Народні свята - це окремий всесвіт, де змішалися давні язичницькі вірування, християнські ідеї, велич і краса нашої землі-годувальниці. Кожен народ має власні традиції, звичаї, обряди та свята, які віками формувалися, і стали стійкими зразками та правилами поведінки. Ними, неписаними законами, керуються люди в повсякденному житті, вони свідомо передаються від покоління до покоління, забезпечуючи спадкоємність культури та єдність нації. Українці здавна мали багату матеріальну і духовну культуру. Наші пращури вміли відчувати природу, черпати з неї не тільки її земні багатства, а й силу духу, мудрість, здоровʼя красу. Вони бережно відносились до всього, що їх оточувало. Матеріальні і духовні цінності, створювалися ними для того щоб зберегти свій народ, щоб йому було добре на тій Землі яка зростила його, щоб вони, ті хто прийдуть після них, ототожнювали себе з собою, зберігали націю, спільноту в якій живуть. Народні хліборобські свята - це давня обрядовість, яка корінням сягає язичницьких вірувань. Пізніше церква визнала існуючу систему хліборобських свят та надала їм християнського забарвлення. До приходу до влади більшовиків в наших краях традиційні свята і обряди регламентували всі сфери життя селян . Їхня головна мета та завдання відповідали основним бажанням хлібороба: забезпечити добробут та душевний спокій родини, добрий урожай збіжжя, городини і садовини, плодючість птиці та худоби, відвести від рідних та своєї оселі всіляке зло, передбачати наперед і знати як вплинути на нього. Люди, спостерігаючи за природою, приходили до висновку, що це є можливістю побачити і зрозуміти, що буде з їх життям далі. Тому вони майже кожного дня відзначали якесь свято – поклонялися явищам природи, ставили свічки Святим та в молитвах просили у Господа миру, любові, врожаю. Березень наші пращури називали ранком хліборобського року. Мимо волі приходять слова: Все прокидається поволі Зі сну зимового встає Радіє гай, радіє поле Земля поталу воду. Дивишся на перші весняні квіти, з ними розквітає земля, наша рідна ненька Україна, а з нею віра в світле майбутнє нашої держави. Весну на крилах птахи приносять, казали дорослі дітям. Ще сніг не весь розтанув на полях, а жайворонок вже прилетів і пробуджує піснями степ від зимового сну. Він прилітає ранньою весною, коли на проталинах з’являються ніжні яскраво зелені травʼяні голочки. Жайворонок – небесний співак, його пісню можна почути здалеку. Співають самці, кожен має свій неповторний тембр. Було йдеш степом до школи і вслухаєшся в різнобарв’я їхнього співу. Своєю піснею птах відводить нас від свого гнізда, де висиджує пташенят його самка.
Маленька сіренька вівсянка, теж починає одною з перших, ранньою весною звеселяти землю. Пісня цієї голосистої для селян була закличною до початку весняної посівної. "По сходу сонця, в день святої Євдокії, діди виходили в садки слухати вівсянку. Якщо почують: "Сінь-сінь". То самі починали голосно вигукувати: " Сінь- сінь. Готуйтеся люди сіяти овес і ячмінь! Овес в грязь- буде князь".
Хліборобська весна починалася з березня.
Зі спогадів Горбаньової М.І., с. Бараниківка (збережено стиль мови оповідача)
"Люди виходили з дворів і проводжали діда Лікандра в степ, читаючи молитви. По переду й по заду підводи їхали по два-три верхових, на добрих конях, по святковому вдягнені. Приїжджали в степ… виривали ямку невелику, зі сходинками, куди сідав дід, на ньому були добротні ватні штани, він сідав і запалював люльку, починав курити. Як "заднє місце" в нього не замерзне поки він люльку викурить, значить земля готова, пора засівати. Він вставав і пустою люлькою махав, закликав людей в степ, перший цей знак бачили верхові, вони роз’їжджалися в різні куточки села і кричали: "Земля готова!", "В степ!". У людей напоготові вже стояли в сінях мішки з посівним вівсом та горохом. Ранньою весною, коли вологи в ґрунті було багато сіяли овес. Було кажуть: "Овес в грязь, буде князь." Вівсу, як хлібному, наші краяни надавали дуже великого значення. Він їдомий і корисний як для людей так і для всієї домашньої живності. Його в коморах повинно бути найбільше".
