Звання “Заслужений ветеран праці” — це не просто рядок у трудовій книжці. Для редактора багатотиражної газети “Сєвєродонецький хімік” Семена Перцовського це, передусім, нагадування про шалену швидкість часу. Адже здавалося, зовсім нещодавно сімнадцятирічним юнаком він переступив поріг редакції промислового гіганта “Азот”, а сьогодні за плечима — десятки творчих проєктів та рідне місто, яке довелося залишити через війну. Проте пройдений шлях забути неможливо — він лишається в спогадах, у віршах і на сторінках нової книги.
Саме про цей шлях — від заводського кореспондента до літописця рідного краю — ТРИБУН поспілкувалася із заслуженим журналістом, поетом і письменником.
– Розкажіть, яким був ваш шлях у журналістиці? Що вважаєте своїм найбільшим професійним досягненням за роки роботи в рідному місті?
– Спочатку був кореспондентом, потім редактором газети "Сєвєродонецький хімік". Намагався сприяти його розвитку. Писав про те, що, як кажуть, помацав – у цехах, на будовах, вдень, вночі, про те важливе, чому допомагав здійснитися попри перешкоди.
У 2012 році ми довели наклад своєї газети за платною передплатою (подібна для заводських газет взагалі унікальна) до рекордного в регіоні – 13,5 тисячі примірників. Її передплачували й за межами міста. Певний час я за сумісництвом був і власним кореспондентом то обласної, то центральних газет. Друкував не лише нариси, репортажі, а й гострі, резонансні статті, журналістські розслідування.
За них вистачало неприємностей від місцевих “босів”, але на урядовому рівні за ними нарешті приймалися потрібні рішення масштабного впливу. Те і було визнанням. А у 2000-их здобув перемогу у всеукраїнських творчих конкурсах: пошуково-дослідницькому “Українці у світі”, “Майстер”, “Репортери АТО”, медіатренерів з фактчекінгу.
Справа не в чиїйсь біографії, а в доведенні: ефективність журналістики (та хіба тільки її?!) не залежить від географії. Наше місто це підтвердило яскраво. На своїй роботі переконався: у провінції ті чи інші тенденції, дії, турботи пересічних людей можна побачити від початку, в розвитку. Втім, аж ніяк не вважав Сіверськодонецьк провінцією: він часто йшов попереду, випереджав час. Написав про нього, земляків краєзнавчі, економічні книги.
Мій путівник "Сєвєродонецьк" вийшов у Донецьку 50-тисячним накладом ще 1986 року. Розібрали швидко. Більше таких видань не було: вважали, про нас і так знають. Тим часом про імідж треба турбуватися постійно, своєчасно – від нього вагомо залежить інше. У нас з цим були пробіли, які в сучасності не сприяли гідній широкій репутації.
Проте, у всебічно розвинутому місті жили насичено. Це додавало наснаги всім. Як сценарист готував документальні фільми, телепередачі, фестивалі нашої газети на площі Миру, театралізовані програми у Палаці культури хіміків. А в Льодовому Палаці спорту – перші випускний бал, конкурс красунь, місцевий благодійний рок-фестиваль різних поколінь "Дорога до Храму" (збирали кошти на спорудження собору), програму "Вирішується на місці" (місцева влада на очах приймала рішення за запитами містян).
Разом з рубіжанами провів свято боксу "Жорстка сповідь". На рубежі тисячоліть ініціював, вів у тому Палаці першу міжнародну виставку-ярмарок “Сєвєродонецьк”. То знову не про особисте, а про те, що у нас можна було при наполегливих стараннях втілювати творчі задуми. Стало в пригоді, що закінчив педагогічний інститут. Довго керував Школою юних журналістів, разом випускали дитячо-юнацьку газету "Талісман". Декілька років тому ми відкрили учнівський Євроклуб зі зв'язками по всій Україні.
