Проходять роки… Вчителі старіють, виходять на пенсію, але не перестають у непомітний спосіб цікавитися життям своїх вихованців. Та коли дізнаються, що сталося найстрашніше з кимось, то перед очима мимоволі спливають сторінки їхнього шкільного життя.
А пам’ять живе
Домбровський Ігор, Лук’янцев Юра, Щербаков Віталя, Сербієнко Саша – мені поталанило вчити їх під час шкільних занять, за розкладом, математиці, а в позаурочний час – ходити з ними в походи, проводити краєзнавчі розвідки. Скільки кілометрів було пройдено, скільки було записано цікавих і цінних розповідей… У школі діяв туристично-краєзнавчий гурток. Бажаючих потрапити в нього було немало. Що давала дітям участь в ньому? Туристичні подорожі формували певний досвід терплячого долання труднощів і незручностей, виховували любов і повагу до рідного краю, вчили шанобливо ставитися до людей, їхньої праці, їх звичаїв і традицій. Через мою пам’ять пройшла не одна група дітей, всі вони були різними, але всіх їх об’єднували та надихали слова відомого українського мислителя Григорія Сковороди: "Пізнай свій край, свій народ, свою землю і ти побачиш шлях у життя...".
Саме складне для моїх юних туристів було налаштувати себе на легке фізичне навантаження без втоми, підібрати зручний одяг і взуття, вірно, з обмеженою кількістю потрібних в поході речей, скласти рюкзак, де обов’язково знаходилося б місце для записника з олівцем. В невеликий блокнот записували казки та легенди, спогади про війни, репресії, голоди… все цікаве і цінне, про що розповідали люди, які зустрічалися на нашому шляху.
Скарби, принесені з розвідок, передавалися в районний, сільський та шкільні краєзнавчі музеї. А на початку 90-х в школі був встановлений комп’ютерний клас "Корвет". У збирачів спогадів з’явився шанс рукописи роздруковувати на листах А4, а потім видати свою книгу – самвидав під назвою "Крізь мовчання", про трагічні події, що випали на долю наших краян в першій половині двадцятого століття. Були проблеми з дефіцитом паперу, фарби, дотримання санітарних норм при роботі за комп’ютером, але все це не завадило юним краєзнавцям досягти своєї мети. Тираж книги не був обмеженим, її дарували всім, хто проявляв інтерес до даної теми. Діти раділи, що кількість людей, які хотіли придбати книгу-самвидав, зростала. Найбільше серед зацікавлених було вчителів і учнів з сусідніх шкіл, студентів, науковців, журналістів. Але серед останніх були й такі, які змінювали тексти на свій лад, що трохи дратувало дітей, особливо, коли вони знаходили такий матеріал в засобах масової інформації.
Боляче мені згадувати та вибирати серед великої кількості спогадів саме записані та опрацьовані разом з моїми хлопчиками, які загинули в цій страшній війні. Але я маю це зробити в пам’ять про них. Адже це їхній доробок до висвітлення "білих плям" не зовсім правдивої історії, яку так довго нав’язували всім нам.
"Ольга Павлівна свою пайку хліба ділила на нас"
Спогади Шемет Варвари Тимофіївни, 1922 р.н., с. Бараниківка, Луганської обл., записані в 1989 р. Стиль мови оповідача збережено.
Наші татко комуністом були, предані партії. В 31-му його одкомандірували на Кубань. Там же козаки довго совєтську власть не визнавали. І в колхозах у них не ладилось, того й посилали наших на подкреплєніє. Нам з колхозу допомогу давали продуктами, та й мамка з братом в колхозі робили, на трудодень теж мали. Бабуся в нас хазяйновита була, город саджала і доглядала, птицю тримала. А тоді вже в 32-му все не так пішло. З колхозу вивезли зерно, свиней і скотину пошти всю перерізали, та й нам перестали допомогу давати. Татко писав рідко, мамка вже думали, що він бросив нас, женився там. У людей дома робили обшуки, забирали продукти, полотно, табак, ступки, ручні мельниці, а нас минали. Та все рівно в домівці їжі ставало все менше й менше. Нас же було семеро, двоє взрослих, мамка