Весна — це не просто найчарівніша пора року. Це стан, коли навколо все оживає, а разом із природою прокидаються надія, любов, віра. Для нас, землян, весна — символ відродження нового життя й сподівань. Весняні обрядові українській традиції — це надзвичайна пора, що символізує пробудження життєвої сили природи, надію на духовне оновлення і зміни на краще. Благовіщення — одне з найшанованіших народно-християнських свят, яке за значимістю поступається лише Великодню та Різдву. В українській народній традиції — це день остаточного пробудження природи. З Благовіщенням пов’язані численні обряди та повір’я, дотримання давніх звичаїв, що передаються від покоління до покоління.
Зі спогадів Меженської Анастасії Леонтіївни, 1904 року народження, село Бараниківка:
"Після обіду, в переддень Благовіщення, "будили Землю". З горища батько, або хтось інший, старший в сім’ї, діставав міцно зв’язаний налигачем садово-огородній інвентар. Розв’язував його і передавав матері, та ж брала лопату і обережно вистукувала держаком на Землі хрест, такі ж дії вона проробляла і з сапою, ось так "будили Землю", яка спочивала від Третьої Пречистої до Благовіщення. Потім мати клала інвентар на вистуканий хрест, "хрест на в хрест", та перев’язувала їх своїм празниковим червоним поясом. Знаряддя праці "спочивали" серед двору аж до ранку другого дня. Казали, що Благовіщення остаточно розбуджує Землю, тому батько рано вранці на другий день після свята, брали лопату, і вперше в новому трудовому земельному році, саджати фруктове деревце в своєму садку. Виконувати обряд висаджування першого деревця виходила вся сім’я, навіть малі діти зіскакували з печі і бігли в садок. Ямку копали "зі сходами", на дно клали суху не солону голову риби, посередині забивали кілок до якого прив’язували саджанець, щоб була можливість обережно розкласти коріння; довше на південь, коротше на північ. Загортали коріння деревця обережно, руками, ще й зверху посипали дерновою землею. Посаджене деревце, поливали "живою водою", яку брали з джерела яке постійно вирує. Потім читали над посадженим таку просту молитву: "Прошу тебе, Господи, дай деревцю силу прижитися, нехай воно буде здоровим, плодовитим і щедрим. Не дай сонцю випалити, а вітру висушити його. Посилай час від часу на нього дощику. Амінь".
Після обіду, під Благовіщення, пекли проскури та готували на завтра їжу, бо в це велике церковне свято піч жарко не топили. А ще пізно ввечері виходили в садок, що при хаті ріс, і починали дивитися на небо, вибравши зірку, загадували бажання та просили Божого благословення на силу і здоров’я, бо ж весна вже прийшла, роботи багато і в полі, і на городі. Дівчата пізно ввечері довго розчісували волосся та заплітали його туго в коси, бо завтра вже не можна це робити, щоб не накликати суперечки в сім’ї, казали: "На Благовіщення пташка гнізда не в’є, а дівка косу не плете". В це свято тільки янголи можуть переплітати нитки та волосся. Вдосвіта всі вставали готувати Благовіщенську сіль, кожен з сім’ї, від мала до велика, в спеціально зшитий мішечок кидав щіпку солі, вірили в те, що цей створений сімейний оберіг має велику силу. Потім всі виходили з хати, читаючи молитву і дивилися як батько в правому кутку на причілку забиває Веригівський кілочок, "від всякої біди". Він лежав в святому кутку аж від Вериги, 15 січня. Далі по-святковому одягалися, але нового одягати не можна, щоб лихі очі не зурочили, і йшли до церкви, несли з собою для освячення проскури, насіння огородини і Благовіщенську сіль. Освячену сіль зберігали за божницею і використовували її для лікування тяжких недугів. Після служби, протанцювавши навколо церкви не "шумний кривий танець", всі поспішали додому, бо треба було виконати дії з голубами, підкидаючи їх "до хмарок" просили: "Лети, лети до Господа, та проси для нашої Землі Божої благодаті". Обряд проводився як із живими пташками, так і з виготовлених з тонкого накрохмаленого полотна.
Потім був досить пізній сніданок, починали його з крихти освяченої проскури. Піст трохи послаблювався, можна навіть було поставити на стіл відварену рибу або холодець із старої щуки.