Для журналіста в інтересах суспільства важливо мати "своїх людей" в усіх поколіннях, поєднувати їх, бути в курсі, а краще учасником справ у різних сферах, відкривати, підтримувати прогресивне. Шукав ініціативних, креативних особистостей, винахідників, таланти. У перебудову організував з друзями та вів громадські Бізнес-клуб, Літературне кафе. Ініціював створення музею місцевої журналістики, а 2015 року – регіональної організації Спілки журналістів; обраний її секретарем. Теж на громадських засадах редагував місцеві книги. Долучився до міської громадської ради, роботи профспілок.
Молоде, невелике, таке світло-комфортне місто своєю нестандартністю, сучасною аурою привчало не до тихого життя. Коли ти щоденно зустрічаєшся зі своїми читачами, миттєво, очі в очі маєш зворотний зв'язок, то це мобілізує. І додає відповідальності за правдивість, дієвість слова, справи, вчинки. Бути на видноті важко, але спорідненість із земляками відчуваю і тепер, в евакуації. То не гучний вислів, а те, що додає енергії, зігріває. Нас всіх чекає нова весна.
– Напевно, у кожного з нас є той самий перший спогад, що формує відчуття дому. Яким він був у вас? І якби ви сьогодні описали Сіверськодонецьк для тих, хто ніколи там не бував і вже не побачить його таким, яким пам'ятаєте ви?
– У місті я з двох своїх років. Воно ще було таким собі селищем. Зростало на моїх очах. Не без нашої з друзями участі – ще школярами долучилися до суботників.
А перший спогад: я сам-один дістався з дитсадка навпростець, центральною вулицею, до прохідної хімкомбінату. Там охоронці (з ве-ли-ки-ми кобурами!) відвели до заводської амбулаторії поруч, де тоді працювала мама-лікарка. Мікс пахощів медицини та хімії для мене довго був ознакою міста. Маму знали всі. І мене довго впізнавали саме як її сина. Тепер можу фігурувати як батько достатньо відомих синів. Добре, що між цими віхами встиг проявитися, – сподіваюсь, – сам по собі. І ще маю на таке час.
Стисло схарактеризувати наше місто у мене нині не вийде. Це колись мої мініатюри друкували й в гумористичному збірнику журналу "Крокодил". А теперішньому пенсіонерові декількох слів замало. Хочеться отак сидіти з філіжанкою чогось, відтворювати все з деталями, роздумами, емоціями. Та крісла у нас зараз немає, філіжанок також. А пам’ять таки є.
Як хлопчиськом бавився під "дощем" поливальних машин. Як через нічне місто крокував після побачень з майбутньою дружиною. Де вчив ходити своїх дітей. Кому з гостей з гордістю показував Сіверськодонецьк. Про останні прогулянки зимовим лісом за озером, літнім берегом рідної Борової. Сумно...
А тим, хто у нас не бував, скажу просто: наше місто феноменальне. В усьому. Що приховувати: в недоліках також. Йдеться не про побутові. Кілька років тому рекордно разів тасували міську владу. Можливо, з узагальненнями усього дещо перебільшую, але це можна вибачити. Для доказу того і написав велику, подвійного формату нову книгу. Таку важко переповісти.
– Досить поширеним є стереотип про те, що Луганщина – край важких підприємств і місце, де культура, література відійшли на другий план. Чи погоджуєтеся з ним? Як думаєте, чому такий стереотип взагалі міг виникнути?
– Спростувати низку хибних стереотипів, вигадок, помилок в уявленнях, висловлюваннях, у краєзнавчих, академічних публікаціях, тим більше пропагандистські російські фейки вкрай потрібно. Це з мотивацій, цілей моєї згаданої книги "Придінців'я: український характер": історія та сучасність Сіверськодонецької громади".
Той компонент підкреслив у своїй передмові професор, доктор філософських наук Олександр Єременко, який долучив мене до Монтенівського товариства Далівського університету, релокованого з Луганська у Сіверськодонецьк 2014-го. Була філософська дискусія і з тієї теми.
Звідки що прийшло – від браку знань, наративів ворога, звички спрощувати при узагальненнях, – встановити можна. Як і шаблонне спотворення істини щодо нашого міста. На противагу названим стереотипам довів у книзі високий інтелектуальний, освітньо-культурний рівень земляків. Визначено, які складові та як сприяли в місті досягненню цього, розумінню значення, пріоритетності тих факторів прогресу. Так, того досягли не всюди.
