття і не дозволяйте внутрішньому критику забрати у вас радість життя – хай і в такі буремні часи.
Читайте також: Між страхом і надією: як впоратися з психологічними наслідками окупації.