У цей день вперше випускали на вулицю велику і малу худобу, "щоб ті весну відчули", обов’язковим було і проведення дій з проскурами: пасічники "частували" ними бджіл, "щоб кусючі вчасно роїлися"; наші брати-хлібороби розсівали крихти по полю, "щоб дощ нивки не минав"; городники закопували кусочки проскури по кутках грядок, "щоб град капусту не побив". В гості на Благовіщення не можна було ходити, якщо якийсь небожий і наважиться все ж прийти в чужий двір, то його проводжали до хвіртки словами: "Та благослови тебе Господь" і з миром витісняли з двору. На Благовіщення не можна було одягати нову сорочку або платок, бо можна було накликати на себе "недоброго ока".
А після обіду всі, хто був на ногах, від мала до велика, виходили в садки, ліски та гайки, де вже зацвіли перші весняні квіти. Топтати ряст: "Топчу, топчу ряст! Господь здоров’я дасть! Дай Боже діждати, щоб і на той рік топтати!". Молодь та діти співали веснянок, грали в нешумні ігри. Старші, жінки та чоловіки, маючи вільний час, обмінювалися новинами. Дівчата з галявин, вкритих весняним цвітінням, приносили проліски та на ніч умивалися пролісковою водою, щоб за тяжкою працею в полі личко не змарніло.
Благовіщенські проскури (просфори)
Зі спогадів Старікової Оляни Єгорівни, 1896 року народження, село Бараниківка:
"В переддень Благовіщення, після обіду, в кожній хаті пекли з муки та свяченої підсоленої води, проскури. Тісто замішували туге, накривали його мокрим рушником і залишали на 3-4 години. Тоді ділили на дві частини, одну розкачували в корж і видавлювали кружочки для верху. Другу частину тіста ще раз перемішували, добавляючи в нього кусочки після обрізки, і формували з нього колобочки та розкладали на лист. Тоді зверху на колобочки розкладали кружочки та придавлювали спеціальною печаткою, яку купували в церкві. Обов’язково шилом робили проколи, щоб проскури не розпадалися і не збочувалися".
За Благовіщенням приходить Благовіст – "вихід зі сну" небесних явищ та сплеск людських почуттів. В народі — День Архангела Гавриїла
Зі спогадів Козленка Архипа Пилиповича 1897 року народження, село Нижньобараниківка - місто Міллерово:
"Архангел Гавриїл більше бідкався про чоловіків, про їх душевну біль і спокій. Багато було причин у чоловіків покидати рідний свій дім: козацькі походи, військова служба, чумакування, бурлацтво. Далеко від дому мужика зігрівала та надавала йому сил вірність і любов жінки. Тому до Гавриїла з приводу душевного більше зверталися чоловіки, рано вранці вони виходили на подвір’я, ставали на причілку хати і тримаючи рукою, через сорочку, натільний хрестик і ділилися наболілим і просили допомоги у Архангела . Вірили в те, що Святий почує їх і неодмінно підкаже, як вийти їм на вірну життєву дорогу і поверне душевний спокій. Парубки в цей день для дівчат, до яких були не байдужі, шукали в степу вогники, вірили, що ця квітка допоможе парубку завоювати дівчину, і бути з нею щасливим".
Спогад Сіпакової Ганни Трифонівни,1908 року народження, село Бараниківка:
"Мій батько разом з дядьком Левком ,моїм свекром, кунакували разом. В спільнім ділі і підбиралися справжні друзі незалежно від того: турок ти чи козак. Було припізняться в дорозі зі станції, батько залишає дядька Левка ночувати, адже до Бараниківки битих кілометрів ще двадцять. А в поміч дядько Левко брали старшого сина Івана. Сором'язливий, небагатослівний і зростом не вийшов, але ладний, чимось привабливий... Було під'їдуть до нашого двору, він батька і дядька Левка в хату відправляє, а сам коней розпряже, поставить, їсти подає, упряж складе, а якщо щось десь неладно – поправить і на возі, все розкладе, накриє...
А малював як гарно... Малюнки до казок малював. Було тільки він в хату, а мої менші брати мершій з печі і до нього.
– Що ти сьогодні нам намалюєш?
А мати було їх ганчіркою:
– Дайте ви парубку погрітися та поїсти. З дороги ж бо він...
Та не втягість було йому спілкування з малечею. Сяде з ними на лежанку, розповідає, малює, фантазує. А одного разу заходить в хату і щось несе в маленькому кошику та так обережно... Хлопці з печі – думали щось їм.