і бабуся і п’ятеро дітей. Благо, що жили ми недалеко від школи. Так мамка пообмотує нам ганчір’ям ноги, де вона та взувачка була тоді, та й біжимо в школу. А там тьотка Лампія з тьоткою Ваською, уборщиці в школі, затірку для учеників варили і по черпачку роздавали. Наш Яшка не гребував, ще й з Гришкою Кирюхівським казан просили вилизати. А вчителям по пайці хліба давали. Так Ольга Павлівна Сошнікова свою пайку було поділить на маленькі довгенькі кусочки і роздасть нам, ще й попросить, щоб ми за щічку клали хлібець і смоктали, щоб голод вгамувати. Ольга Павлівна була чехотошна, легені хворі були у неї, худа аж синя, їй треба було добре харчуватися, а вона нам останнє віддавала. Та того, що в школі давали понятно не хватало нам. Бабуся Мотя вже й за стіл з нами не сідала, а через время опухла і вмерла. Брат Федя теж опух, лежав на печі ходити не міг. А тут і татко нагодилися. Був в командіровці в Москві і случаєм почув про голод на Україні. За своє нічого і додому. Їжі прихватив всякої, та Федя вже майже не їв, йому й водичка вже погано йшла. Прийшов Філіп Іванович і сказав таткові, що Федю вже не возможно спасти. А вранці зайшла до нас двоюрідна сестра батькова, тьотка Докія і сказала, що Ольга Павлівна вмерли, а Федя почув та й просить татка, щоб той пішов і попросив Івана Петровича, чоловіка покійниці, дозволу поховати його поряд з Ольгою Павлівною. Під вечір і Федя вмер. Іван Петрович дав згоду, щоб Федю поховали поряд з вчителькою. Татко і домовину для синочка зробив. А Ольгу Павлівну, вона член партії, з почестями хоронили, домовину червоним оббили, а хоронити в один час Федю і вчительку вище районне партійне начальство запретило. Вже після того як захоронили Ольгу Павлівну, батько з Іваном Петровичем видовбали поряд ямку де й Федю захоронили, так як і просив він. Воно ж поряд і яма де колхозників з нашого колхозу імені Савченко хоронили, там же наша бабуся лежать. Тоді вже татко нікуди не поїхав, став тут в колхозі рядовим робить. Та він і голод на весну трохи вчух. На роботі людям приварок стали давати, і зерничка трохи на трудодень дали, враховуючи минулий рік. А людей багато померло. Оце у дядька мамчиного Пилипа Проценка умерли в голодовку Яша, Миша, Ваня і Саня. Дядько ще в 29-му вмер, побили його здорово, хто і за що Господь знає, а тьотка з 7-ма дітьми осталася. Старша вже заміж вийшла на Рудники, ото вона із всіх дітей і спасла тільки Полю і Маню. Яші в 32-му вже вісімнадцять було, високий та красивий, коло коней в колхозі робив, там же біля коней в конюшні і помер. Миша й Ваня дома на печі померли. А Саню тьотка підкинула в дєтяслі, а сама з Полею, Манею та кумою Одаркою пішли на Рудники. Та й в яслях теж багато діток вмирало, вмерла й Саня. Давали на яслі продуктів мало, та ще ж і крали. Люд голодний був, а голодний чоловік плохо себе контролірує. Коли я вже в технікумі медицинському вчилася,то преподаватєль казав, що людину вражену голодом, куском хліба не вилічиш. Голод він же подєйствував буквально на все: мозок, поджелудочну, серце, зрєніє. Жінки легше переносили голод ніж чоловіки. Мужчини і в голод вмирали швидше. Іде, йде, впаде і вже нема людини. А жінок багато вмирало від воспалєнія, молоді жінки бєрємєнніли часто, закон природи такий. А при голоді першим завмирає плід, а вийти не може через слабість і обмаль жидкості. Плід завмирав і розкладався в середині. Вже пізніше,після голодовки, я уже робила в больниці, було Філіп Іванович на прийомі відразу інтересувався у больного, як голодовку переніс, казав: "Эхо 33-го мы еще долго будемо слышать". У тих людей у кого були пухлі ноги в голодовку слабий імунітет, часто вони жалілися на біль в суглобах, а за проблеми з шлунком і говорити не приходиться.
"Клади в общу яму"
Спогади Вороніна Павла Григоровича, 1916 р.н., с. Бараниківка, Луганської обл., записані в 1989 р.