– Якщо вже про стереотипи, є ще один. В якому люди стверджують, що саме мешканці сходу, тобто і Луганщини, винні в початку війни у 2014 році. Чи не шукали для себе відповіді на питання, чому провину покладають саме на луганців та донеччан? І, як думаєте, чи справді є провина українців у нападі Росії?
– Не буду повторювати те, що показали з цієї теми у своїх книгах луганчани Олександр Єременко та Тетяна Дейнегіна, сіверськодончани Світлана Талан, Ольга Кряжич, Світлана Ославська. Погляди у нас схожі. У власній книзі наводжу факти протистояння у нас сепаратистам 2014 року. І ще раніше – під час сумнозвісного Сєвєродонецького з'їзду.
Щодо того, хто яку має провину, то розглядаємо не лише сепаратистів, колаборантів. Дечому у нас дійсно не надали належної уваги, принципових оцінок, щось почали вірно розуміти із запізненням. Різні упущення були на різних теренах, в ті чи інші періоди. Шукаємо відповіді на питання, що хвилюють. Скажу щиро: соцмереж, вузьких уявлень, тенденційних припущень для того, ох як замало. Та однозначно: в агресії винний агресор, що визначається на вітчизняному законодавчому рівні, міжнародною спільнотою.
– Чи можете пригадати, яким був Сіверськодонецьк у 2014 році? Чи змінився він після тодішньої деокупації, і якщо так, то як?
– Було тривожно. Як інакше, коли містом ходять незрозумілі озброєні люди, які можуть схопити кого завгодно? Поки було можливо, писав про це. Після деокупації місто стало більш жвавим, креативним, молодим. В усьому. А університет!
Життя наситили українські культурні десанти, програми розвитку за міжнародною підтримкою. Всі побачили сучасне оновлення. Цьому періодично заважали політичні чвари, про які я розповів у пресі. Були й цілком ділові дискусії, зокрема, на різноманітних курсах, тренінгах.
– А за вісім років, до 2022 року, як змінилося місто?
– Відкривалися надихаючі перспективи. Активні, ділові люди, які переселилися із захоплених сепаратистами міст, та обласні організації додали вагомих починань в усіх сферах. Як і статус адміністративного центра Луганської області. Облтеатр влаштував всеукраїнські фестивалі. Музучилище стало коледжем. І як без демократії!
Довго обговорювали, де будувати обласну лікарню. Водосховище на Боровій взялися споруджувати без обговорення – довелося припинити: екологія! Зі знаком мінус були й уроки з великими лісовими пожежами. До нас тоді приїздили й президент, і голова Уряду України. Недоліки стали виправляти.
А скільки всі ми планували! Не встигли… Я, зокрема, – поплавати з маленьким онуком Марком у басейні "Садко". Там зростали нові чемпіони світу, вчилися малюки, а ми, аматори, займалися в абонементних групах. Інші спогади: відкриття після реконструкції зруйнованого бойовиками мосту через Донець. Роботи фінансував Євросоюз.
Ще: міжнародний проєкт з постановки у нас опери Моцарта. І моя школа з медіаграмотності у Вищому профучилищі, модераторство на "Фестивалі думок" на площі Перемоги. Тему дискусії, яку там вів, підказали мої сини Костянтин та Олександр: "Шлях до успіху. Чи треба ризикувати?". Вони ризикували.
Якщо вже про синів та найяскравіші спогади… Перед фронтальною війною Олександр (зараз він очолює Укрзалізницю), попри ковідну пандемію, презентував на Лисичанському вокзалі щойно створений "Слобожанський експрес"... А 14 травня 2022 року він з керівником Укрпошти Ігорем Смілянським привіз під обстрілами у бомбосховище "Азоту" пенсії та засоби зв'язку для земляків. Сіверськодончани не забувають, звідки родом.
– Пригадайте, яким для вас був початок повномасштабного вторгнення. Коли виїхали з міста, куди подалися?
