У 2022-му вона подумала: "Може, завтра не прокинуся, життя одне, а я боялася і не пішла на "МастерШеф"". Пішла й перемогла. Тепер відтворює "Шахтарський" торт, квасолевий суп з цілим помідором і пам'ятає про "Блінок" та "Піцу Петрович". А ще знімає рубрику "Як вдома", де готує зі східняками за рецептами дитинства.
Наталка Нікішина — переможниця чотирнадцятого сезону "МастерШеф", фудблогерка. Нині вона створює свій харчовий продукт з луганським присмаком і нагадує людям на окупованих територіях: ми про них пам'ятаємо. А все ж почалося з пиріжків бабусь…
Десять "Шарлоток" на день і незакритий гештальт
Наталка починає розмову з фрази про те, що кулінарія завжди була частиною її життя — змалку.
"Бабусі дуже добре готували і вчили мене. Пам’ятаю, як вони ліпили пиріжки, я дивилася на них, а вони такі "Ставай ліпити з нами!" У мене є купа рецептів саме з дитинства в моєму фудблозі. Мама у мене кондитер. Батько за освітою теж кухар. Але жоден з них за своєю освітою не працював — і ось ця гастроісторія все одно була суперактивною", — пригадує Наталка.
Вона зізнається, що в дитинстві не розуміла людей, які казали, що не вміють готувати. Для неї кулінарія була чимось настільки звичним, що здавалася природною з народження.
"Мені було дивно уявити, що може бути інакше. Я з дитинства постійно пекла — могла зробити по десять шарлоток на день. Вони не завжди вдавалися, але я пекла знову і знову, аж поки батьки просили зупинитися. Саме цей безкінечний процес і привів мене до кулінарії як справи життя", — говорить вона.
Згодом її активність у навчанні та поза ним відвела в інший бік: вона хотіла вступати на акторку театру і кіно. Але мама наполягла на "серйознішій" професії. Наталка отримала освіту з менеджменту, працювала флористкою та декораторкою, але відчувала, що цього замало.
"У мене ніби все було, але я розуміла: не віддаю світу те, що можу. Цей незакритий гештальт не зникав", — зізнається вона.
З часом саме це відчуття й повернуло її до кулінарії — справи, яка була поруч із самого дитинства.
Але до того, як в житті Наталки стався "МастерШеф", відбулося чимало змін.
В 2014 році вони з батьками виїхали туди, де були близькі родичі — в Росію. Там дівчина рік жила, ходила в школу. Там вона зіштовхнулася з агресивними дітьми, людьми, з булінгом. Каже, що це був важкий і темний період.
Переїзд до Києва став різким контрастом — люди здавалися спокійними, життя — іншим. Але майже одразу після цього помер батько.
У 2016 році Наталка приїхала в Луганськ на його поховання. Місто здалося їй занедбаним і порожнім: змішана валюта, магазини з алкоголем і мінімальним вибором їжі. Вона добре запам’ятала жінку в магазині, якій не вистачало грошей на кілька яєць — цей момент став для неї відчуттям загальної безвиході.
"Там стояла пані з кульочком, де було чотири яйця, і їй не вистачало на ці яйця. Я так запам'ятала цей момент, що це не те, що якісь злидні, — там мрак. Мені було 15 чи 16 років в той момент. Ось такі в мене останні спогади про Луганськ. Пам'ятаю, що дала тій жінці гроші і так сумно стало", — каже Наталка.
Після того вона не була вдома, і це те, через що їй досі болить — вона ніколи не була після цього на могилі батька.
"Я розумію, що навряд чи я там побуваю, або, можливо, через років 30. Для мене це так боляче, але він хотів, щоб його там поховали", — каже Наталка.
24 лютого 2022 року: коли життя одне, а ти не ризикнула
Повномасштабне вторгнення стало поворотним моментом.
"Почалося повномасштабне вторгнення, і я подумала: а раптом завтра не прокинуся? Життя одне, а я завжди боялася і так і не вступила на актрису театру і кіно. Думаю собі: готувати я люблю. Передивилася всі сезони. Мені було дуже страшно, але це був крок саме туди, де страшно. А я люблю ризикувати. Подумала: «Ганьба так ганьба». Чесно, я була впевнена, що мене не візьмуть. Навіть чекала відмови, щоб заспокоїтися і сказати собі: значить, не моє, піду працювати в аграрії чи далі декоратором. Але мене взяли. І так почався «МастерШеф»", — розповідає Наталка.