Стиль мови оповідача збережено:
Те що пережили наші люди, міряючи на сьогоднішній день, не возможно було пережить, а вони жили і вижили, правда не всі. Багато погибло насильницькою смертю. Оце далеко ходить не будемо, Зелеківка. До революції це Зелеків хутір був, красивий і не бідний. Чого стоє кам’яна Свято-Вознесенська церква – красавиця посеред села. Під гору кирпична школа, в садку, і вся в цвітах простора стояла. В кінці прошлого століття добрий чоловік, казали діди, що з німців, подарував сільській громаді мельницю на паровому двигуні. Вона обслужувала всю округу, і мука, і крупа, і овес вальцований. Люд не бідно там жив. Населєніє в Зелеківці пошти втричі менше було ніж в Бараниківці, а розкуркулених більше. Оце ж дядько Савка Проценко, його одним із перших розкуркулили і вивезли на Соловки, в 40-м він вернувся, ще й на фронт в 41-м забрали. Не судьба померти, з войни живим вернувся. Так він було розказує,що в перший ешалон з Біловодського району в 30-му, погрузили восімдесят восім сімей, сімнадцять з Зелекового хутора , дванадцять з Бараниківки,14 із Злодіївки,13 з Городища, остальні з Біловодська та тих сіл, що по дорозі на Марківку. А всього казав дядько Савка, що в Біловодському районі було розкулачено до п’ятисот заможних ,середняків та й просто не покірних власті, найбільше в Городищі, Злодіївці, Зелеківці, Бараниківці, пошти по півсотні в кожному. А засуджених однолічників скільки було? Оце ж батько Івана Яковича Дмитренка, Яков Дмитрович, батько і дядько Купрійової Галини Василівни, Гончарови Василь і Альошка Егоровичі, вони на тій вулиці, що до мельниці йшла жили. З головихою Танькою Рисенковою зелеківцям не повезло. І в нас були активістки-стервиці, но не таких як вона не було. Оце ж, коли скинули хрест з Храму, священнослужителі не вийшли з Храму, там і осталися, витягувати силою їх не стали. Так Танька, разом з уполномоченими з району, організувала комсомольців, які окружили церкву і не пускали людей, що несли Батюшці і Паламарю , які знаходилися всередині Храму, їжу і воду. Це ж батько Меженської Гашки Василівни був голодом замордований там. А Стрига Петро теж там серед комсомольців був, так його батько Марко Матвійович з дому вигнав за те. Так він і пішов з жінкою і двома дітьми до тещі жити, на наш край. Він і тут активістом був. В 33-му продукти з колхозної кладови видавав на яслі, школу, больницю, вобщем не голодував він і його сім’я. А в Зелеківці з голоду вмерла його мати, повмирали сестри і брати, батько пухлий прийшов до сина милостиню просити, та й не дождався, умер прямо на воротях у сина. Бригадою по звозу мерців керував Старіков Тихін, та й каже Петру: "Заховай батька сам, ти ж син, ти ж можеш." А він каже: "Клади в общу яму". Ото таке робилося з людьми. Або ще. Батюшку зморили голодом, а його дочки, попівни, остались, здорові, красиві, всігда наряжені ходили, стали милостиню просить, бо в них все під чисту забрали: посуд, одежу, їжу. І люди їм подавали хоч і нічого здорово було подавати, та й людей все менше й менше ставало. Померли вони. Так що ж вони стерви безбожні, таке устроїли,що мабуть і правнуки їхні будуть їх гріх спокутувати. На коня хомут одіти і барки причепити, а до них прив’язати косами мертвих попівн. Так і тягли їх до ями, а по переду активісти витанцьовували та виспівували вже совєтські пісні і частушки про церкву і попів. Може й не треба це розказувати та й забути його не возможно...
"Мамка наварила нам м'яса, а воно не їсться, жаль не дає"
Спогади Волошиної Ганни Юхимівни, 1923 р.н., с. Данилівка, Луганської області, записано в 1989р.
Стиль мови оповідача збережено:
Данилівська я, була Мірошник, тепер Волошина. Мої діди і батьки до колективізації жили не погано. Отруб біля Михайлівського ставка був, земля хороша. Скотина була: корова, пара волів, бички, вівці. Ми городами до річки жили, того качок і гусей було багато. В колективізацію батько вступив в колхоз "Червоне село". Віддав туди волів, бичків, борону, плужок, граблі одноконні. А коровка і птиця остались вдома, ми з сестрою їх пасли. А тоді в 32-му об’явили, що колхозної птиці нехватає щоб виполнить план. Прийшли і забрали у нас гусей і качок. А вони ще недозрілі для того щоб різать, пасти їх ще треба було. Загнали вони їх в базок, а годувать нічим, бо зерно частину вивезли, а частину на десять замків закрили. Зайшла до нас тьотка Прісина Чоботарьова та й каже матері, що видохли в колхозі наші гуси. А сестра моя менша давай за ними плакати. А батько втішає її та й каже: "Не плач дочко, воно щоб і людям не було те що гусям". Активісти бігали по дворах все щось вишукували. Мати все нас від них на піч ховала, щоб ми на них не дивилися і їхніх слів не чули. Залізла одна активістка і до нас на піч, по комину постукала, в нішу заглянула, а там лише наші брусочки на хатки. Коровка в нас була,не взяли її в колхоз,часто хворіла та й на молоко не дуже, а тоді перед отьолом і взагалі на ноги впала, дорізати треба, а батькові жалко, тільна ж. Він уже пухлий був, так і помер не дождавшись отьолу коровки. Коровка лежачи отелилася, не піднялась. Батька мертвого підвода забрала, мамка правда в рядно його замотала, а корова так і лежить. Стали мамка просить сусіда щоби дорізав, бачить, що діла з неї не буде. Він згодився зарізати, при умові, що м’ясо пополам. Зарізали, м’ясо поділили. Мамка наварила нам м’яса, а воно не їсться, жаль не дає. Решту м’яса мамка у клуні на крючки повісила. Вранці встали, нема м’яса – вкрали. Отоді вже почалася настояща голодуха. Мамка злягли, ми старші ходимо плачимо, а менші Марія і Павлік їсти просять. Помню як мамку і Зіну на підводу мертвими клали. А коли Маня і Павлік умерли я сама вже лежала на-пів жива. Мене в приют забрали. Тьотка Оляна Крайнюкова мене одходила. Я вже й ковтать не могла. Вона з трубочки мені їжу пускала. Люду багато померло. Оце ж і мої рідні, батько Мірошник Юхим Омелянович, мати – Мірошник Єфросиня Антонівна, Сестрички Зіна 25-го, Маня 28-го і Павлік 30-го. І сусіди наші померли, дядько Павло Мірошник, дядько Фанас Попілнуха. А в Мірошників тьотку Вальку і дітей забрав в город брат, посадив на возик і потяг. Як їхня судьба склалась – не знаю.
