Квітень — це час, коли природа остаточно прокидається від зимового сну. У християнській традиції на цей період найчастіше припадає Великдень, що символізує перемогу життя над смертю, дарує людям духовну силу. Квітнева обрядовість наповнює нас енергією для нових звершень. Квітень — середина весни, про нього кажуть: "Квітень всю землю в квіти одягає, людей до радості закликає, листям дерева вінчає".
Вербний тиждень (30 березня — 5 квітня)
Уже минув вербний тиждень, більше про нього — у спогадах земляків.
Спогади Шевченко Пелагеї Прокопівни, 1892 року народження, село Нижньобараниківка, Луганщина:
"Вербний тиждень, Вербна неділя, як і Великдень до певного числа не прив’язані, буває на початку весни, а бува й посередині. Та на який би час Вербна неділя не припадала, верба вже розпускалася, дерево відчувало прихід свого дня. Вербний тиждень був, зазвичай, прохолодним, та люди з нетерпінням чекали його, бо це був той час коли вони садили і славили дерево, яке зігрівало, годувало, лікувало їх. Цвіт верби, особливо пилок, був цінним для бджіл, саме ним вони годували свій розплід, та й медонос в теплу погоду був не поганим, ще й довгим, бо цвіт тримався два - три тижні. Листям, корою, гілочками люди лікували багато болячок. Заболить голова, завариш вербової кори, поп’єш відвар і біль пройшла. Верби люди поділили: на деревинні, плетінні волокнисті, фарбувальні. Деревні йдуть на будівництво, верби у нас росте багато, вона ж швидкоросла, півтора-два метри за рік, а щоб вона була кріпкою і рівною треба за нею вміти доглядати. Основний сволок в хаті з дубу, а сволочки то з верби, у бідних зі звичайної, а в заможних з красної. Воно це ж дерево легко піддається обробітку і сволочки з верби красиві, блідо рожевого кольору, їх ще в народі "митими" називають. На дах, під очерет і солому, теж в основному верба йде. А з верболозу виплітають корзини, кошики, стільці, колиски, тарелі для хліба і пиріжків та ще багато чого іншого. Кора верби йде на вірьовки, які використовують при виготовленні парканів з лози, якими найчастіше обгороджують селянське дворище. Корою верби раніше фарбували смушки з яких шили чоловічі та жіночі празникові кожушки. Та мабуть найбільше люди цінили службу верби річкам і ставкам, саме це дерево воду береже та очищає, завдяки йому наші річки чисті і повноводні, а ставки не міліють, бо у верби, казали мудрі, є дар воду до себе притягувати. Криниці – копанки викопані під вербою завжди були і є чисті, а вода в них приємна на смак. В середу і в суботу на цьому тижні саджали вербу на греблях ставків та на берегах річок. Дівки і парубки, кому матері на масляному тижні вербові колодки, довжиною в дві четверті і товщиною в великий палець, нишком прив’язували до ноги або руки "на вчасне одруження", висаджували їх в своїх левадах, а глиняний горщик, в якому по обряду хоронили колодку, розбивали "на щастя" і теж тут же прикопували. За цим деревцем був особливий догляд, бо казали: "Яка верба, така доля". В суботу, перед Вербною неділею, по сходу сонця, жінки вирізали 12 вербових рівненьких різочок різної довжини, зв’язували їх конопляною ниткою і клали в святий куток на ніч до ранку. Рано вранці, в неділю, несли гілочки до церкви на освячення. Служба в Вербну неділю була довгою, після богослужіння, виходячи з церкви, виймали з пучечка різочку і били один одного свяченою примовляючи: "Не я б’ю – верба б’є. За тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко". Люди вірили в силу верби. Повернувшись додому, відразу йшли до корівника і одну з різочок підтикали під стелю, як оберіг " від поганих зглазливих очей", нею ж і перший раз на попас худобу виганяли. Другу гілочку несли до курятника, нею гусят і каченят вперше відганяли до ставка, щоб не пропадали ні від хижака, ні від хвороби. Третю ж гілочку на грядці встромляли, щоб все росло швидко на городі, як верба росте. Решту освяченої зберігали в святому кутку "для случаю": кидали сухі гілочки в купіль, щоб дитинка спокійно спала, пили відвар при болях в серці. Ввечері, на Вербну, випікали пісні маленькі круглі буханчики, всередину втикали гілочку освяченої верби. На другий день, вилежані в святому кутку хлібчики, роздавали старшим дітям, а вже ті розламували на кусочки і ділили між меншими та веліли відразу з’їсти хлібець, пояснюючи їм, що від нього вони будуть швидко рости. Для "розжуравлювання вогню в печі", в якій мали випікати Паски, теж обов’язково брали декілька лозинок сухої освяченої верби".