Каже, що тоді це було не стільки про кар’єру, скільки про відчуття життя всупереч усім негараздам.
"Іноді здається, що куди б ти не поїхав, війна все одно наздожене. З Луганська ми втекли в Київ, минуло десять років — і знову те саме. І я зрозуміла, що більше не хочу тікати. Я хочу бути там, де вже осіла, почала обживатися. У мене і так нічого немає. «МастерШеф» — це шоу, кулінарія, розвага. Але вони мене дуже відволікли. Дали відчуття, що щось відбувається, що ми не стоїмо на місці, не помираємо сьогодні. І з цим стало легше", — каже вона.
Зйомки були виснажливими. Темп — шалений, постійна напруга, нервова система не завжди витримувала. І, йдучи на шоу, Наталка не думала про перемогу… Бажання перемогти з'явилося під час участі.
"Я не йшла туди перемагати. Мені подобалося те, де я була: я вчилася, постійно розвивалася. Потік інформації був шалений, але я чітко розуміла — з кожним днем стаю все більш досвідченою. А коли залишилося десять, дев’ять, п’ять учасників — з’явився азарт, уже не хотілося програвати", — каже Наталка.
Перемога виявилася не радістю, а полегшенням — видихом після довгого напруження.
"З екрана здається, що ти щаслива, але насправді ти просто видихаєш: все закінчилося. І закінчилося в найкращому варіанті", — говорить Наталка.
Попри складність цього етапу, вона говорить про нього з теплом.
"Я досі дивуюся, як усе це пережила. Перемога дала мені старт, напрямок. Це був не фінал, а початок. Я була рада, що наважилася і пішла туди", — додає вона.
1,5 роки без відпустки і рубрика "Як вдома"
Після проєкту Наталка одразу почала знімати рецепти. Спочатку це був звичайний кулінарний блог, але з часом у ньому стало більше її самої — досвіду, ідентичності, соціальних тем. Поступово з’явилися рекламні клієнти, зйомки. Вийшло перше велике інтерв’ю — про рік у Росії, про пережитий досвід. Саме тоді вона чітко відчула, що цей етап її життя завершився і почався інший.
"Після проєкту я користуюся кожною можливістю працювати. Зараз я розвиваю луганську історію і створюю свій харчовий продукт — буде маленький бізнес", — каже вона.
Луганщина для Наталки — не спогад, а жива частина її самої.
"Я відчуваю, що відрізняюся — за діалектом, світосприйняттям, працьовитістю. Ці самоідентичні відмінності є, і вони в мені живуть", — говорить вона.
В якийсь момент стало зрозуміло: про це хочеться говорити вголос. Так з’явилася рубрика "Як вдома" — спочатку в Instagram, з планами розвивати її на YouTube. У цій рубриці вона запрошує земляків: разом готують, згадують дім, телефонують бабусям і мамам за рецептами з дитинства. Наприклад, квасоляний суп. Наталка готувала його з другом Русланом.
"Він прийшов із квасоляним супом. У мене вдома його ніколи не готували. У нас був борщ — помаранчевий, не червоний. Фарширований перець, якісь «пальчики». А тут — квасоляний суп. Я думаю: що це таке? А він розповідає, що туди цілий помідор кидають. З точки зору моєї шефської компетенції було дещо дико на це дивитися. Але я розуміла, звідки воно пішло. Потрібно було наїстися. Потрібен був білок, клітковина — щось ситне. І в цьому є свій шарм. Мені дуже подобається, що я до цього дотична", — каже Наталка.
Рубрика показує більше, ніж просто рецепти. Своїм проєктом Наталка говорить про інше — про любов до країни, яка часто виростає з втрати.
"Люди їхали в нікуди. Не тому, що в них там нічого не було. У багатьох залишилися квартири. У мене теж там квартира. Звісно, не хотілося це лишати. Але ми обрали свій шлях. Обрали свою позицію. Вона в мене категорична — і зараз ще сильніша", — говорить вона.
Луганщина для Наталки — це край талановитих і дуже працьовитих людей. Тих, хто фізично працював на межі. Її не дивує, що рецепти ситні: багато картоплі, багато каш, куліш. Вона розуміє, чому вони саме такі. Разом з тим говорить, що із радістю розробила б збалансоване меню для луганців.