"Ховайтеся! Банда в селі!"
Спогади Мележик Анастасії Степанівни, 1920 р.н, с. Бараниківка, Луганської області, записані в 1989.
Стиль мови оповідача збережено:
Я народилася в недобрий час. Розказували мамка, як красноармєйці з чекістами, так як і в 32-му у людей силою забирали хліб, м’ясо, сало, мед. А банди… в них входили і чужі, і свої, старались одбити у них добро і повернути людям незаконно забране. Ще мамка розказували, що вони ходили здорово беременні мною, а тут біжать посильні по селу й кричать: "Ховайтеся! Банда в селі!" Бабуся, та й мамка розказували, що в те время, продотряди, ті що від власті, забирали в основному зерно, іншими продуктами теж не гребували. Бандити ж зерна у людей не забирали, більше повертали те, що власть силою забрала, а ось кожухи, повсть підбирали, воно ж вони у лісах і болотах ховалися, там і влітку ночі холодні. Ото й мамка з бабуською, як зачули крик, за кожухи і в лози. А воно чи з переляку, чи від метушні, почалися у мамки роди, прямо в лозах. Добре, що недалеко жила повитуха баба Семиниха, побігла мамчина зовиця за нею. Прийшла вона в лози, все зробила як слід, а тоді вже батько нас обох на руках в хату переніс. А в колективізацію, мені уже 8 років було, нас бабуська з хати не випускали, воно ж страшне робилося тут у нас. Люди, яких розкуркулювали, лишалися розсудку, тужили та бігали селом немов скажені. Що не кажіть, а Бараниківка село заможне було, і люди в колхозах не нуждалися. Вони самі гуртувалися, якщо треба було для діла. Оце мені в помку, як до нас прибігла тьотка Лушка, батькова двоюрідна сестра, вся в крові, це було тоді коли воєнна міліція посікла та поштрикала у калавурці наших бабів, що вийшли бунтувати проти колхозу. Мамка з нею у нас дома у хижці надовго закрились, вийшла вона з хижки замотана, у мамчиній одежі. Мамка під руки її додому повела, казала, що ледве довела, і бігом назад, воно ж нею було опасно оставатися, їх бунтарів власть брала на замєтку і тих хто їх піддержував теж. Довго лежала і не піднімалаль з постелі тьотка Лушка, та вижила, і тоді, і в голодовку. Помню, як в голодовку приходили до нас люди з "красної бригади", вони тоді до всіх ходили, шукали приховане зерно по дворах, бо план колхозний нічим було виполнять. З ними був уполномочений високий та широкоплечий, в кожанці, в галіфе, із сумкою через плече і кобурою, нам казали, що там наган лежить. Наш батько в колхоз відразу все здали і бунтувати проти колхозу не ходили, того обох і мамку, і батька взяли на постійну роботу. Мамка робили в колхозних яслях, аж до осені 32-го, а тоді яслі прикрили, нам похужало, тож ніт- ніт, та мамка й принесуть щось з їжі. Батько робили в колхозі на бригаді, та їм нічого не платили, тільки трудодні считали та записували. Я не знаю як, та мамка зв’язалась зі своєю тьоткою, яка жила за Марківкою в селі Каравані-Солодкому. Баба Пріся, так її звали, і пригласила нас до себе пожити. Вона жила сама, чоловік її погиб, а дітей в неї не було. Йшли ми до неї вже по снігу. Тягли санки, по черзі тягли на санках один одного, єлі, єлі дойшли. В хаті баби Прісі було тепло й не голодно, та була вона зла і жадна. Їжу відпускала нам сама, коли приходила з роботи, а робила вона в сєльсовєті. Воно це село знаходиться в хорошому місці, недалеко від нього водорозділ між річками Деркул і Айдар. Земля там хороша, люди там добре жили. І всі мужики якісь рослі, а жінки бідові. Більшість їх переселилися туди з Київської та Полтавської губернії. Та чогось в них отак, як у нас в Бараниківці і уполномочені з активістами не звірствували по хатах. Це село, казала мамка, спокон віків було багате, бо через нього проходила Чеченська дорога, цією дорогою йшли каравани з Персії аж до Польського короля. До революції жили там два поміщика, мали вони свої великі усадьби з садами і ставками. Оце ж було й розказувала бабушка, що напроти жила, вона вхожа була до нашої баби Прісі, що ті поміщики, як тільки заворушка почалась, відразу ж потікали, взяли з собою саме цінне, а остальне побросали. Погріба з питвом і їжею позавалювали. Що правда, землю свою вони встигли продати, а все остальне новій власті перейшло. Так ото люди в 33-му поробили лази в поміщицькі погріби і піддержували себе їжею, що сохранилася там. Помню, сусід приніс бабі Прісі глек з варенням і попросить на крупичку або мукичку помінять. А баба відразу: "Де взяв?", а він: "В Чмихівському