– Ні, малеча, це не вам... Це вогники для Ганнусі, – і протягує мені кошик.
Заглянула я і зойкнула: „Ой, які ж бо красиві!”
– На волі в степу поміж старикою вони ще красивші – справжні вогники весни.
Вогниками ми називали весняні квіти, схожі на сучасні тюльпани, що ростуть в квітниках при хаті. Взяла я в нього з рук кошик з квітами, а мене вогнем так і обдало. Глянула на нього, а він теж почервонів, як ті вогники.
З того часу якось не сходив він в мене з думки. І мамка це вже помітили. Якось за вечерею і кажуть:
– Гарний у Левка хлопець: і добрий, і працьовитий, і до діла ладний... Та ось мовчун і ростом невеликий.
– З лиця води не пить, а з росту – тим більше, – якось трішки сердито відповів на це батько.
Я відразу збагнула, що татко на моїй стороні.
Діло йшло до осені. Калина почервоніла. Якось мамка пішли в берег нарвати пучечок і кличуть мене.
– Бери червону стрічку та обв'язуй пучечок своєї долі і на вікно... Час старостів чекати настав...
Взяла калину, прив'язала до вікна від вулиці, а в душі все так і похололо: „Чи не віддадуть мене мамка за того, за кого не хочу...”
Невдовзі якось прибігають до мене мої брати з новиною:
– Ганнусю, до тебе Павло Датових сватів збирається засилати.
Павло був першим парубком на нашому хуторі, не з бідних, високий, красивий, а що весельчак, як то кажуть, на одній нозі крутиться. Та все це якось дратувало мене. Неприємними були для мене його залицяння на гуляннях. Гарбузи вже з горо
ду знесли в комору. От я і приготувала самого твердішого, самого спілішого.
Як-то ввечері, днів за три до Другої Пречистої, люди загомоніли біля наших воріт. Мамка заметушилися:
– Ганно, чепурися-но швидше, старости йдуть.
І справді вони... Почали, як полагається, здалеку. Батько запросив їх до столу, а потім і мене покликали.
– А що, доню, останнє слово за тобою... Рушники чи гарбуз...
Повернулася я і йду до скрині. У мамки відразу аж очі від радості засвітилися... Подумала вона, що я за рушниками. А я гарбуз там приховала... Як побачили мама гарбуза і запричитали:
– Донько, схаменися, який парубок? Ціни йому немає і не з бідних, і по росту, і по вдачі тобі підходить...
Подаю головному свату гарбуз, а вони з-за столу не встають.
Тоді батько й каже:
– А що, люди добрі, на все воля Божа... Не судилося нам з вами посвататися...
Випровадили ми з хати гостей. Мати на мене майже в крик. Та батько заспокоїв її:
– Заспокойся, Феню... Що Бог не дає – все до кращого.
На наступний день заїхали до нас дядько Левко з тіткою Оришкою, запросити наших на Храм.
Тітка Оришка почали:
– Дивлюся, у вас калина на вікні – дівка на виданні. Ми теж відсвяткуємо пристольний день і будемо сватів засилати. Івана пора женити. Є дівка на приміті: і гарна, і багата, і моторна...
Поїхали вони, а мамка знову за своє:
– Не пара тобі Іван і по росту, і по вдачі... Та й дівка в нього є на приміті... А ти відмовила такому парубку...
Та батько підморгнув мені та й каже:
– На приміті у батьків одне, а в душі у парубка інше.
Стали наші на Храм збиратися. Я взяла кусочок чорного шовку, дивлюся, а на кисеток вистачить і стала вишивати вогники. При каганці цілу ніч вишивала... На ранок і кисеток готовий. Прошу батька передати подарунок Іванові, а мамка сердяться...
Якось через днів два-три після Пречистої готую я на стіл вечерю, коли чую, що біля нас коні зупинилися. А татко ще в дворі поралися, заходять і кажуть:
– А що, Ганнушко, запалили твої вишиті вогники живий вогонь в душі парубка. Приїхали свати з Бараниківки...
Відразу після Покрови і весілля справили".