Зі спогадів Шевченко Є.О., с. Райовка (збережено стиль мови оповідача)
"Перший раз весною сіяти йшли з середохресними хлібами, їх пекли в середу, в четвертий тиждень Великого посту, він зазвичай припадав на березень. Середохресні хліби тільки день в день печуть, а тоді замотують в новий вишитий рушничок і в святий куток, де вони ждуть свого часу. Першими на черені, випікали три величеньких хреста, а тоді вже маленькі. В кожний з них клали по три зернини: ячмінь, пшеницю, овес. А тоді слідили яка зернинка при випіканні вилізе наверх на те й врожай буде. Раніше в кожній хаті пекли такий хлібець. Ще й малих хрестиків напікали стільки скільки мужиків, сіячів і орачів в хаті.
Прийшовши до свого отруба, так називали ділянку землі, яка належала родині, розстеляли прямо на нивці вишитий рушник, викладали хлібні хрести. Перший йшов в земельку святу. Його старший з чоловіків в землю закопували на борозенці, другий - волам віддавали, а третій - між людьми ділили. Перший кусочок відломлював собі батько чи дід, чи хтось інший, старший в сім’ї серед чоловіків та й приказував: "Дай Боже і на той год їсти хліб святий" Весняна сівба – це вже продовження, нового хліборобського року який починався восени, з посіву озимини на Варфоломія".
Свято святої Євдокії
Зі спогадів Філііпенко Галини Титівни, 1892 р. н. с. Городище (збережено стиль мови оповідача)
" Явдохи, так в народі називали це свято, вважалося першим днем Весни. Наші пращури починали святкувати початок великих хліборобських робіт. Як підтвердження, це і до нині збережені давні колядки, їх співали наші діди і прадіди, співаємо і ми сьогодні. В народі Явдоху називали "ключницею", саме вона і відмикає "весняні води". В цей день всі, від мала до велика, виходили зустрічати Весну. Бо казали: "Біля нашої криниці прокинулась зелена ключка, хто не вийде Весну зустрічати, на того нападе колючка". До схід сонця господарі - чоловіки вилазили на ворота або на дерева весну виглядати. Господині - жінки йшли на горби, весну зустрічати, пташок закликати. На схід сонця вони кидали три жмені зерна, промовляючи: "Прийди, весно, прийди… Прийди, прийди красна… Принеси нам збіжжя… Принеси нам квіточок .. Бавити діточок...".
Наші пращури вірили в те, що примовками, закликаннями, піснями, можна вплинути на сили природи. Дівчата та жінки, які підозрювали когось в суперництві, до схід сонця виходили на перехрестя і на всі чотири боки кидали по жмені проса з маком, промовляли: "На тобі проса, та ще й з маком, щоби на моїй дорозі не стояла, та мене хрещеною до ревнощів не схиляла. Вранці на Явдохи всі родиною йшли до церкви .Свято святої Євдокії відноситься до великих церковних свят, тому служба була значущою і довгою. Після цекрви діти просилися у матерів: "Благослови, мати, колядувати, весну зустрічати". Матері благословляли їх словами: "Благословляю! Іди колядуй, всіх зі святом вітай, здоров’я, врожаю, бажай, та весну гукай. Щоб прийшла вона з радістю, з Божою милістю".
Діти ходили колядувати зграйками… Співали різних колядок, але у нас була най популярнішою : "Прийшла до нас весна з великою милістю… З житом зернистим… Пшеницею золотистою… З вівсом кучерявим… З ячменем вусатим…Зі святом Вас!", або "Кидайте дядьку сани, діставайте віз… Скидайте тітко кожуха, одягайте свитку… Злізайте бабусю з печі, та на гору йдіть… Весну вітати, пташок з вирію зустрічати…". Господарі пригощали колядників бубликами, медовими кренделиками".