підвалі", фамілія була у поміщика Чмих. Ось бачите, сам Господь наводив тоді людей на їжу. Через Караван-Солодкий в голодовку йшли люди в Вороніжську область міняти та старцювати. Було й таке, що й на дорозі вмирали, їх хоронили в спеціально виритих ямах, так, складали один на одного. Там, в Вороніжські області, в те время голоду не було. А як завеснило, баба Пріська натякнула нам, що треба збиратися додому. І пішли ми знову в Бараниківку. Та вже весна, тепло, можна було знайти якусь їжу; шпичаки, кропиву, корінці всякі, земляний жир, та чого ми тільки не переїли в голодовку. Мамку зразу в колхоз на посівну взяли. Людей голодовка в селі порідила, багато померло, розбіглося з села теж чимало. Батько з перших днів в степу робив. В колхозі сєв в 33-му рано почали, зерно зі станції во время завезли. Бараниківська МТС робила на повну мощность. Людям, хто в степу був, давали поїсти, та цього не хватало, люд голодний був. Дядько Гнат Лободенко в прицепщиках був, взяв жменю зерна і кинув в радіатор, щоб воно там трохи проварилося, а тоді вже їсти, так його за це так побив той, що з району слідив за роботою на посівній, що він бідолаха і не піднявся. Однесли його додому та через декілька днів він і помер. І літом, 33-го люди мерли, і від слабості, і від переїдання. Тьотка Манька Царівська розжилася десь мисочку зерна, перетовкла в ступі, перший раз за скільки, наварила галушок і поставила в піч, а Данько, синок її, найшов і з’їв їх всі, а на ранок і вмер, він менший трохи від мене був.
"Краще співайте, ніж згадуйте та плачте"
Спогади Погребняк Наталії Іванівни, 1912 р.н.,с. Бараниківка, Луганської області, записані в 1989 р.
Стиль мови оповідача збережено:
Нас Єрезимами прозивали. Дворище наше, було оце напроти моєї хати. Мамка, Гашкою її звали, рано овдовіли. Нас осталось у неї троє: Соня, Вєра і я, сама менша. А напроти нас, де я зараз живу, жив дядько Гордій. Прийшов зі служби та й взяв нашу мамку з нами трьома. Грамотний, хазяйновитий, правда не багатослівний. Нам замінив батька, грамоті щитай дома нас вивчив. Старші сестри стали першими комсомолками в нашому селі. Наступали, разом з іншою комсомолією села на церкву, участвували в знятії хреста з Храму. Хтось же їх так напостоляв. Мамка плакала, просила їх цього не робити, а вони не слухали її. Оце і я все колхозне життя партійною була, а як захворіла, хрестик наділа, молитви згадала, молиться стала. Мої сестри в погромі ікон в церкві були замішані. Ото приходили до нас під хату якісь люди і виспівували: "А Єрезимівські Сонька й Вєрка, не вірують богу. Запрягають батька й матір і їдуть в дорогу". Тоді вітчим і каже: "Святе ще довго для людей буде святим, так я вам, мої дівчата, совітував би, їхати з нашого села подалі. Дивіться і заміж вас тут не беруть". Послухалася сестри та й поїхали "по комсомолії", куди їх направили, на Урал. Там і заміж повиходили, ми ж природні, не ліниві та й не дурні. А я осталася дома. В колхоз пішла робить. Курси полеводів-огородників закінчила. Ми в голодовку не страждали так як другі. Вітчим на конях робив, начальство і актів возив. Так що розживався харчів. Люду мерло багато. В кожному колхозі була викопана обществєнна яма для покійників. У нашому колхозі "імєні Савченка" найменше вимерло з голоду, чоловік до півсотні. Ну а в тих колхозах, їх було ще чотири, "Квітка комунізму", "імені Єжова", "імені Куйбишева", "Красний Луч" мерло багато людей. Про голодовку вспоминать запрещалось. Масовики клубні, та й так з активу, навчали всяких пісень, нас колхозників. Казали, що краще співайте, ніж згадуйте та плачте. Дівчата наші, Вєра й Соня, якось дізналися, що у нас такий голод, посилки стали посилати, та не по почті, там тільки промишлєні товари брались пересилати, а на станцію в Чертково, багажом. Присилали крупу, сухарі, крохмаль. Нам і самим хватало їсти, ще й родичам помагали. Уже після війни, Марія Карпенко, вона в нашій огородній бригаді працювала, як розходилась і давай, недобре казати на колхоз, на совєтську власть, її батьки, брати й сестри в голодовку померли. Марію в дєтдом-яслі віддали. Та там теж їсти було нічого, діти пухли й вмирали. А вона ж гарненька як квіточка. Ото учитель з бугрянської школи і прив’язався до неї, попросив Лушку сторожку, щоб та до себе її взяла, а їжу для Марусі він давав, що й дитині і Лушці хватало. Та хтось доказав про її промовини в совєт, чи може зразу в райком, приїхали