Не дарма ще сто років тому Донеччину називали “Новою Америкою” — краєм великих можливостей, де шанс на успіх мали не лише приїжджі, а й місцеві мешканці. Завдяки наполегливій праці вони піднімалися з простих селян до впливових підприємців і творили економічну історію краю.
Однак роки радянського панування майже стерли з пам’яті імена людей, які формували підприємницьке обличчя регіону. Сьогодні небагато хто згадає дореволюційних мільйонерів Донеччини — тих, хто створював шахти, налагоджував торгівлю і розвивав промисловість. Один із них — наш земляк Іван Древицький, яскравий приклад того, як із селянського середовища виростав успішний підприємець.
Тривалий час замовчувався факт, що рід Древицьких, який мешкав у Григорівці з перших років існування села, походив із «малоросійських селян», як зазначалося в імперських документах, тобто був українським за походженням. Саме в цій селянській родині Якова Древицького 2 січня 1854 року народився син Іван.
Місцем його народження була територія південної частини сучасного Донецька — район нинішнього селища Боссе. Про батька Івана збереглося небагато відомостей: він був неграмотним, побожним, допомагав людям і мав природну підприємницьку хватку. Саме Яків започаткував купецьку династію Древицьких: залишивши селянську працю, він обрав шлях торгівлі й досить швидко досяг у ньому помітних успіхів, заклавши підвалини майбутнього родинного процвітання.
Попри власну неграмотність, Яків добре розумів ціну освіти і віддав сина до початкової школи. У ті часи дітей нерідко починали навчати у віці восьми-десяти років, а саме навчання могло тривати від одного до п’яти років. Після завершення школи Іван долучився до родинної справи. Робота поруч із батьком дала йому не лише практичний досвід, а й перші торговельні контакти — основу майбутнього підприємницького успіху.
У 1880 році, у 26-річному віці, Іван одружився з 18-річною міщанкою з Бахмута — Ксенією. Вінчання відбулося в родинній Свято-Миколаївській церкві — подія, що започаткувала нову сторінку його життя. Уже наступного, 1881 року, в подружжя народився первісток, якого назвали на честь діда — Яковом. Згодом він стане одним із перших водіїв-інструкторів серед уродженців України.
З часом родина зростала: у рідному селі Древицьких народилися сини Микола, Сергій та Ілля, а також доньки Олександра, Марія і Ганна. Велика сім’я ставала для Івана і опорою, і стимулом рухатися вперед.
Наприкінці 1880-х років перед ним відкрилися нові можливості. Попри селянське походження, Іван отримав свідоцтво новочеркаського тимчасового купця, що дозволяло йому вести торгівлю від власного імені та користуватися купецькими привілеями. Навіть цей статус, який потрібно було поновлювати щороку, давав суттєві переваги: право вільно пересуватися імперією завдяки так званій «паспортній пільзі», можливість займатися як оптовою, так і роздрібною торгівлею, а також вступати до купецьких гільдій.
Уже в 1890-х роках Іван почав отримувати купецькі свідоцтва в Таганрозі й відтоді офіційно значився таганрозьким тимчасовим купцем — ще один крок від селянського коріння до повноправного підприємницького статусу.
Цікаво, що попри постійні поїздки у торгових справах до різних міст і часті візити до Новочеркаська та Таганрога, родина Івана ще довго залишалася в родинному домі в Григорівці. Дружина й діти жили там аж до початку ХХ століття, зберігаючи зв’язок із рідною землею, з якої починався його шлях.
Прибутки Іван отримував не лише з купецької торгівлі. Йому належали значні земельні ділянки з багатими покладами вугілля. Частину цих земель він продав підприємцям за суму в один мільйон рублів, інші здавав в оренду. Водночас Іван розвивав і власний видобуток: у 1897 році біля станції Чумакове він заснував шахту, що згодом отримала назву “Богодухівсько-Кальміуський рудник І. Я. Древицького”.
У 1899 році підприємець придбав ще кілька земельних ділянок із покладами курного вугілля поблизу Білої Калитви, де також розгорнув видобуток. Крім того, у його власності були й сільськогосподарські землі. Івана цікавило не лише вугілля: він придивлявся і до інших корисних копалин Донеччини — зокрема алебастру та кам’яної солі. Саме тому в 1897 році разом зі слов’янським купцем Семеном Пшеничним він заснував Семенівсько-Іванівське гірничо-промислове товариство для розробки соляних і алебастрових родовищ. Основний капітал підприємства становив 600 тисяч рублів — значну на той час суму, що свідчила про масштаб задумів партнерів.
Паралельно Іван розширював і торговельний бізнес. У Ростові-на-Дону він відкрив власну приватну пристань, здатну приймати товари з суден, що заходили до Дону. Це дозволило йому значно зміцнити логістику та вплив у торгівлі.
1898 рік став для нього знаковим: Івана офіційно зарахували до купців, і він увійшов до Таганрозької купецької гільдії. На початку ХХ століття підприємець переїхав із родиною до Таганрога, де володів власним двоповерховим будинком. Тут він відкрив ще одну пристань, заснував пароплавну компанію та власне агентство в порту. Йому належали чотири судна — “Вперед”, “Київ”, “Петергоф” і “Санкт-Петербург”.
У Таганрозі Іван активно долучився і до громадського життя міста. Він був членом органів місцевого самоврядування, Таганрозького біржового купецького товариства, Товариства допомоги нужденним, а також організації підтримки бідних учнів Таганрозької гімназії — поєднуючи підприємницький успіх із благодійністю та громадською діяльністю.
Про нього як про людину сучасники згадували з особливою теплотою:
“…він був досить відомий як людина доброї душі й щедрого серця — майже нікому не відмовляв у допомозі. За його кошти було облаштовано й утримувалося церкву в Новочеркаську при Маріїнському дитячому притулку, а також інші храми, збудовані в селах при його маєтках.
На батьківщині, у селі Григорівка, Іван Якович також облаштував церкву, регулярно жертвуючи на її капітал — подекуди до 100 тисяч рублів. Тут же, у Григорівці, ним було збудовано й обладнано школу, до якої приписали 100 десятин землі”.
Ці свідчення показують Івана Древицького не лише як успішного підприємця, а й як мецената та благодійника, для якого підтримка громади була справою честі.
Іван помер 7 лютого 1912 року в Таганрозі, де його й поховали. Його значні статки перейшли до нащадків, частину підприємств і майна було розпродано. Та скористатися батьківською спадщиною родині судилося недовго: вже за п’ять років, у 1917-му, вибухнула революція, що перекреслила звичний уклад життя.
Старший син Яків, пам’ятаючи про своє українське коріння, добровольцем вступив до лав Армії Української Держави. Згодом за це він зазнав переслідувань і був репресований більшовиками.
Після поразки українських визвольних змагань і остаточного встановлення більшовицької влади в Україні у 1920 році родина Древицьких — ще недавно заможна й впливова — опинилася під тиском нової системи. У них відбирали майно, землю та підприємства, виселяли з домівок, позбавляли виборчих прав і навіть забороняли працювати в колгоспах. Так завершилася історія родини, яка починалася з селянської праці та піднялася до підприємницького успіху — і була зламана буремним ХХ століттям.
Читайте також: Зі Старобільщини до Центральної Ради: історія Федора Дубового.