– Ми з дружиною Людмилою виїхали з міста у березні 2022-го, після тижнів під обстрілами. Провели їх в підвалі товариської родини Цимбаленків: з ними та іншими сусідами. Наша квартира згоріла з усім в ній. Найприкріше, що з дитячими фото та фронтовими нагородами мами, моїм великим архівом.
Не забути вирву у дворі (снаряд всупереч приказці потрапив туди двічі), переповнені бусик, вагон поїзда без світла. Доїхали до Львова. Там хвилин 15 поговорили зі своїм Олександром. Він керував усією евакуацією потягами УЗ і мусив повертатися на схід. Спочатку ми жили за Львовом у гостинній родині Денищуків -- друзів нашого Костянтина, в інших місцях.
Всюди різні труднощі. І добрі люди. Журналісту звично знаходити спільну мову з раніше не знайомими. Намагаємось сприяти справам. Волонтеримо. Пишу статті, вірші. Додалося друзів, знакових, неочікуваних зустрічей, знань, навичок.
– Поговоримо про вашу книгу. Коли прийшла ідея з її написання, як її втілювали? Яку мету заклали? Для чого, кого вона написана?
– Ідея, за словами класика, то поринала то потопала. Хоча з архівами я працював давно: державними, відомчими, особистими – і першобудівника міста 1930-х, першого нашого Почесного громадянина Іллі Барського, з яким зустрічався. Молодший син підлітком захопився історією, навіть відзначився з цим у Малій академії наук. За архівами Барського аналізував евакуацію у 1941-42. Хто знав, що цей юний історик через роки керуватиме евакуацією мільйонів українців!
А старший син, студентом, за свій есей “Я – українець!” з історичними алюзіями одержав звання лауреата премії імені В'ячеслава Чорновола 2006 року. Там є такі слова: “Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах”. Потім мені судилося ґрунтовно взятися за історію та її продовження. Зміг це зробити лише повністю на пенсії. Захистив заявку на конкурсі Громадського бюджету. А тут – велика навала.
Війна надовго відірвала нас від рідного міста. Окупанти сплюндрували його. Що нам (де б ми не були) залишиться для себе, для нащадків – такого, що зберігає душу міста, поєднує? Саме книга про нього, про нас. У створенні такої побачив особисту місію, оскільки пройшов з рідним містом левову частину спільної біографії, знаю рекордну кількість людей, їхніх історій. І подій: в різних ракурсах, зв'язках, при чому й як учасник. Хто ще відтворить повний, правдивий літопис?! При ризиках війни тягнути з роботою не міг.
Мета – показати все в одній, універсальній книзі. Матеріалу передбачив на два томи, та вирішив вмістити все під однією обкладинкою. Розбивши за планом на тематичні частини, глави, розділи. Про всю громаду: місто. села, селища. З археологічних часів до жовтня 2025 року.
І комплекс сфер: клімат, живу та неживу природу, економіку, бізнес, науку, освіту, культуру, медицину, спорт, владні, правоохоронні, громадські, церковні організації, нацменшини, зв'язки з регіонами України, країнами…
Особливості, оригінальні ініціативи, успіхи, розвиток, народжене у Сіверськодонецьку, яскраві характери лідерів, відомих, пересічних краян різного віку. Плюс екскурсії, довідки. Детально – війна, оборона міста, евакуація, воїни, волонтери, долі, адаптація ВПО, наш потенціал, релоковані підприємства, заклади, підтримка світу, плани. Є бесіди автора зі світовими, вітчизняними селебріті, які пов'язані з містянами, у війну сприяють їм. Розвиток тем логічний, з неабиякими прикладами.
Така книга і для об'єктивного аналізу досвіду, уроків, важливих всім на довгі часи. Не затушовуються прорахунки, помилки. особи та події, про які краєзнавці зазвичай не пишуть. Намагався відкрити більше точок зору, нове: дати, обставини, причетність до краю історичних осіб, і, скажімо, романтичні історії кохання. Знайшов справи наших жертв Великого терору. Дещо і з раніше утаємниченого. Це зацікавить всіх: від школярів, студентів педагогів до ветеранів, академіків.