Зі спогадів Філіпенко Галини Титівни, 1892 р.н. с. Городище, записаних у 1971 р. (збережено стиль мови оповідача)
"Бублички готували на окропі, а бублики на опарі. Бублички готувалися дуже просто в полумисок насипали зо дві пригорщі муки, кидали по пучці солі і цукру, вливали дві ложки олії і грамів 250 окропу, і швиденько все перемішували кописткою , а потім довгенько ще місили руками. Бо тісто на бублички повинно бути тугим і добре вимішеним. Давали тісту відпочити і починали його ділити на маленькі кусочки, їх було багато, більше ста точно. Кожен кусочок скачували в тоненьку качалочку, розкачавши один край, з’єднували по дві в обруч, складали на лист і в піч. Готові бублички нанизували на товсті домоткані нитки або кіснички щоб було зручніше роздавати колядникам. З бубликами було колотнечі значно більше. Спершу треба було приготувати опару на хмелю або дріжджах. Коли вже опара готова, муку просівали, висипали в глибоченький полумисок, добавивши до неї сіль і цукор виливали туди опару, перемішували все гарно кописткою, а потім починали вимішувати та відбивати тісто руками. Давали тісту години дві відпочити, перед формуванням самих бубликів ще місили. Потім тісто ділили на кусочки, розкачували в ковбаску, один край розплескували і формували бублик. Далі було саме трудне, треба ще обварити або обпарити сирі бублики в содовій воді. По різному це робили, дехто опускав кожен бублик на декілька секунд в киплячу содову воду. В інших були спеціальні ситечка які ставили на чавунець в якому кипить вода і на пару тримали бублик певний час "поки аж тісто не почне виблискувати”. Далі викладали бублики на лист і запікали до рум’яності. Важкувато було готувати великі бублики, але такий звичай був, на Явдошку гурту колядників обов’язково великий бублик треба дати, вони ж відразу повинні були його розділили, розламуючи на кусочки. Молодь на горбах влаштовувала не дуже гомінкі гуляння під назвою: "Благослови мати, Весну зустрічати," водили хороводи навколо Весни, співали веснянки, вигукували закликанки, але не гомінкі, бо піст. Дівчину Весну вибирали в більшості, на вечорницях, бо вона повинна була мати гарний голос, веснянки ж, мелодійні і не прості за технікою виконання. Там де молодь сходилася на гуляння, в цей день ставили по дерево вишні в невеликій діжі. Її саджали ще по осені, цілу зиму вона стояла в прохолодних сінях, а на Стрітення її заносили до теплої хати, і вона радувала очі зеленими листочками, а бувало ще й квіточками. Навколо неї дівчата і хлопці водили хоровод та співали веснянок. Хлопці згортали гілочки вишні у "вічко" і роздивлялися дівчат через них: "де ж його суджена?"... Вважали, що саме в цей день, через "очко", зроблене з гілочки вишні, парубок може побачити свою наречену . Дівчата умивали хлопців талою водою, щоб ті здорові були та майбутніх своїх жінок і дітей любили. Та є ще один давній обряд, на Явдошку, "закопували в землю горщик з кашею". Виносили дівчата горщик з кашею, хлопці звільняли від трави заготовлену ще з осені ямку ,та саджали в неї святковий атрибут. Загортали горщик з кашею теж руками, бо лопати з горища діставали лише на Благовіщення.
Дівчата ставали в хоровод навколо закопаного горщика і промовляли: "Закопали горщик каші, ще й кілком прибили, щоб на нашу вулицю з усіх країв парубки ходили".
