Всі 28 років свого життя Катерина Сілютіна провела у Слов’янську, що на Донеччині. З самого початку нашої розмови вона каже, що саме це місто є для неї найкращим. Попри те, що зараз відстань від населеного пункту до лінії фронту становить всього близько 20 кілометрів, жінка залишається там – розвиває поки невеликий блог UGC-крієйтора та виховує 3-місячного сина.
ТРИБУН поспілкувався з нею про те, яким зараз є життя у Слов’янську.
“Наше місто відрізняється тим, що воно має неймовірні солоні озера, які раніше завжди славилися тим, що дуже багато людей приїжджали на реабілітацію у санаторні заклади. На жаль, частина з них не працює ще після 14-го року, частина закрилася трошечки пізніше через банкрутства деяких компаній”, – говорить вона, коли розповідає про Слов’янськ.
До міста раніше з’їжджалися люди із різних куточків України, аби відпочити саме на цих солоних озерах, де зокрема були і лікувальні грязі, які допомагали проходити реабілітацію після травм, а також хвороб, пов’язаних із суглобами.
“Тут багато було різноманітних тренажерів, грязьових, сольових ван, душ Шарко. На жаль, зараз із війною цього всього немає, але це не зупиняє людей приїздити сюди, відпочивати влітку. Можу сказати, що тенденція вона продовжується. Минулого літа, звичайно, потік туристів був набагато менший, але у 25-му році особисто бачила, як люди шукали житло для того, аби відпочити і побувати на наших солоних озерах”, – пригадує Катерина.
В цьому контексті вона згадує і відомий Слов’янський курорт, який називає своїм місцем сили. Щоправда, через ситуацію, знаходитися там зараз небезпечно – санітарна зона сильно пошкоджена через те, що до міста долітають фактично всі засоби ураження – FPV-дрони, “шахеди”, ракети, КАБи та ФАБи.
“Я не знаю, чи відновиться робота цих закладів, але дуже хочу сподіватися, що колись це все закінчиться і дійсно це все буде працювати знову, і до нас знову будуть приїздити люди на реабілітацію. І просто подивитися наше гарне місто. У нас гарний центральний парк, там є контактний зоопарк, пташиний двір, а також є парнокопитні тварини”, – розповідає вона.
Зараз, після початку повномасштабного вторгнення, місто дійсно змінилося, говорить Катерина. Попри те, що населений пункт постійно обстрілюється, в ньому залишається багато людей. Ба більше, зараз їх стає навіть більше.
“Зараз із тією ситуацією, яка є у енергетиці, люди повертаються додому, тому що на Донеччині критична інфраструктура функціонує краще, аніж у інших регіонах. У нас не так часто вимикають світло і за це дуже велика шана нашим енергетикам. Тому це один із плюсів, чому хочеться залишатися вдома”, – пояснює жінка.
За освітою Катерина — логопед. Вищу освіту вона здобула у Донбаському державному педагогічному університеті, який після початку повномасштабного вторгнення релокували до Дніпра. Наразі жінка перебуває у декреті, однак наголошує, що це тимчасова пауза у професії.
“З декретом, звичайно, зараз я не маю можливості далі продовжувати цю справу, у мене немає часу. Але я дійсно збираюся повертатися через певний час. Не знаю, коли, не загадую, але це справа мого життя, моє кохання, тому, звичайно, я буду повертатися”, – каже Катерина.
Інтерес до роботи з дітьми з’явився в неї ще у шкільні роки. Саме тоді вона вперше спробувала себе в ролі вчителя.
“Дуже люблю дітей, люблю їх безпосередність, люблю їх посмішки і те, наскільки вони щирі та відкриті. Мене доля до дітей підкинула дуже давно, ще у школі. Коли був день вчителя, ми заміняли вчителів і проводили замість них уроки. Мені дуже це подобалось, і я обов'язково йшла у початкову ланку. Мені дуже подобались малі діти, з ними дуже прикольно грати, для них щось придумувати, вигадувати. І це дарує неймовірні емоції”, – згадує вона.