Зі спогадів Дреєвої Прасковії Григорівни, 1914 року народження, село Нижньобараниківка:
"З дитинства нам розповідали, що Архангел Гавриїл - один із семи ангелів який спускається на землю, щоб підсобити тим, хто не може справитися зі своїми негараздами. Люди шанували Гавриїла, в його день, на другий день після Благовіщення. Причому починали це робити в переддень, пізно ввечері запалювали церковну свічку і в молитвах зверталися до Святого. А вже вранці ставали на коліна перед образом і в молитвах славили Архангела Гавриїла, просили допомоги подбати про здоров’я і врожай, збереження кращих людських взаємен , а також захисту від грому і блискавки. На Гавриїлів день просипається від зимового сну грім і блискавка, казали, що вражають вони, в більшості, тих хто не дотримується дідівських та батьківських заповідей. Небесний вогонь, важко погасити, якщо блискавка вдаряла в дерево, вербу чи грушу, то вигоряла серцевина, і "дуплянка" ставала природним Святилищем. До нього тулилися ті в кого спина боліло тіло або душа. За глухою стіною в цей день ставили велику діжку куди зливали сироватку, саме її і боїться небесний вогонь. Хати були вкриті очеретом та соломою тому нерідко блискавка запалювала їх.
В цей день вже не можна було виконувати роботу до якої люди за зиму звикли: шити, вишивати, прясти. ткати, плести верші, ремонтувати упряж. Та не лежали і не сиділи біля печі люди на Гавриїла, адже вже скинули з горища лопати, граблі, тяпки, брали їх в руки і працювали. Цей Святий трудящих любить і жалує. Гавриїл, покровитель найкрасивіших надбань земних, він має силу пробуджувати у людей почуття любові і вірності, добра і поваги, дарує вміння зберігати душевний спокій в повсякденному житті..
Архангел Гавриїл вселяв в людину найкрасивіше, найрозумніше в людині –це уміння любити. А від неї любові, народжується все прекрасне на світі.. Скільки існують люди, скільки існує і любов".
Народне свято Берещення – день шанування улюблених дерев і кущів
Зі спогадів Філіпенко Галини Титівни, 1892 року народження, село Городище:
"Через п’ять днів після Благовіщення наші люди святкують Берщення - час коли земля починала палахкотіти свіжістю і різнобарв’ям. Пагорби вкриваються гусячою цибулькою, її квіточки, яскраво-жовтого кольору виразно виділяються на землі, вкритій зеленню. Цю рослинку полюбляють гуси і качки, вона ж була рятівницею і в голодні роки. Адже в неї все їстівне від квітки до цибульки. На загатах з’являється молода кропива, настає час приготування зелених борщів і тараторчиків.. Ця кусюча рослина теж зіграла немалу роль у збереженні людських життів в голодовку. Біля річок і криниць зацвітає мать мачуха, яка лікує людей від багатьох болячок . В степу серед старики зацвітають вогники , степові яскраво червоні тюльпани незвичайної форми.З Берещення починали збирати бруньки, кору, коріння трав і кущів. Раніше люди в основному лікували свої болячки тим, що матінка - природа нам дає, користувалися травами, листям, корінням, корою, бруньками, квітами первоцвітів".
Зі спогадів Новохацького Стефана Кіндратовича, 1892 року народження, село Бараниківка, записаних в 1977 році:
"Під Сталінградом в 42-му мене паралізувало. На війні я був санітаром, не легка робота, ану попотягай тяжко ранених, які просять спасти їх, а ти бачиш, що навряд чи до медсанбату живим дотягнеш, ото й скрутило мене. А мені ж на Різдвяних святках вже 60 сповнилося, важкувато виконувати таку роботу. Так мене місцеві жінки переодягли в селянський одяг, і стали намагатися переправляти на підводах додому від села до села, воно вже бої там втихали була можливість це робити, та й домівка не така вже й далека . Привезли мене додому, теща відразу почала лікувати молитвами та тим, що природа нам дала. А воно вже й невдовзі від німців Біловодський район звільнили, з району лікар приїхав перевірити, чи не приставляюся я. Забрали мене в госпіталь в Ворошиловград. Пролежав я там один місяць, а воно ще гірше стало, сказали щоб додому як без надійного мене забрали. Приїхала за мною Олена, сестра жінчина, та каже лікарям, що дарма вони забрали мене сюди, дома б теща - лєкарька уже б на ноги поставила. Вони посумнівалися в сказаному, але доктор, яка