Зі спогадів Новохатцької Горпини Леонтівни, 1890 року народження, село Бараниківка:
"Великдень — одне з найвеличніших церковних свят. Починається воно з великого 40-а денного посту, духовного і тілесного очищення. Великодній піст був найважливішим з усіх постів. З 7 тижнів були три найважливіші: Середохресний , Вербний і Страсний. Та мабуть самим клопітким був страсний тиждень. Великий понеділок і вівторок – прибирання в хаті, розмальовування сволочків, печі, надвіконь, прасування скатертин і рушників.
Велика середа була зайнята підготовкою всього, що потрібно для випікання пасок, від просівання празникового борошна до форм в яких випікали паски. В цей же день готували і фарбу для крашанок. В чистий четвер всі вставали купатися до сходу сонця, в цей день випікали Пасхи, після обіду сіяли в розсаднику капусту, а на городі моркву і чорнушку. Страсна п’ятниця – суворий піст, більшість часу проводився в роздумах і молитвах, попоравшись біля птиці й худоби люди йшли в садки і гайки щоб на одинці з природою і Всевишнім побути. Субота – останнє приготування їжі для святкового столу, фарбування крашанок, складання і квітчання великоднього кошика. В Великодній кошик клали Паску, яйця, сало, м’ясо солонину, ковбасу, хрін. Вечорі всі йшли на всеношну, нічну службу з суботи на неділю. Під північ починалася довга святкова служба, на зорі хресний хід навколо церкви, рання Божественна літургія, під час якої батюшка освячував паски та крашанки. З церкви рано вранці відразу йшли на цвинтар, клали на горбочки, місця де поховані родичі, по яєчку і поспішали додому. На стіл вкритий святковою скатертиною викладали освячені Паски, яйця, сало. Будили дітей, які за звичай ще спали, сідали всі за стіл розговлятися. Всі з’їдали по кусочку освяченої Паски, яєчко і полозку сала. Під обід чекали гостей, менші йшли до старших, в великій хаті накривали святковий стіл, він був багатим, посередині ставили Пасху, яйця, сало, запечену птицю. В полумисках ставили холодець з півня, на тарелях лежали пиріжки з м’ясом, в макітрах стояли вареники зі шкваркою. А коли я в Марківни в "году була" дітей няньчила , вони з торговців, багаті люди, так вони ще на Великдень цілячком запікали в печі двох місячне поросятко. Коли несли його на освячення до церкви то в рот йому ще й вставляли красне яєчко. На свято сходилися близькі родичі, починали з молитви, потім ласували освяченим, а далі вже їли все, що було на столі".
Квітень — середина весни. Найкращі весняні дні, стає тепло, яскравіше світить сонце, в повітрі витає справжня пишна, весна, у людей мимоволі в душі з’являється віра, надія, любов, розуміння того, що життя прекрасне і попереду перемога добра над злом.
Свято Євтихія, свято середини весни та яблуневого цвіту (19 квітня)
Зі спогадів Сіпакової Векли Миколаївни, 1900 року народження, село Бараниківка, записаних в 1973 році:
"На Євтихія рано вранці батько ставили до образа свічку та молилися святому, просили здоров’я для себе і для нас своїх рідних. Мати помолившись, розжуравлювала вогонь в печі, він же не перегасав там від Семена до Великодня. Розжуравити вогонь означало покласти на гарячі вуглинки дрібненьких дровець і вогонь в печі оживе і почне окутувати своїм жаром чавунці та горщики. В цей день готували солодку кашу та пиріжки з начинкою зробленою з сухих яблук попередньо запарених окропом. Люди відзначали середину весни, "пишну весну", святкували Свято першого яблуневого цвіту. Рік на рік не приходилося, але люди запримітили, що час цвітіння яблунь припадає саме на період від Євтихія до Миколи.