Іноді після зйомок її гостям дзвонять мами чи бабусі зі словами: "Так, все правильно я говорила, так і приготували, молодці". Тим часом в коментарях люди і дивуються, і захоплюються.
"Мені подобається, що люди приємно дивуються. Моя мама зараз живе в Ірландії, але одна з її подружок — в Луганську. Вона їй дзвонить і каже: «Я дивлюся Наталчині випуски і плачу». І я тоді подумала: значить, у цьому є сенс. Якщо люди в Луганську, на окупованій території, відчувають свою причетність і цінність, значить, я роблю це не дарма", — каже Наталка.
"Шахтарський" торт Наталка вже зробила — він є на сторінці й набрав багато переглядів.
"Я довго не могла знайти той самий рецепт і зрештою зрозуміла: якщо його ніде немає, я можу відтворити його сама. Позбирала все по крихтах — спогади, описи, уривки з інтернету — і склала свою версію. Так співпало, що саме тоді приїхала мама. Я дала їй скуштувати торт, і вона сказала: «Так, це воно». Це ж така історія, у якої фактично немає одного канонічного рецепту. Він ніби існує, але в мережі — щось узагальнене, шоколадне, кожен адаптує по-своєму. А я зробила його таким, яким він має бути на мій погляд — з урахуванням досвіду, інтуїції, пам’яті. І в мене вийшло", — розповідає Наталка.
Паралельно вона знаходить і намагається відтворити інші автентичні рецепти — ті, що пов’язані зі спогадами з Луганська. Один із них — "Піца Петрович", яка й досі працює в місті.
"Це просто божественна їжа мого дитинства. Я її, піцу, так обожнювала. Я спеціально шукала в інтернеті все, що можна знайти про «Блінок» і «Піцу Петрович»", — каже вона.
Зараз у Наталки новий проєкт — власний харчовий продукт.
"Це смак, який виріс із Луганська — з наших базових продуктів, з того, чим ми жили. Для мене важливо мати цю дотичність навіть у бізнесі. Бо бізнес — теж така дитина", — говорить вона.
Це відчуття закладене навіть у деталях. Логотип, над яким зараз працюють, матиме таку фактуру, ніби він намальований вугіллям — це частина задуму.
Три дні по багнюці й турнікет
Наталка багато волонтерить, але про це мало публічно говорить. Вона амбасадорка "Землячок" — це громадська організація, що займається виробництвом анатомічної полегшеної військової форми для жінок. Адже у нас у війську понад 70 тисяч жінок, і до цієї громадської організації форми такої, як потрібно, у нас в Україні не було.
Вона поїхала на проєкт "Джейн" від "Землячок". Це не лекція і не фото для Instagram. Тебе вивозять у реальні польові умови, одягають в амуніцію твого розміру, і ти три дні проходиш інтенсив базової загальновійськової підготовки.
"Це був дуже класний досвід. Чесно вам скажу, було страшно, але ці знання важливі", — розповідає Наталка.
Вона допомагає цій громадській організації, бо відчуває близькість у цінностях.
"Я дуже люблю жінок і водночас дуже засуджую конкуренцію між ними. Ми живемо в такий час, що маємо одна одну поважати, підтримувати і цінувати, бо жінки — це сила. Зараз людям важко: хтось втомився, у когось немає грошей, у когось — ресурсу. Навіть подарунки вже не дуже надихають на донати. Але все, що я можу від себе, я намагаюся вкладати. Просто своїм прикладом показувати. Коли я поїхала на «Джейн», багато чоловіків писали: «Нащо ти туди поїхала? Навіщо воно тобі треба?» А я тепер точно розумію: коли я прошу гроші на форму, на бронежилет, на каску чи навіть на ті самі рукавички — я знаю, для чого вони потрібні. Я три дні повзала по багнюці й знаю, що ці штани не промокають і що це реально зручно для людини, яка там повзає, допомагає, рятує. Я навчилася накладати турнікет — це важливо, це класно. Я це вмію. І, можливо, когось надихнула теж навчитися користуватися турнікетом", — розповідає вона.
Для неї, як і для інших луганців, війна почалася у 2014 році. Наталка своїм прикладом і своїм блогом хоче нагадати людям з окупованих територій, зокрема й Луганська, що у нас є своя історія, своя ідентичність. І їх важливо зберігати навіть під час окупації.
Читайте також: “Донбас формують щоденні рішення людей”, – журналістка Владислава Савкова про реінтеграцію та моральні компроміси
