На початку повномасштабного вторгнення вона розвозила гуманітарні пайки у Дружківці, приходила до чужих дітей у святкових костюмах і волонтерила, поки не забула, коли востаннє думала про себе. Потім було розлучення, переїзд у нове місто і довга робота з собою. Марина Протас — директорка мистецької школи, ведуча міських свят, людина, яка звикла тримати мікрофон і тримати себе. Тепер вона — психологиня, арттерапевтка, бізнес-тренерка у Києві. Між тим часом і нинішнім моментом — глибокі зміни, про які вона розповідає подеколи із сумом, а іноді — сміючись.
Там, де талант був скрізь
Марина народилася в Барвінковому, але виросла у Великій Комишувасі — невеликому селищі, де мамі запропонували роботу, коли їй було близько трьох років. До музичної школи в Барвінковому її возили 25 кілометрів — з восьми років. Потім — Торецьке музичне училище. З 15 років — самостійне доросле життя. У Комишувасі вона більше не жила, хіба на вихідні або в гості. Багато-багато навчалася і одночасно працювала. Могла піти в аспірантуру, але вирішила інакше.
Вона почала працювати ще на третьому курсі — це був 2007 рік. Пішла викладати в мистецьку школу й паралельно стала ведучою заходів. Першим серйозним майданчиком став санаторій "Ювілейний" на Слов’янському курорті — саме там вона вперше по-справжньому зайшла в event-сферу.
"Я почала працювати на третьому курсі. 2007 рік. Мистецька школа, ведуча заходів. "Ювілейний" — Слов’янський курорт. І от там я вже зрозуміла, що це моє", — згадує вона.
У 2010 році прийшла педагогом-організатором до загальноосвітньої школи — і відразу взяла темп. Разом із командою вони почали вигравати конкурси, виборювати призові місця. Вона підтягнула виступи КВК, агітаційні бригади, загалом шкільне сценічне життя стало активним і впізнаваним.
"Ми реально підняли школу. Командою посідали призові місця. Це було дуже драйвово", — каже вона.
Того ж року паралельно влаштувалася концертмейстером-акомпаніатором у танцювальному колективі "Німфея". Колектив існує й досі — тепер працює онлайн. Але для неї це був ще один простір, де музика, сцена й молодь зійшлися в одній точці.
У 2014 році очолила організаційно-масовий відділ у Центрі творчості. А в 2018-му їй запропонували взяти участь у конкурсі на посаду директора мистецької школи.
"Їм треба була "чужа" людина, яка їх розбурхає. Мені обіцяли допомогти підготуватись, але ні — готувалась сама. Мої друзі-дизайнери дали мені влучну пораду: "Зроби так, щоб твій проєкт став об’єктом бажання. Створи продукт, у який захочеться інвестувати з першого погляду". Я прийняла цей виклик і втілила його в життя", — розповідає Марина.
На конкурсі вона показала план розширення школи. І стала директоркою.
Дружківка відкривалася для неї як справжнє місто талантів, де життя пульсувало в ритмі творчості та змін. Вона бачила, як ініціативна молодь вдихала нове життя в вулиці, залучаючи гранти та створюючи масштабні проєкти. Навіть річка змінилася - очищені береги біля підвісного моста знову запрошували до відпочинку. Це був час неймовірної синергії: магічні заходи на Івана Купала, натхненні виступи в бібліотеках, живий вокал та інструментальна музика, що звучали всюди. Вона прагнула бути в центрі цього руху, залучаючи своїх учнів до кожної події та кожної сцени, де тільки міг проявитися їхній дар.
"Дружківка славилась талантами. Прямо так і звучала. Я намагалась, щоб і школа звучала, і учні звучали. Бо дуже талановите це місто", — каже вона.
Коли у вересні 2023-го, попри всі зусилля, контингент учнів не було набрано в повному обсязі, це призвело до скорочення фінансування та урізання заробітної плати. Марина, яка довгий час вкладала у школу не лише душу, а й власні кошти, зрозуміла: настав час для змін. Вона прийняла непросте, але виважене рішення звільнитися, адже власний ресурс і професійна гідність вимагали нових масштабів та іншого рівня реалізації.
Звільнилась. І пішла в психологію. Але цьому передувала низка випробувань в особистому житті.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Марина не збиралась виїжджати. У місті залишалось багато людей похилого віку — і вона волонтерила. У магазині "Восток" — тому, що біля маленького літака, — відкрили гуманітарний хаб. Вона багато з ними співпрацювала: розвозила пайки, фотографувала звіти. Каже про це спокійно, але між рядків чути втому.