По сходу сонця старший чоловік в сім’ї, ставав посеред двору, і кланявся на всі боки пишній весні, дякував їй за тепло, ласку, зелень, що ставала їжею, як для людей, так і для тварин та птиці. Та найбільше шанували в це свято яблуню. Це улюблене дерево росло в наших краях, як в садку, так і в гаю, або просто посеред степу. Чоловіки в цей день готували та ставили біля яблуні дерев’яні кілки-рогачики, якими будуть підпирати влітку гілки з плодами, обробляли стовбур білою попілнухою, замазували рани рудою глиною. Розвішували на гілках сухі пучечки полину, тютюну, нехворощі, своїм різкими запахами ці сухоцвіти відганяли від дерева шкідників. Жінки ж в цей день окроплювали землю навколо яблуні свяченою водою, обв’язували стовбури власноруч випряденими вовняними нитками, казали, що вони послужаться "путами для шкідників", щоб ті не пошкодили листя та плоди на дереві. Якщо яблуня була в рясному цвіту, то збирали пелюстки, висушеними їх кидали в купіль коли купали дівчаток. Ще в цей день вирізали гілочку з першим квітом, висушували в святому кутку і зберігали її там до потреби. А коли в дитинки вирізалися зубки, замотавши суху гілочку в хустку, клали її в купіль, вважали, що такі дії вгамовують зубну біль у ангеляти. Жінки в цей день спечені пиріжки, з сухих яблук запарених окропом, роздавали дітям, сусідам, а йдучи в степ чи на гуляння обов’язково насипали в кишені сушку для того щоб пригостити нею подорожніх. Готували на Євтихія і варенуху, густий яблучний узвар ставили в тепле місце щоб він "трохи підгуляв", його пили цілий день, вважали, що він надає сили і боронить від болячок. Євтихія не великий церковний празник на працю заборони не було, тому молодь переносила його святкування, з обрядами і хороводами на неділю. За традицією, після служби, в неділю, йшли в гай до вибраної яблуньки святкувати свято, проводити обряди. Серед дівчаток вибирали Яблуньку, пишну, веселу та усміхнену. На неї одягали вінок із зелених та білих квіток, або просто пов’язували білу та зелену стрічки на голову. Навколо Яблуньки ставали в хоровод, співали пісні про весну, квітучі садки, грали в рухливі ігри. Вона ж, пригощала гуляльників сушеними яблуками та варенухою. Якщо цвіт яблуні був саме в цей час буйний, то хлопці зривали суцвіття і кріпили дівчатам в коси, бажаючи їм моральної і фізичної чистоти, а ще - краси, такої ж ніжної і пишної як у яблуньки".
Свято Великої Лади (22 квітня)
Спогади Новохацької Горпини Леонтіївни, 1892 року народження, село Бараниківка:
"Велика Лада поспішала до нас, щоб вчасно з’явитися в наших краях вісником і творцем весняного оновлення. Дорога була далекою і нелегкою, втомившись вона прилягла трохи відпочити, та й заснула. Цим скористалася зла і заздрісна, носій недоброго Мара. Вона була повною протилежністю Ладі, тому на її стежку покидала колючі гілки терняку і шипшини. Ладу розбудив грім, який прокинувся від зимового сну на Благовіщення. Піднялася Лада на ноги і поспішила у наші краї по колючому терняку та шипшині. Шипи кололи ноги, кров юшила з ран, краплі її падали на землю і проростали квітками які народ назвав вогниками весни, а вона на звертаючи на все це бігла, щоб встигнути "поладувати" в степу, в слободі, а головне - в душах людських … ".