до Марії з "особого отдєла" райкому партії. Так добре що Олексій Омелянович Сова, прєдсєдатєль колхоза заступився, сказав, що вона мовляв не в собі, чоловік її бросив і дочок забрав з собою. Ото й минулося їй, а так би хтозна що було б. А батьки у Марії видні були. Батько її, Меженський дядько Іван, одинак був у сім’ї, гармоню йому справили, мої мамка казали, що першим парубком на селі був. А Лампія, мати Марії, красавиця була. Оце її дочка, що в артистах зараз, на неї похожа. Чи думали, чи гадали вони, що такою смертю разом зі своїми дітьми будуть умирати. А мене Куці, так прозивали в селі моїх свекрів, просватали. Ми з Данилом були красивою парою, обоє високі, чорняві. Моє членство в партії нас і розвело. А тут ще й дитинка первенець умерла. Воно ж як було, якщо ти в комуністах, то за чоловіка й сім’ю забудь, служи тільки партії. А таке не понравилося Данилу, бросив він мене і оженився на вдові. Та так сама я і осталась, як підшучує мій двоюрідний брат Микола: "Ти ж сестро не сама, а з партійним білетом".
"Ввечері молилися, щоб до ранку дожити"
Спогади Очкало Марії Григорівни, 1921 р.н., с. Бараниківка, Луганської області, записані в 1988 р.
Стиль мови оповідача збережено:
Мамка наші родом з Бараниківки, з зажиточної сім’ї. Дворище їхнє було отам біля Савелівни. Дідусь, мамчин батько, мудрий і хазяйновитий був, хата добротна на фундаменті, хазяйство велике, пасіка і все до діла, а який садок, чого там тільки не росло. Мамку заміж віддали в Злодіївку, теж в не бідну сім’ю. Карабути, батьків рід, теж з хазяїв, я ще ж помню як жили до колхозу, вже ж сім год мені було. Все дбали, старалися для дітей та онуків. В колективізацію і дєдушкине, і батькове хазяйство розграбили. Дєдушку з сім’єю вивезли з Бараниківки. Батько ж наші, смирні і покірні були, не сопротивлялися, словом не обмовилися коли розбивали й забирали пошти все з двору. Було каже мамці: "Та нехай, вражії сини, хоч все забирають аби дітей та нас не тронули, були б ми живі, а то все наживне". Та не вижив в 33-му, умер з голоду. Мамка ходили з тьоткою Євдохою Андрійцівською їду добувать, вони при здоров’ї, кріпенькі були, а в татка вже під зиму 32-го ноги почади пухнути, чи від серця, чи від голоду, і серце в нього боліло, і їсти уже не було чого. Вже зовсім хворі лежать на кроваті і розказують нам про те, що було ще до нашого рождєнія. Як входили в Злодіївку красноармійські продотряди, як забирали у людей хліб, худобу, і бричками вивозили на Чертково. Як на них нападали люди з банди Блохи, Маруськи, награблене одбирали в них і знову везли в село. А в селі люди ділили добро і розбирали по домівках. А тоді все затихло. Продразвєрстку замінили продналогом, селянам стало легше жити. На кожен двір була заведена подворна книга, де описувалося все хазяйство і земля. По землі і хазяйству визначалося скільки треба здати хліба, скільки заплатити продналогу, самообложенія. Остальне, що оставалося після здачі налогу: хліб, м’ясо,мед, люди мали право самі продавати. Та й не кожен , хто землю мав і худобу, міг вигідно продати вирощене. Та в селі були такі люди які займалися куплею-продажею, їх "прасолами" називали. У нас на краю цим займався Тарабановський Левко Ягорович зі своїм братом Мироном. Люди як весною обсіються, то вибраковують старих волів, а вони скуповують їх по селах задешево, серед хлопців наймають погонщиків, які гонять їх попаски аж до Москви. Початок літа, трава молода, соковита, поки догонять до м’ясо комбінату, а вони уже сальні і продають їх за дорого. Хлопців поїздом додому відправляють. Самі ж, з комерційними справами справляться та й теж повертаються на свояси, а тут уже і хліб дозрів, наймають їздових та скуповують зерно для продажу. Перекупи з цього не погано заробляли, заможно жили, та й не вимучені були здорово селянською працею. Та їх і при розкулачені не тонули, золотишко легше було заховати ніж зерно. Татко наш в голодовку лежали мучилися десь більше місяця і вмерли, та саме тоді коли мамки вдома не було. Сидимо на печі з сестрою Тосею та плачемо, а тут і мамка нагодилась, їжі принесла. За ту їжу і найняли дядька Кирила з його братом, щоб возиком на кладовище татка одтягли, та ще й ямку яку-небудь видовбали, щоб прикопати. Ото ж бачите на кладовищах які могили великі насипані, це вже після голодовки їх понасипали, бо тоді ямки не глибокі рили, у людей сили не вистачало. Була і общественна