"В наших краях в цей день після служби, хресною ходою люди йшли на пагорби, де знаходилися сімейства байбаків. Саме на Явдошку бабак просипається і вилазить з нірки, якщо тепло і є їжа, то йде на попас, а якщо ні вертаються в нірку і лягає досипати. Бабаки, як і бджоли, живуть сім’ями, це дуже розумні тваринки, тому і нам, людям, було в чому у них повчитися. В бабачих місцях священики справляли службу, діти біля їхніх нірок залишали гарбузяче насіння, сушені яблука та груші. У цих звірьків цінним є хутро, м'ясо, жир. Особливо жир, ним лікували опіки, обмороження, та найбільше чахотку. Та люди не сміли нищили їх, так було заведено. Вилов бабаків на ліки вирішувався на сході громади, був в селі спеціаліст бабаколов, це мистецтво передавалося йому від діда-прадіда. Для такого діла виловлювалися 5-6 річні самці. Бабаколов вмів правильно і жир спустити з бабака, щоб він не втратив лікарські якості." Бабак – товстий, незграбний звір. На зріст 50 - 60 сантиметрів. Невелика кругла голова з маленькими вушками. Коротка шия і лапки з великими кігтями, які свідчать про те, що гризун веде підземний спосіб життя. Більшу частину життя байбак проводить під землею - в норі. Літом він з’являється на поверхню тільки вранці і під вечір. Байбак боїться спеки. Надійною схованкою для бабаків є нора, яка досягає 3 метрової глибини , а довжина ходів до 20м. Будова підземного житла досить складна, закінчується гніздовою камерою, вистеленою сухою травою, діаметром до 1,5 метра. Саме там, самка весною приводить від 3 до 6 малят . Ростуть бабачата швидко, в другій половині травня вони виходять на пасовище . Вихованням дітей займається вся сім’я. Звіряток хворих дорослі бабаки викидають з нірок "на виживання". Вони стають здобиччю хижаків. Вкінці травня діти виходять на місця популяції бабаків, з метою порятунку ще немічних бабачат . Вони їх забирають додому, годують свіжоздоєним молоком, сухариками, яблучками і грушками, кукурудзою . В серпні-вересні , все залежить від нажированості, бабак залягає у сплячку, але бабаки ,що вижили в такий спосіб часто не виходять зі сплячки. Таке сталося і коли бабаків зі Стрільцівського степу хотіли пересилити в заповідник Асканія Нова. На перший рік проживання на новому місці вони вилізли на Явдошку з нірок, а вже в другий рік залишилися під землею назавжди. Ріст молодих бабаків закінчується лиш на третьому році їх життя. Саме в трьох річному віці самка приводить малят. Харчуються бабаки дикою степовою рослинністю, яка виростає після випасу травоїдних.
В вересні байбаки залягають в зимову сплячку. Зібравшись по 12-15 голів в одну нору, вони більше ніж пів року знаходяться в глибокому сні. Температура їх тіла близько 5 градусів. Повільне дихання на декілька хвилин призупиняється. В такому стані байбаки перебувають до теплих весняних днів.
Байбаки – колективні тварини і функції між ними чітко розподілені. Поки всі на попасі – три стоять на сторожі. І як тільки бачать якусь небезпеку – свистять, повідомляючи про це всім останнім. Колись байбак широко населяв степ і лісостеп Східної Європи. Освоєння цілинних земель, гарне хутро, цінний в медицині жир, м’ясо, що вживається в їжу - стали причиною того, що кількість байбаків катастрофічно зменшилася і колонії байбаків знаходяться лише на Сході України." В 1923 році на Україні був створений перший народний бабачий заповідник Стрільцівський степ.
Зі спогадів ВеличкоВ.І,1910 р. н. с. Великіцьке.
"В голод 21-22 рр.. Люди переступали через святе. Ловили в різний спосіб і бабаків. Тому місцеві жителі, бачили, що це веде до повного їх. І це стало причиною створення народного заповідника. З кожної громади, сільської ради, кожного дня виставляли охоронців, які виконували цю роботу на добровільних засадах, не отримуючи за це ні копійки. Державний заповідник був створений значно пізніше".
Свято Сорок святих
Його в народі називають днем мрій, днем засівання маку і випіканням жайворонків та днем приготування на пагорбах гуртової горохової юшки.