Зі спогадів Мірошніченко Олени Леонтіївни, 1896 року народження, село Бараниківка, записаних в 1979 році:
"Казали нам наші мамка, що Велика Лада ще на зорі виходить на найвищу весняну гору, щоб "ладувати" в степу і в слободі, на ставках і на річках, в гайках і лісках, вселяє красу і любов в душі людей. Головне, чого притримувалися на Ладу, так це всі вмивали личко "ладиною росою", її збирали з весняних квіток, це ж й на здоров’я, на щастя і красу. В цей день люди звільняли себе від роботи в степу, ділилися на чоловічий і жіночий гурти. Чоловіки, парубки, хлопчаки, йшли "ладувати", прибирати після зими біля криниць, річок, бо повінь дечого зайвого нанесла на береги, лагодити кладки, наводити порядок біля церкви, осель одиноких немічних людей. Жінки ж та дівчата виходили святкувати Ладу на підгорок, саме там вони проводили основні обряди: ходили "Ладиними хороводами", влаштовували "смотрини" умінь дівочок, яких в цей день переводили у новий стан, "стан дівок". Всі одягали святковий одяг, голови прикрашали квітчастими хустками, а дівчата вінками і стрічками. Свято починали з кругового танцю та пісні про жіночу долю, яку виконували визнані вже в селі дзвінкоголосі співачки. В центрі кола ставали дівочки, дівочки 14-16 років, зі своїми дарунками: випеченими хлібцями, вишитими рушниками, випряденими нитками, зшитими сорочками. "Перехід у дівки" був основним обрядом на цьому святі. Для того щоб стати дівкою, важливим був не тільки вік, а й дівчині треба було продемонструвати свої уміння в рукоділлі, в приготуванні їжі, в красномовстві: розповісти казки, приказки, примовки, знати основні обрядові пісні і хороводи, вміти проводити народні ігри. Вислухавши кожну дівчину, Старша, в більшості випадків, це була солдатка, разом з радницями ,шанованими жінками в селі, виносили рішення про приймання її в "дівочу громаду" та перехід в "дівки". З дівчини знімали дівочковий віночок, який вона носила з семирічного віку і пов’язували їй на голову червону дівоцьку стрічку, вона тепер вже могла ходити на вулицю, але не довше ніж до півночі. Після виконання основного обряду жінки та дівчата продовжували святкувати: співали пісні про весну та кохання, грали в народні ігри, готували на відкритому вогнищі святкову кашу. Під вечір до них приєднувалися чоловіки та парубки, вони обов’язково приносили жінкам та дівчатам весняні квіти, а ті в знак подяки пригощали їх кашею та пампушками. Старша попереджувала парубків про шанобливе відношення до новеньких у "дівочій громаді", просила не забувати, що чесна, чиста дівчина є краса і честь не тільки свого роду, а й всієї сільської громади. Обрядовою їжею на святі були пампушки "ладунки". Частина пампушок була з яблуневими родзинками, на любов і здоров’я, а інша з грушевими, на багатство і достаток. Наливали в цей день на святі потрішку і вишнівочки або слив’янки, але тільки тим, кому було за 18, за цим пильно слідкувала старша. По заходу сонця всі розходилися по домівкам, а молодь ще залишалася святкувати, але не до пізньої ночі, бо вранці ж рано вставати, тривали важливі польові роботи, сівба".
Поняття "дівочої честі" сьогодні багатьом здається застарілим. Не зберігають, як щось святе, простирадла з плямами крові після першої шлюбної ночі. Не мажуть дьогтем ворота до подвір’я "нечесної дівки". А колись втрата дівочої честі коштувала дуже дорого - втрата власного життя.