Перед вступом до університету вона вагалася між початковою освітою та логопедією, але зрештою обрала спеціальну освіту.
“Коли я думала, ким би я хотіла більше стати — логопедом або вчителем початкових класів, я в останній момент віднесла документи до дефектологічного на той час факультету. Зараз він має назву факультет спеціальної освіти”, – пояснює Катерина.
Практичний досвід вона почала здобувати ще з 18 років — працювала вожатою у дитячих таборах на Донеччині.
“Доля із дітьми мене зводила дуже багато разів. Я працювала вожатою у дитячих літніх та всесезонних таборах. Вони знаходяться у нас на Донеччині, недалеко від нашого міста, у Святогірську та у селищі Брусівка. Ці табори назавжди закарбуються в моїй пам'яті. Це були безтурботні і дуже гарні часи, які були проведені дуже яскраво і круто”, – говорить вона.
Сьогодні цей досвід допомагає їй уже в ролі мами.
“Мій фах не просто так. Я закріплювала навички роботи з дітьми ще починаючи з 18 років. І тепер у мене є власна дитина. Тому набагато легше буде, я думаю, функціонувати і розвивати її”, – додає жінка.
Окрім професії, Катерина розвиває блог та пробує себе у форматі UGC-контенту. Каже, що це рішення було усвідомленим і збіглося з виходом у декрет.
“Мені хотілося спробувати щось нове, створювати щось цікаве. Я тільки на шляху того, щоб бути більш медійною, впізнаваною. Більше популярності я отримала, коли завагітніла і розповіла про це у своєму блозі. Багато людей почали підписуватись, тому що дуже багато дівчат зараз, не дивлячись на повномасштабне вторгнення, стають мамами, вагітніють, планують діток. І для них це цікаво — як я проходжу свій шлях, різноманітні лайфхаки і так далі”, – розповідає вона.
Ідея розвивати блог з’явилася в період завершення роботи перед декретом.
“До пологів залишалося буквально два місяці. І я думала про те, що не хочу просто сидіти, дивитися серіали вдома, а хочу займатися чимось суспільно корисним, можливо, для когось бути корисною. Я бачила багато дівчат, які були UGC-крієторами. І цей формат мені зайшов, тому я вирішила також пробувати”, – пояснює Катерина.
Перші рекламні інтеграції вона вже протестувала і планує рухатися далі.
“Я вже пробувала декілька інтеграцій. Це дуже прикольно. І мені здається, що якщо не опускати руки і пробувати, то точно можна зробити так, що це буде дійсно корисно і круто. Тому я не зупиняюсь і пробую”, – каже вона.
Водночас Катерина зазначає, що починати їй було трохи легше, адже блог мав логопедичну основу.
“Мій блог спочатку був із логопедичним нахилом. На мене підписувались мами нашого міста, які хотіли дізнатися більше про розвиток мовлення своїх дітей, хотіли водити до мене дітей на заняття, співпрацювати зі мною або просто товаришувати та просити поради. Я завжди відкрита до того, щоб поспілкуватися. Навіть не дивлячись на те, що я у декреті, мені все одно поступають різноманітні питання щодо дітей і я радо на них відповідаю”, – говорить вона.
Тепер її ціль — розширити аудиторію за межі рідного міста.
“Зараз у мене ціль не настільки саме місто і його жителі, щоб вони були моїми підписниками, скільки давати такий контент, який буде цікавий не тільки людям, які живуть у моєму місті і регіоні, а в принципі по всій Україні, можливо, навіть українцям за кордоном”, – додає Катерина.
Про розвиток блогу у прифронтовому місті Катерина говорить обережно. Вона свідомо обмежує публікацію деталей, які можуть зашкодити безпеці.
“Я завжди закликаю до того, що зараз, в період повномасштабного вторгнення, повний показ міста — це дуже недоцільно, тому що ворог також не спить, він працює, дивиться усі наші блоги, де ми буваємо, придивляється до місць, розташувань, різноманітних геолокацій. Тому дуже важливо включати голову, коли показуєш якесь місце, якийсь заклад, де він знаходиться, адресу, тому що це може бути небезпечно для інших жителів нашого міста. Я дуже з обережністю на все це дивлюсь, усе це виставляю і показую”, – пояснює вона.