"Здається, у тому шаленому ритмі допомоги іншим я просто загубила саму себе. Коли озирнулася в жовтні, цифри на вагах красномовно про це нагадали — замість звичних 64 там було вже 80", — ділиться вона.
Івенти вона зупинила з 2022 року. Тоді залишила тільки одне — безкоштовні привітання для маленьких дітей. На 15–20 хвилин прийти в костюмі, усміхнутися, підтримати. Костюмів у неї було багато — різних, яскравих, святкових. І ще — виїзні церемонії для військових.
Про Ярослава
Майже через рік після початку повномасштабного вторгнення життя різко змінило ритм - нові люди, нові обставини, нові правила співіснування. Спочатку Марина тримала дистанцію: поруч опинилися дуже різні характери, і не всі манери здавалися комфортними. Її перша реакція була проста — мінімум близькості, максимум кордонів, але з часом стратегія змінилася.
"Я подумала: якщо вже реальність змінюється без мого дозволу, краще навчитися з нею взаємодіяти", — згадує вона. І поступово напруга змінилася нормальним людським контактом: з’явилися жарти, підтримка і відчуття плеча поруч. Інколи навіть достатньо було одного прохання, щоб хтось допоміг владнати складну ситуацію.
Серед нових знайомих був Ярослав — айтішник із характерною спокійною впевненістю і любов’ю пояснювати складні речі простими словами. Якось він разом із друзями захоплено розповідав про технічні нюанси роботи інтернету. Марина слухала, слухала, а потім абсолютно серйозно сказала: "Ярославе, мені це не цікаво", — розвернулась і пішла.
"Вони були в шоці. Каже, ми тут пояснюємо, стараємось, а вона просто розвернулася і зникла. Він, виявляється, уже тоді проявляв увагу, а я цього навіть не зчитувала — спілкувалася з усіма однаково", — сміється Марина.
На той момент її попередні стосунки були завершені. Рішення прийшло тихо і остаточно — одного дня вона просто закрила цей етап життя і більше до нього не повернулася. Навесні розлучення стало офіційним.
"Випадковості не випадкові. Я в це вірю", — говорить вона.
А вже на початку літа спілкування з Ярославом несподівано перейшло в іншу площину — легку, теплу і дуже природну, з відчуттям, що все складається саме тоді, коли людина нарешті готова до нового розділу.
Стосунки давались важко — вони довго не бачились, бо Ярослав — військовий, він служить. Марина зараз говорить про це відкрито: провалилась у позицію дитини, маніпулювала. Він "консервувався" — так вона це називає. Зараз вивчає військову психологію і розуміє, що тоді відбувалось і з нею, і з ним.
"Ми не бачились півтора роки. Але він турбується, робить багато для мене — просто фізично ми не бачились. Я це тільки зараз починаю правильно бачити", — каже вона.
Терапевтка одного разу сказала: "Ти тікаєш від себе". Вони розібрались разом — і дійсно. Виявилось, що нові знайомства, заходи, постійний рух — це спосіб не залишатись наодинці з тим, що болить. Усвідомлення прийшло не одразу, але прийшло.
Київ і початок
Вперше Марина свідомо приїхала до Києва у вересні 2023-го — на івент в Київський університет керівних кадрів. Раніше великі міста відштовхували. Донецьк вона любила: 40 хвилин автобусом або 30 машиною — і ти там, і ти вдома. Київ здавався чужим і зайвим. Але вона почала більше їздити. Спочатку — поїздки на навчання, потім — різні заходи, нові знайомства, нові розмови. Крок за кроком місто переставало бути чужим і ставало зрозумілим. З’явилися знайомства з блогерками, запрошення на події, живе спілкування замість онлайну, і разом із цим відчуття, що життя знову розширюється.
Навчання в УЄТС — Українській євангельській теологічній семінарії в Пуща-Водиці — стало окремим етапом внутрішнього переосмислення. У травні 2024 року вона отримала сертифікацію бізнес-тренера. Все складалося поступово: одна поїздка, одна можливість, одне рішення за іншим, і нова реальність вже виглядала цілком своєю.
Коли Ярослава перевели спочатку в Миколаїв, потім до Павлограда — вона переїхала остаточно. Остання поїздка в Дружківку — 1 червня 2025-го. 7-го вона вже була в Києві.