колхозна яма викопана, та кожен, хто мав хоч не велику возможность старався поховати своїх рідних отдєльно. Як татка на кладовище везли на возику, то нам мамка дозволили трошки провести їх,аж до Тяпичів ми дійшли, попрощалися, та й вернулися з сестрою додому. Після того як не стало татка, братика, уже жили так: ввечері молимося щоб до ранку дожити, а вранці щоб до вечора. Рід Карабутів жалісливі і добрі були, допомагали страждущим. Оце біля нас Лук’янці жили, рід Лук’янцева Петра Григоровича. Батько його при церкві сторожував, собак годував. Ото в один день порався він отам біля церкви, а тут прибігають сусідські хлопці і кажуть що жінка вмирає, бросив він усе і побіг додому, і собак звісно не відпустив у двір. В це время з Шльопкиного яру вори - розбійники нагодились. Мабуть требували від батюшки церкву відкрити, а він, ні. Тоді вони залізли на дашок і у вікно "кішечкою", гачок такий, зачепили батюшку за комірець ряси і підняли. А він батюшка, від переляку та й помер. Коли люди нагодилися батюшка мертвий був, а злодюги втекли. Це ж все було ще до совєтської власті. Приїхали люди з жандармерії зі Старобількька і забрали батька Петра Григоровича, засудили його за змову з розбійниками до повішенія і повісили. Мати вмерла, батька повісили, діти Лук’янцівські самі остались. Наші татко допомагали їм і їжею, і топкою, і радою - порадою. Вже при совєтській власті вони перші побігли церкву розбивати, бо злоба в них осталась ще з тих часів. І в активісти всі троє пішли. Вже при колхозі Петра Григоровича на курси механізаторів послали, а в 31-м в Бараниківську МТС на роботу взяли. Він уже жонатий був, було троє дітей, а жінка хвора, важко йому було справлятися, їм помагала Христя, Івана Антоновича мати, та в неї ж свої діти, та й Хомич не дуже добрий був по молодості. Це вже в 33, як татка і братика не стало, Петро Григорович став мамку наймати поратися по хазяйству та й за жінкою і дітьми доглядати. А як його жінка вмерла то й оженився на мамці. Сім’я немала, нас троє, та у Петра Григоровича він і троє дітей: Павло, Марія і Альошка. Петра Григоровича цінили як хорошого спеціаліста, в МТСі йому давали посилену пайку, на нього, ще й на дітей. Ото й вижили ми чудом з мамкою та сестрою в голодовку, а татко й брат померли. Татка хоч захоронили, знаємо де його могилка, а братик умер під коморами біля олійниці в Бараниківці, пішов просити макушинку та й умер. Поховали його в якійсь із колхозних ям, ми й не знаємо в якій. Я на Великдень на обидві по красному яєчку братикові кладу.
"Господь простить нас"
Спогади Бичкова Антона Миколайовича, 1925 р.н. с. Бараниківка, Луганської області, записані в 1989 р.
Стиль мови оповідача збережено:
Я з бараниківських Бичків, нас тут багато з такою фамилією було і всі як на підбір, і бідові, і красиві, і до життя хапучкі, бувало, що де аж через край. Двоюрідні мої сестри Вєрка і Сонька, вони на далеко старші за мене, першими комсомолками в Бараниківці стали. В церкві ікони скидали та танцювали на них, навіть частушка складена була така: " А Бичок Вєрка не вірує Богу, запрягає батька, матір і їде в дорогу". Після колєктівізації вони на Урал по комсомольських путьовках поїхали. Там і заміж повиходили, а тут би їх ніхто не взяв. Он дивіться Манька Коваленко – парторжиха, Надька Бобічка – активістка, так і остались самі, ні дитини, ні билини, чужі люди догодовували їх. Батько мій Бичок, а я вже в паспорті Бичков, нарекли мене Антоном, а в документах Анатолій. Із роком народження не все гаразд… я з 25-го, а коли осиротів записали з 27-го, щоб в дитприют взяли. До колективізації по розказам родичів, сам я смутно помню, жили ми не погано. Була земля, худоба, коні. Хата, не погана. Ще й грамотненький батько був і мене ще малим навчив читати і писати. В колхоз батьки відразу пішли, рішили з властю не гратися. Робили в колхозі і батько, і мати, заробляли трудодні. Батько на постійній роботі був, що не день, то трудодень, а мамка по наряду ходили, трудодень від виробітки, а норма вироботки була чортяча. То було щоб заробити трудодень треба було тиждень горбатитись. В 32-му коли все забрали, люди стали голодувати, батько списався з далеким родичем з Кубані. Той написав, що в них поки, що все нормально, таких перекосів як у нас не має. Не довго думаючи, батько за не хитрі речі, дітей, жінку і в Чертково, а там на товарняк і на Кубань. Мені вже сьомий ішов хорошо