Зі спогадів Шевченко П.П.1892 р.н. с.Нижньобараниківка. (збережено стиль мови оповідача)
"Ще до сходу сонця господар виходив з хати, ставав посеред двору і робив на всі сторони по сорок поклонів. А господиня розводила вогонь в печі та випікала сорок жайворонків, сорок пиріжків, сорок кручеників. До сніданку жайворонки вже красувалися у святому кутку. Цілий калач давали тільній корові приказуючи: "Била рушник, на якому подаю тобі калач, об лід щоб дала, ти моя корівонько, гарний приплід". Гарним приплодом вважали появу бичків, а особливо двійнят, адже саме з них виростали паристі, сильні воли. Випечені пташки, рано по сходу сонця, розносили сусідам, щоб гуси гарно лупилися. Решта випечених пташок роздавали дітям, щоби домашня птиця здоровою була. Впоравшись, йшли до церкви. Після служби всі виходили на горби весну славити. Варили гуртову горохову юшку. Господині в макітрах приносили теплі мащені конопляною олійкою пиріжки з горохом . Дівчата частували всіх вишнево – калиновим напоєм, щоби доля, як весняне сонечко їм посміхалася.Діти саджали на бубличні гніздечка випечених в печі жайворонків. А інших пташок, які випікалися на гілочках, прив’язували до верхівок дерев. Веснянка – Панянка, обрана ще до Явдошки, запрошувала всіх "закликальні" хороводи водити, веснянок співати. Дітям допомагала зорганізуватися для проведення вже весняних ігор. В коло запрошували чоловіків старшого віку, навколо них водили хоровод, та рахували сивих і лисих, (скільки сивих та лисих, стільки ще й морозів буде). На Сорок Святих , обсипали один одного горохом промовляючи: "Роди боже, по сорок стручків на стеблі,та по сорок горошин у стручку". В цей день па горбах запалювали курне вогнище, дику птицю обкурювали, щоб вона ніякої хвороби з чужих країв нам не принесла. Горохову юшку мали всю з’їсти, а казан талою водою обов’язково ополіскували і вже майже чистим, перевернутим до гори дном, несли додому".
Свято теплого Олекси
В цей день:
- готують з гілочок бересту , верби та клену обереги;
- бджіл випускають;
- лисиці новосілля справляють;
- дівчата парубків причаровують;
- жінки закликають весну обновками та обрядовим хлібом з медом усіх пригощають;
- щука хвостом лід розбиває, ікру викидає.
Свято Олекси тісно пов’язане з бджолярськими давніми традиціями.
Пасічники на Олексу випускають бджіл на весну. Моляться та заговорюють їх, щоб вони інших хазяїв не шукали і принесли багато меду.
Звертається: "Бджілки, трудівниці мої, прийшла тепла пора. Летіть у степи і гаї. Приносьте густі меди, рівні воски…".
Зі спогадів Шевченко Г.Д., 1907 р.н., с. Нижньобараниківка (збережено стиль мови оповідача)
"Першим з омшаника виносили деревце, що стояло в кутку, його відразу саджали у заготовлену з осені яму. Біля нього забивали кілок і прив’язували деревце кріпенько, "щоб рої з пасіки далеко не тікали". Кожен вулик, окропляли стрітенською водою, і читали молитву: "Всемогучий Боже! Благослови нашу пасіку, храни її від будь-якої негоди і дай, Господу, щоб ми, користуючись нею, славили тебе, Господу. Амінь." На льоток, де була слабка сім’я бджіл кріпили висушену і оброблену голову щуки "пропускали бджіл через зуби щуки", щоб зліші були і відбивали напад сильніших".
Берест, верба, клен зацвітають одні з перших. Саме з них бджілки починають збір пилку, вони перемішують його з медом та маточковим молочком і такою "кашкою" годують своїх малят.
Рибальство і Олекса
Олексу святкують і рибалки, сподіваючись "на добрі лови ", бо "хто не почитає святого Олексія, чоловіка Божого, тому риба на руку не піде" В народі вірять, що щука цього ж дня лід хвостом розбиває. Та це й самим можна почути, вийшовши рано вранці до річки і прислухатися до ляскоту. Досвідчені рибалки стверджують, що весняну щуку можна голими руками спіймати, але не варто це робити. Бо хто її спіймає може з рибальством попрощатися, не буде йому в цей сезон удачі.
На Олексу дерево Берест в пошані…
Берест поширений майже по всій території України. Виростає заввишки до 30м і до 1,5м в діаметрі. Кора коричнево-сіра, у старих дерев потріскана, листя овальне зубчате, неотруйне, має солодкий смак. Цвіте в березні до розпускання листя, бджоли охоче відвідують його, з квіток збирають пилок, для своїх малят.