– Чому і останніх?
– Виправлені академічні помилки з історії краю: плутанина в трикутнику сусідніх Сіверськодонецька, Рубіжного, Лисичанська тощо. Нас хвилювали плями на репутації міста. Сподіваюсь, відновив його патріотичний імідж. Про стереотипи, фейки ми говорили. Не приховав своїх емоцій у чутливих випадках. У книзі є додаток: нові вірші автора про наш край, тексти пісень про нього. І англійське резюме.
Ота мета – нарешті зробити книгу такого охоплення – виявилася здійсненою. Унікальність привернула увагу не лише у нас. За конкурсом план ухвалила Програма документування України Інституту гуманітарних наук у Відні. Нині видання взяли до його міжнародної бібліотеки. Книга покликана і допомогти краще розуміти наших ВПО там, де вони тепер, додати партнерів.
– Скільки часу зайняв збір, оформлення матеріалів, всі технічні моменти? Звідки ви брали інформацію про це, наскільки важко було знайти історичні дані про окуповане місто без фізичного доступу туди?
– Можна сказати, писав все життя, яке там акумульоване, починаючи з дитячих вражень. Ще: моє величезне коло спілкування за півсторіччя роботи. Справу у війну гальмували відірваність від рідних місць, краян, побутово-житлові, технічні проблеми. Втім, продовжив розвідки, звернення у соцмережах, на сайтах. Від воїнів, навіть нашої оперної зірки одержав і голосові листи. Саму ідею схвалили.
Вдячний за відгуки землякам: вчителям Героїв України, Дмитрам Віровцю та Вєдєнєєву, Ользі Панариній, Юлії Денисовій, Володимиру Грищенку, Денису Денищенку, іншим. З першим Дмитром та Юлією доля звела випадково. Він виявився з родини головного конструктора Юрія Пивоварова, чиїм іменем у нас названа вулиця. Юлія – мама дівчини, яку шукав, почувши, що невідома молода землячка добровільно пішла на фронт. Хто шукає – той… Ну, ви знаєте. Листувалися і з дідом фронтовички, і (довів їй необхідність) з нею. Є в книзі. Історія міста – це насамперед історія його людей. І минула, і сучасна.
Дошкуляла невизначеність того, як саме здійснити таке велике видання. З фотомайстрів тільки Костянтин Скоморох погодився безкоштовно надати знімки, придатні для друку. Свою ж велику роботу я заздалегідь передав без жодних гонорарів міськадміністрації: офіційно, як подарунок місту. Наклад на публічному обговоренні пропонував реалізувати на користь ЗСУ.
Але “за традицією” почалися фейсбучні баталії, хейт. Десь вирішили за краще книгу не видавати. Голоси про її роль в інформаційній війні, проти зомбування жителів окупованих територій тощо не перемогли. Послалися на те, що дрони важливіше. Так і є, хоча відомо: незабаром бюджетні закупівлі дронів деякими чиновниками регіону увінчалися кримінальною справою. Як би не було, продовжив працювати: шукав нове, доповнював, перевіряв. Це клопітно: як журналіст звик порівнювати різні джерела. Звісно, творчих та фізичних зусиль вимагало і літературне оформлення, редагування матеріалів.
Книгу врешті-решт видали: завдяки перемозі спецпроєкту Кризового медіа центра “Сіверський Донець” у конкурсі міжнародного Благодійного фонду “Відродження”. Центр знає: доробляв все і в процесі видання, хоча це технічно складно. Та події вимагали коректив. Терміни не залишали часу й на сон. А тут ще виникли дискусії щодо обкладинки. Свої цікаві варіанти запропонували і керівниця медіацентру Олена Ніжельська, і мої сини, які таки перемогли і долучили до втілення своєї розробки відомого дизайнера. Далі працювали з ним. Встигли в останню ніч! І книга вийшла за планом: у жовтні 2025 року.
– У чому особливості цієї книги?
– У пресі її назвали і енциклопедією, і документальною повістю. Бо містить різні жанри: наукові, інші, нариси, есе-роздуми, бесіди, журналістські розслідування, репортажі, замальовки, листи, свідчення, спогади.