До критики у соцмережах жінка ставиться спокійно і не вважає себе публічною персоною.
“Я не знаю, як відносяться люди до тих, хто є медійним у нашому місті. Я не вважаю себе суперзіркою. Я веду більше блог для себе і про себе, про своє життя, про те, як усе відбувається навколо. Критика буде завжди. І якісь люди, яким не буде подобатись те, що ти робиш, також будуть. Мені здається, треба менше на це звертати уваги”, – говорить Катерина.
Окремо вона розповідає про материнство, яке називає поворотним моментом у житті.
“Я нещодавно стала мамою, майже три місяці тому, і хочу сказати, що не розумію, як я жила до цього моменту без дитини. Забуваються ті часи, усе зовсім інакше. Мені здається, я стала морально зрілішою, старшою, більше розуміння себе, більше розуміння всього, що навколо. Хочеться ці моменти закарбувати у пам'яті, тому що час швидкоплинний, дитина швидко росте. Я навіть інколи сумую, що він так швидко розвивається. Дуже хочеться, щоб ці моменти тягнулися якомога довше. Життя заграло новими фарбами і з появою дитини, мені здається, я себе знайшла”, – каже вона.
Говорячи про життя з немовлям у прифронтовому місті, Катерина підкреслює, що її досвід може відрізнятися від інших.
“Саме складнощів у проживанні з дитиною у прифронтовому місті у нас немає. Треба розуміти, що прифронтові міста всі різні, різна лінія фронту у кілометражі, різне життя, різні люди. Але саме у нас не складно, тому що працюють продуктові магазини, супермаркети, ринки, люди продовжують вести власні справи. Працюють кав'ярні, заклади швидкого харчування. Є доставки, можна замовити список продуктів і вам його привезуть додому. Працюють державні установи — пенсійний фонд, ЦНАП, банки. І єдиний пологовий на всю Донецьку область також працює саме у нас. Тому саме побутових складнощів немає”, – розповідає вона.
Водночас найбільше, за її словами, тисне нерозуміння з боку тих, хто не живе поруч із фронтом.
“Є більше непорозуміння зі сторони людей, які тут не проживають і не розуміють наших емоцій. Досить часто запитують, чи не хочемо ми виїздити. Я дуже часто прямо пишу: не запитуйте у мене про те, чи хочу я виїздити. Це дуже сильно давить психологічно. Люди не розуміють того, що у тебе всередині і чому ти не можеш зібратися і поїхати в один момент”, – зазначає Катерина.
Вона пригадує, що у 2022 році рішення про евакуацію давалося легше через постійний страх і адреналін.
“На цьому адреналіні ти збирав речі, усе, що вміщується в сумку, і їхав. Зараз трошечки складніше, тому що ми були в евакуації, повернулися назад і заново налаштували весь свій побут. І вдруге евакуюватися вже складніше”, – говорить вона.
Катерина наголошує, що не сприймає звинувачень у “ждунстві” і підкреслює свою позицію.
“Ми тут не ждуни, ми тут і любимо Україну. Ми підтримуємо все українське. До декретної відпустки я мала власну справу, у мене був ФОП і я платила податки нашій країні. Мені абсолютно не соромно за те, що я є донеччанкою, за те, що я саме тут і саме звідси. Я завжди буду патріоткою свого міста і буду його любити, що б з ним не сталося”, – каже вона.
Конкретного плану виїзду родина наразі не має, однак варіанти розглядає.
“Конкретних міст у нас немає. Ми просто моніторимо різні варіанти нерухомості — від Харкова до Київської області. Далі не хочемо виїздити. Розглядаємо східну та центральну Україну — там, де нам буде легше інтегруватися, раптом що”, – додає Катерина.