Зі спогадів Дреєвої Г.Г.1892 р.н. с Нижньобараниківка. (збережено стиль мови оповідача)
"Недозрілі плоди, кашка, їстівні. Дерево довгожитель, його вік 300 років. Кора є хорошим барвником, в жовтий колір фарбує нитки і тканину. Берест має лікувальні властивості, його використовують, як протизапальне і протимікробне. Листям лікують суглоби і шкіру. В голодні роки люди висушували листя бересту, разом з листям кінського щавлю, перетирали в мучку, добавляли висівок і пекли "чортоплясики" які були для них ходовою їжею. Деревина береста міцна і еластична, тому її використовували в будівництві, возівництві, токарстві. З береста виготовляли дуги, оглоблі, колеса, полозки для саней, а також деталі до прядок і верстатів, музичні інструменти. Традиційними на Олексу були народні не шумні, гуляння . На них молодь шанувала Святого та всі атрибути пов’язані з цим днем. а також дерева: берест та в’яз".
На Олексу лисиця новосілля справляла…
Зі спогадів Новохацького С.К., 1892 р.н. с Бараниківка. (збережено стиль мови оповідача)
"Лисиця відома всім нам. Вона прославилася своїм розумом і хитрістю, має унікальний слух, нюх і передчуття. Лисиця не поспішаючи ціле літо вибирає і готує собі нову нору на наступний рік, але чомусь на зиму залишається в старій.
Мисливці знали, що саме на Олексу лисиця справляє новосілля, її чіпати в цей день не можна, бо вона вся в думках, адже скоро з’являться у неї до 10 діточок і де для них брати скільки курочок".
Зі спогадів Меженської А.Л.1900 р.н., с Бараниківка(збережено стиль мови оповідача)
"До схід сонця на Теплого Олексія дівчата йшли в вербові гаї за чарівними лозинками, які виламували з заплющеними очима. Казали, що саме ними можна приворожити до себе парубка, якщо по ньому "серце в’яне" або відвернути його якщо він "не до душі".
Олексіївські книші
Обрядовим хлібом на теплого Олекси був Великий Книш, прикрашений первоцвітами, политий медом. Олексіївські книші мали свою особливу форму. Для їх приготування брали хлібне тісто, ділили його на величенькі кусочки, розкачували в товстенький круглий корж, перегинали навпіл і на стороні яка має бути зверху робили два величеньких надрізи. При випіканні одержували хліб незвичної форми, з ріжками.
По обіду на Олексу всі виходили на горби "Весні радіти". Жінки виносили куски витканого полотна, рядна, вдвох бралися за кінці, на утворений гамачок клали олексіївські книші, мед та берестові гілочки, гойдали все це примовляючи: "Ось тобі, Весно-красна, обновка. Людям же, хліб, мед, а ще добро, щоб усе ладно в всіх було".
Ставали в хороводи пісні співати, весну славити. Діти грали у рухливі ігри, раділи весні. Дівчата і парубки йшли шукати квітку первоцвіту. Першу знайдену з’їдали, щоб " бути здоровими як весна", другу - за пазуху ховали, засушували її, а потім використовували як магічну силу при лікуванні хвороб, третю - дарували, дівчина – хлопцю, хлопець – дівчині. Цю квітку дівчина ховала під вінок, а хлопець під шапку. Якщо навіть дарувальник не до вподоби, квітку викидати не можна було, щоб не завдати собі лиха в коханні та заміжжі. Її теж засушували і рятувалися нею при любовних чварах. Дівчата, "собі на щастя та на долю", в цей день, пригощали поважних чоловіків питвом, дарували вишиті кисетки для табаку, а ті, натомість, дякували їм, бажали щасливого заміжжя. Олексій хоч і Теплий, але гуляльникам не зайве було зігріватися гарячим відваром з фруктових гілочок, його готували там же на пагорбі.
До відвару додавали мед, який приносили щедрі пасічники та Олексіївські книші. Дівчача "причаровували" на гулянні парубків, непомітно торкаючи плеча хлопця, який подобається, вербовою паличкою, яку зламали, рано – вранці, в цей же день, з закритими очима. Вважалося, що саме ця вербова галузка допоможе здійснити дівочу мрію "вийти за кого я хочу".
Після Олекси приходить справжня весна з теплом і цвітом. Вона дарує нам надію, а з нею й нові сили. Надія веде нас в гору, вона подібна до сонячного проміння, що освітлює і зігріває яскравий світанок, провіщує новий день, дозволяє будувати плани на майбутнє, аби жити далі.