"Я думала, тут усі мене знають. Що мені все дадуть на тарілочці. Я ж у Дружківці була популярна, мене всі знали. А тут нікому до тебе немає діла. Треба все починати спочатку", — розповідає вона.
Починати виявилось важко й добре одночасно. З вересня 2024-го стабільно веде практику — спочатку один-два клієнти на тиждень, а потім щільно і регулярно. У кінці січня 2026 провела великий захід у Lavina Mall — перший за чотири роки. Підійшла до звукачів після першого блоку і сказала: “Чотири роки не працювала, вибачайте”. Вони подивились на неї і відповіли: “А відчуття, що ви вчора весілля провели”.
"Талант неможливо втратити. Я думала, що він у минулому, але помилялася. Варто було почати і я відчула: усе на місці. Цей внутрішній драйв нікуди не зник, він просто чекав слушної миті, щоб проявитися в новій професії", — додає вона.
Тепер думає: може, і до event-бізнесу варто повернутись. Кайф від сцени нікуди не дівся.
Маска і горизонт
Арттерапія для Марини — не про "намалювати щось красиве і заспокоїтися", а спосіб шукати відповіді через творчість, коли слова ще не складаються, але внутрішній процес уже почався.
У роботі є різні інструменти: фольга, олівці, фарби, метафоричні карти, кінотерапія. В онлайн-форматі — одні можливості, в офлайні — значно ширше поле: пісок, робота з простором, ландшафтна терапія. Але справа ніколи не в матеріалах, головне — питання, ті самі точні формулювання, які допомагають людині почути те, що вона сама ще не встигла усвідомити.
"Арттерапія — це момент, коли через правильні запитання людина знаходить власні відповіді або хоча б напрямок, у який варто рухатися", — пояснює вона.
Сьогодні терапевтичними називають навіть найпростіші речі, наприклад, випічка, яку модно охрестили "кейктерапією". Марина з цього сміється, жартує про свою англійську, але сенс для неї очевидний: будь-яка дія, яка повертає людину до себе, заспокоює і допомагає краще зрозуміти власний стан — терапія. Важливо знайти свою.
Коли її запитують, як пережити блекаути й обстріли, відповідає:
"По-перше — маска на себе. Буквально: ті 10–15 секунд глибокого вдиху дають змогу потім допомогти іншим. По-друге — знайти опори. Не ресурси, що надихають, а саме опори — те, на що можна спертись щодня. Чашка чаю наодинці, 10 хвилин до початку дня — "побачення з собою". Якщо не виходить самому — звернутись до близьких: мама, подруга, хто є. Якщо й цього немає — є безоплатні платформи, де можна почати шлях до себе маленькими кроками. Це здається дрібницею. Але саме ці маленькі речі тримають", — пояснює вона.
По-третє — горизонт. Не мрії про колись, а чіткі плани — хоч на тиждень, хоч на день чи на годину — будь-який, аби він був.
"Якщо можеш планувати на тиждень — плануй на тиждень. Якщо тільки на годину — і на годину. Той шлях приведе тебе до себе", — каже вона.
Освітній центр і Мексика
Марина чітко знає, куди тримає курс: має готовий бізнес-план власного ресурсно-освітнього психологічного центру. Все розраховано до дрібниць. І зараз іде до цього: будує практику групових зустрічей як бізнес-тренер, домовляється про співпрацю зі школою онлайн-навчання, розвиває позиціонування.
Бізнес-тренер у розумінні Марини — це передусім провайдер конкретних рішень, тобто вона дає клієнтам "гачки", практичні інструменти, які можна впровадити в роботу чи життя тут і зараз. Її стиль — майстерність етичної комунікації, де в основі лежать принципи ненасильницького спілкування та ефективного ведення переговорів.
З особистим теж є чіткий образ — перша спільна мрія Марини і Ярослава — Мексика. У 2023-му дивились "Орла і решку", де показували країну, і домовились: після перемоги їдуть туди. А потім і наступний крок — "бути я плюс я, до рівня ми".
Зараз вона багато читає — книги про реальних людей, не романи. Мемуари військових, щоденники евакуації, історії тих, хто пройшов через те саме, що й вона, і написав про це просто й людяно. Після обстрілу сідає і читає хвилин двадцять, тридцять. Цього їй достатньо, щоб відновитися.
"Книги про життя, про любов, про честь, про підтримку. Не вигадане — справжнє. Оце те, що тримає", — підсумовує розмову Марина Протас.
Читайте також: “Нас всіх чекає нова весна”: інтерв’ю з Семеном Перцовським про Сіверськодонецьк та книгу