Зі спогадів Дреєвої Горпини Григорівни, 1890 року народження, село Нижньобараниківка:
"Було це давно. По лінії оборони від турок і татар. Донські козаки укріпляли свої городки і станиці, в нашому краю почали створюватися кінні заводи. Села, що стояли на річці Камишній: вішняки, Злодіївка, бараниківка, Зелеківка, Мусіївка знаходилися між двома вогнями, по одну сторону козаки, по іншу – конюхи. І тим, і тим, служивим великої російської імперії, не дозволялось одружуватись, а природа своє требувала. Після основної служби на підпитку із криком: "Гайда на хутор дєвок портить!" налітали вони на названі села і безжалісно хватали дівчат, які потім, "спорчені", кидалися у вихрову воду, що знаходилася неподалік Кирикового великого плеса: "Москаль відібрав честь, а вода – життя" – казали в народі. Тоді з’явився в селі, на гнідому коні, красень па рубок Василь Губенко. Який не міг змиритися з долею двох своїх сестер, яких схоронила винтова вода. Проїхав він всі села, з краю до краю, з закликом: "чоловіки! Доки ж ми мовчки спостерігатимемо, за тим, що роблять москалі з нашими доньками, сестрами? Ставаймо на захист їх, Ми разом сильні, здолаємо кривдників". Зібрав Василь зі сміливців загін і почав боротьбу. Схованку вони знайшли в дубовому лісі з крутими схилами і глибокими ярами. Після обіду виходили на пагорб, звідки видно було всі підходи до села. Зненацька нападали на непроханих гостей і розправлялися з ними, а вони ж були напідпитку, це й допомагало швидше побороти їх, негарна слава пішла про село. Стали об’їжджати його й чумаки, навіть нова назва з’явилася у села – Злодіївка, ото і було прислано в село козацький каральний загін на облаву, на Губенка, але сміливці були невловимими. Дрімучий ліс був для них надійною схованкою. Та дізналися козаки, що у василя є дівчина, яку він щиро кохає. Схопили вони нещасною, вплели в косу налигача і повели на майдан. Прив’язали Галю косою до смоляного стовпа. Зігнали люд, запалили стовпа, та вмить перед козаками з’явився василь: беріть мене живим та відпустіть Галю". Та що її відпускати, коса обгоріла, а вона стоїть як вкопана. Для Василя шибеницю спорудили, тут же і повісили. Галя побачивши це, нелюдським голосом за кричала і рвучи на собі обгоріле волосся і одяг по бігла до лісу, вночі побратими викрали у козаків тіло Василя, через деякий час козаки від’їхали, а в село прийшов сліпець з поводирем і розповіли, що біля лісу, дві могили – одна уквітчана дубовим листям, а друга – калиновим. Там вічним сном сплять Василь та Галя, в той страшний день бігала бідолашна дівчина дрімучим лісом, не плакала, бо сліз не було, не кричала, бо крик скінчився, а ревла, як вітер реве в непогоду, бігала так, аж поки не повисла на ожин нику. Побратими, захоронивши Василя і Галю повтікали на Рудники. Ліс стали називати люди Губиним, в цьому лісі більшість квіточок росте з опущеними голівками, Старі люди кажуть, що вони сумують за страченим їхнім атаманом, а гул вітру, який часто чути в лісі, то голосіння його нареченої Галі".
Зі спогадів Мірошніченко Олени Леонтіївни, 1896 року народження, село Бараниківка:
"Раніше на кожному крайку було місце де збиралася вулиця. Вона збирала значно більше гуляльників ніж їх збиралося на вечорниці і починалася вона з Великодня. З’єднувалися до купи парубоча і дівчача громади. Парубочою керував Отаман, який "гуляв на солдати" або парубок який повернувся щойно зі служби, а дівочою громадою правила Старша, в більшості це була солдатка. Дівчата співали різних пісень, парубки жартували, розповідали смішні побрихеньки. Танцювали під троїсті музики: бубон, скрипка, гармошка. Музики оплачували парубки в складщину. Після Великодня відводився короткий час для сватань. Бо вже скоро наставали дуже важливі польові роботи, де завжди бракувало робочих рук. І тому батьки благословляли своїх синів. які йшли на вулицю відшукати серед дівчат собі пару, а їм роботящу невістку".
Квітнева обрядовість здатна оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в людській душі любов, віру і надію. Місяць квітень приносить справжнє тепло. Яскравіше починає світити сонечко, на гілочках з’являється перша ніжна зелень. У повітрі витає справжня весна, а в людей з’являється сила і додаткова енергія, здатна перевернути гори.
Читайте також: Як на Луганщині будили землю й кликали весну: Благовіщення, Благовіст і Берещення.