Поєднують їх динамізм, сюжетні інтриги (що далі?), інтерактивність. Веду з читачами відверту розмову, пропоную їм визначати свою точку зору в дискусіях, даю методичні поради з критичності сприйняття інформації, пошуку, перевірки даних. Тобто це і своєрідний навчальний посібник. Наскільки вдалий такий багатоплановий експеримент в цілому, судити читачам. Чекаю відгуків.
Можливо, для декого не звично, що історія показана і на рівні родин, у становленні з юного віку різних характерів, здібностей, лідерських, інших якостей. Відбив і побутові, етнографічні деталі, які характеризують часи. За документами (і з вивчених мною архівів) доведені українські коріння нашого краю, патріотизм краян, корисність їхнього досвіду зараз, в майбутньому.
– Можливо, у вас є улюблений фрагмент, розділ вашої книги? Щось, написанням чого ви пишаєтесь особливо?
– З історичного: розшукав, що у нашому краї почав кар'єру легендарний Іван Богун. А тезкою Смолянинова мав стати майбутній Донецьк. Що володарів цього нашого села малював дітьми Тарас Шевченко. Отаке! Знаєте, як знайшов дуже особисте (і повчальне) про нашого уславленого будівничого-новатора Петра Новікова, який сміливо прикрашав місто тим, що нам того часу було “не можна”? Довгими пошуками в іноземному архіві.
Далі: спогади про дитинство, наш двір на вулиці Шевченка, про свій та інші роди, нарис про жінку, яка керувала чоловічою бригадою, звідки вийшли відомі усьому місту люди. При тому дізнався, що вона – дочка уславленої в країні особи. Пишаюсь, коли зміг розкрити людину, яка відкритися не дуже й прагнула, або не вважала якісь деталі важливими.
Ключики до душі знайшов різні. Ось воїн Ігор Зозуля спочатку написав, що йому в окопі все одне не до книг. Полистувалися. Виявилося, що він з наших Боровеньок, а я про це село розкопав невідоме раніше. Писав і про його діда. Натомість сам Ігор розповів мені про свій перший бій – в рідному ж селі, знання якого тоді допомогло нашим. І про дружину-волонтерку, синів, які продовжили сімейну справу. Ця історія увійшла до книги, і він зажадав її в окопі. Зрозуміло, всі історії описати поки ніхто не зможе. Та широкому загалу корисно знати про нашу цікаву громаду. Вона того варта. Віддана і данина пам'яті про полеглих.
– Чи вдалося книзі добратися до цільової аудиторії? І що на черзі?
– Перша презентація книги пройшла у головній в Україні Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого. У заповненій великій залі. Вів її головний редактор журналу “Всесвіт”, вчений Дмитро Дроздовський. Всі виступи були зворушливими. Журналісти з центральних ЗМІ потім питали: чому не було очільника Укрзалізниці? Син був. Чому не виступав?.Щоб не завадити іншим.
Бачив сльози на очах у присутніх, сам теж хвилювався. Книга через роки поєднала тих, кого розлучила війна. Добрі відгуки є в пресі, соцмережах. Від молоді також. Про оцінку праці, мабуть, свідчить і те, що учасники великої її презентації в Дніпрі одноголосно прийняли клопотання перед міською військовою адміністрацією про присвоєння авторові книги звання Почесного громадянина Сіверськодонецька. Наше місто з нами. Про те саме і книга.
На жаль, вона видана обмеженим накладом. Є в бібліотеках, наших хабах, у освітян, учасників презентацій… Нею цікавляться. Але спочатку треба визначитися, чи є сенс другого видання, чим його доповнити. Зараз я працюю над новою документальною книгою для підлітків – про те, як їхні однолітки долають різні виклики війни, розвиваються, готуються до мирного життя. Чекаю на листи про це. Моя електронна пошта: persemen@gmail.com. Авторські права зберігаються.
Читайте також: "Збираєшся за п'ять хвилин і просто їдеш": Світлана Невмержицька з Добропілля — про фронт, збори і місто без повернення