мене лікувала, все рівно в карман нашому шоферу поклала листочок, на якому її домашня адреса була написана і попросила повідомити, що якщо я і насправді стану на ноги. Дома відразу ж теща Патіївна взялася за моє лікування, мене напували лічебними настоянками і витяжками, ввечері на рядні рідні опускали в шаплик наповнений відваром з трави, кори, коріння, потім розтирали тіло горілчаними теж травяними настоянками. А тоді вдень, я якось трохи задрімав і привидівся мені старець, який зайшов до нас в хату і сказав, щоб ще рідня принесла і муляки з зеликівської криниці та почали нею парити мені ноги. Та щоб напували мене настоянками і відварами, використовуючи саме збір зроблений на Берещення і що все стане на лад. Пішли зяті до криниці набрали мішок муляки, полізли на горище дістали берещенських бруньок, коріння, зілля і стали все робити так як старець вві сні мені велів. Біля мене більше сидів племінник Мишка, він крутив мені самокрутки, махорку в них насипав, курив я в той час дуже. Подає він мені самокрутку, а я якось спробував ногу повернути, і яке ж то було диво, нога повернулася і пальці заворушилися. Тоді вже рідня по черзі приходила і ставила мене до стіни на ноги та вчила ходити. Та так і видужав, вже 30 років і на городі, і в садку пораюсь, полювати на зайців ходжу, рибу вентерями ловлю, лікарську траву і коріння збираю за всіма правилами. Так от перший, весняний збір лікарської сировини починаю саме з Берещення, заготовляю бруньки, кору, квіти та найбільше все ж приділяю увагу копанню коріння, бо саме в цей час воно має найбільші лікувальні властивості, вже висушене і в аптеку здаю, а що собі на прослучай залишаю. При збиранні лікарської сировини притримуюсь чітких правил збору: при рості місяця збирати вершки, а при старому місяці – корінці; збираю тільки в гарну сонячну погоду; залучаю до збору людей з доброю душею і серцем, вже багато прожив так я їх без окулярів бачу хто є хто. З Берещення, починаю копати коріння лопуха, кульбаби, пирію, кермеку, шамраю, чакану. Бруньки та кору збираю тільки з молодих гілочок: дубу, бересту, берези, калини. З трав і квітів збираю: горицвіт, мати-й-мачуху, грицики. Збираючи лікарську сировину обов’язково сам вимовляю і других повчаю давні примовки та молитви. При копанні коріння весь повторюю: "Присвята діва Марія тут ходила, діва Марія Господа просила: "Дозволь нам Господи, зілля копати та на поміч людям давати", а при зборі трави: "Трава-травиця Красная дівиця, не я тебе садив, не я тебе поливав, Господь тебе садив, матір Божа поливала і всякому живому на поміч давала", або "Сам Господь ходив це зілля породив, Матір Божа походжала, зілля це поливала. Матір Божа його благословляла та нам, собі на поміч, зірвати дозволяла". Дехто насміхається над цим, але це не нами було заведено, так робили наші діди і прадіди. З Берещення люди починають збирати і для їжі трави, пагони, кашки: кропиву, лопух, забудьки, козельки, кульбабу, борщівник, пагони ожини, кашки акації, чорноклену, в’язу, все це робиться для того щоб поповнити збіднілий за зиму людський організм вітамінами, які знаходяться в цей час в травах, квітах, коренях, корі. Діти перші зібрані їстівні трави спочатку несуть людям поважного віку, які вже в цей час вигріваються на лавках та колодах, і не можуть самі йти по таку їжу, так здавна було заведено у наших людей, а потім уже самі ласують ними.
Саме в цей день люди саджали біля своєї хати дерево, яке надалі шанували, як оберіг. Молодь та діти вибирали на Берещення місце для нового, молодого гаю і саджали там перші деревця і кущі. А ще з цього дня дітям дозволяли просити у мурашок меду. Діти та й дорослі брали тоненьку берестову паличку змочували її власною слиною, опускали в мурашник і промовляли: "Мурашки, мурашки, дайте нам свого меду, а ми вам сахарю". Потім облизували паличку на якій мурашки залишали кислувато солодкий мед. Старші люди стверджували, що мурашиний мед нищить всю "заразу" як в роті так і в горлі" .
Весняні свята мають особливу магію — вони символізують оновлення природи, дарують нам надію, наповнюють наші душі радістю і оптимізмом.
Читайте також: Про хліборобські свята, народні звичаї та традиції Луганщини.