Тему колаборантів і зрадників Катерина називає однією з найболючіших для Донеччини. Вона говорить про стереотипи, які, за її словами, закріпилися ще з 2014 року.
“Це наративи, нав’язані з 14-го року через те, що саме тут на Донеччині розпочалися захвати територій і сформувалися так звані “ДНР” і “ЛНР”, ніким не визнані. Тому люди думають, що ми тут всі такі. І задля того, аби люди розуміли, що у нас може бути по-інакшому і ми живемо інакше, а не так стереотипно, як вони мислять, я веду свій блог і показую, що у нас місто проукраїнське. Тут багато проукраїнських людей, які ведуть свої бізнеси та платять податки на благо країни, багато мітингів, заходів”, – говорить вона.
До повномасштабного вторгнення Катерина працювала у державних закладах освіти і каже, що питання патріотичного виховання для неї ніколи не було формальністю.
“Особисто я працювала як вихователем, так і асистентом вчителя у держзакладах і можу сказати, що ми прищеплювали дітям патріотичне виховання. Нам за це абсолютно не соромно. Всі заняття велися українською мовою повністю, весь робочий день ми спілкувалися українською, нашою милозвучною, рідною мовою. І нам точно, особливо освітянам, немає за що перейматися і за що бути осудженими”, – зазначає вона.
Катерина наголошує, що колаборанти, за її переконанням, не мають регіональної “прописки”.
“Колаборанти та зрадники є не тільки на Донеччині, а по всій Україні. Вони можуть зустрітися як на Львівщині, так і на Київщині, так і в Одещині. Місце їхнього розташування може бути де завгодно. Тому ця “гребінка”, під яку всіх просто підводять і засипають поганими словами, кажуть, що ми тут колаборанти і чекаємо на “русскій мир”, мені здається недоцільною. Людей не можна відмежовувати на поганих і хороших за регіоном”, – говорить вона.
На її думку, подібні узагальнення лише посилюють внутрішні конфлікти.
“Треба трошечки фільтрувати свої думки і мислити ширшими категоріями, а не давати “яблуко розбрату” для людей, щоб вони сварилися в одній державі щодо тем мови, щодо того, хто де живе, хто колаборант і хто кого чекає. Мені здається, це вузьке мислення деяких верств населення”, – каже Катерина.
Свою Донеччину вона описує як край сили та витривалості.
“Моя Донеччина в моїй голові — це край під синьо-жовтим стягом, із неймовірно гарними полями, лісами, териконами, з неймовірними людьми, які цінують своє життя попри все. Наші люди знають війну з 14-го року, 12 років, а не 4. Вони знають, що таке, коли біда застає тебе зненацька. Тому я думаю, що Донеччина — це край сильних людей”, – говорить вона.
Катерина зізнається, що хоче бачити регіон повністю під українським прапором і вірить у його відновлення.
“Мені б хотілося, щоб наша Донеччина завжди була під цим жовто-синім стягом, причому вся, а не тільки шматками, які забрали вороги. Я щиро вірю, що після закінчення війни у нас будуть ще гарніші міста, все буде відбудовано, діти будуть зростати під мирним небом. Я дуже хочу, щоб це була не просто мрія, а реальність”, – зазначає вона.
Майбутнє своєї родини вона також пов’язує з рідним краєм.
“У майбутньому я хочу бачити свою Донеччину краєм, де я зростаю своїх дітей, де я щаслива, де маю розвиток, власну справу, житло і де вся моя родина. Для мене Донеччина — це край, де б’ється моє серце найсильніше. Де б я не була, я дихаю вільно саме вдома. Мені може бути страшно десь на Київщині, а вдома, навіть коли над нами пролітає “шахед”, мені спокійніше, бо я знаю, де я. Тому це мій найулюбленіший край. Якщо б мені сказали, що я тут не буду жити, я б не повірила. Але будемо реалістами — може бути все. Поки у нас є час, ми насолоджуємося життям вдома попри все”, – підсумовує Катерина.
Читайте також: Антидронові сітки над Слов'янськом: чому з'являються тільки зараз