помню, яка радість була в мене їхати на поїзді і дивитися на села і города, які мелькали по дорозі. Приїхали ми туди, там і дійсно спокійніше було в 32-му і 33-му, і не голодно ще було. Батька родич прилаштував на роботу, теж в колхоз. Мати поралася в садку та на городі, там садки і виноградники великі були при дворах. А вже в 34-му і в них почалося таке пошти як і у нас. Мєсні козаки, а там їх немало було, відразу вийшли з колхозу і створили свою общину, а нас прибулих хахлів до себе не брали. І став наш "брат хахол" і в кубанському колхозі помирати з голоду. Першим у нас в сім’ї помер батько, не довго мучився. А ось мати пухла лежала, шкіра на ній тріскалася, а вона плакала і просила Господа щоб прийняв її, перед смертю нам з братом сказала, щоб виживали як могли і не по божому теж можна, раз таке життя пішло, то Господь простить нас. І пішли ми з братом по чужих садках, городах, ларьках, крали все, що під руку попадеться. Так і спасли себе від смерті. Багато наших, хто приїхав на Кубань, не знайшли спасіння, померли там від голоду, оце ж мої батьки, батьків кум з жінкою і трьома дітьми. Ото воно як суждєно померти, так від смерті ніде не спасешся. Це вже в 35-ім було, люди вже менше мерли з голоду, брата, він старший від мене на чотири роки, впіймав за руку м’ясник, ми часто в нього цупили, то кістку, то кусок м’яса. Першим ділом побив його, а тоді став розпитувати про те, що його заставляє бродяжничать і красти. Брат йому про все розказав і він взяв над нами шефство. В школу-інтернат брата оприділив, а мене в дєтприют записав. Правда ми після школи, в неділю і на канікулах на нього ішачили, всю чорну роботу робили. Та голодні не були, а в інтернаті і приюті теж було голоднувато. Ну і тоді армія, технікум, на Кубань не захотів вертатися, хоч і дитинство фактично там пройшло. Приїхав на родіну в Бараниківку, став ветеринаром робити в колхозі. Як уже став по старше, було починаю розказувати дояркам про пережите, а вони останавлюють мене, кажуть, що хвате нам того, що дядько Богдан колядок співати нас учив, а тоді цілий місяць спецслужби у нас на фермі крутилися та допитували нас. Так і жили годами, боялися правду в голос розказати.
Збирачі пам'яті, що стали захисниками
Юрій Лук'янцев народився 1 червня 1979 року в селі Шуліківка Біловодського району. Дитинство і юність провів у Бараниківці. Веселий, товариський, фізично розвинутий. У 2002 році разом зі шкільним другом Олександром Сербієнком вступив на службу до Державної прикордонної служби України.
З травня 2014 року прапорщик Лук'янцев виконував бойові завдання на ділянках державного кордону, що щоденно перебували під артилерійськими обстрілами з боку Росії. 9 вересня 2014 року автомобіль з прикордонним нарядом підірвався на фугасі. Юрій Лук'янцев загинув на місці. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.
Віталій Щербаков народився 10 травня 1979 року в Бараниківці. Відзначався старанністю і дисциплінованістю. Матеріали, здобуті ним у краєзнавчих розвідках, викликали інтерес у широкого кола дослідників. Присвятив 20 років служби 3-му Луганському прикордонному загону. З початком повномасштабного вторгнення став на захист рідної Луганщини. Віталій Щербаков загинув 23 травня 2022 року поблизу Лиману.
Олександр Сербієнко народився 3 грудня 1978 року у Вишневому Старобільського району, дитинство провів у Бараниківці. У краєзнавчих розвідках виступав зачинателем багатьох справ, не прагнучи окремої похвали. Сімейні цінності були для нього на першому місці. Свою любов до прикордонної служби передав старшому синові Владиславу. На жаль, Олександр не встиг закінчити академію. Він загинув 20 травня 2022 року в боях за Лиман. Посмертно нагороджений орденом "За мужність".
Ігор Домбровський народився 1978 року в Бараниківці. Зростав у родині колгоспників, був найстаршим з трьох синів. В школі — командир загону юних рятувальників, капітан команди в змаганнях "Нумо хлопці". Чесний і відповідальний, на нього можна було покластися в будь-якій ситуації. Став інспектором-кінологом прикордонної служби. Загинув 23 травня 2022 року в тяжких боях під Лиманом.
Вони збирали пам'ять свого краю — про голод, репресії, мовчання. А потім пішли захищати цей край зі зброєю в руках. Їхній доробок залишається.
Читайте також: Його змусили забути, вирізали з історії, а тим, хто вижив, забороняли про нього говорити. Голодомор на Луганщині.
