Коли в Мирнограді стало страшно настільки, що кожен вибух рахували по районах, Катерина Клименко виїжджала, не знаючи, чи повернеться. До того вона будувала один із найуспішніших танцювальних колективів Донеччини — три зали, сотні учнів, чемпіонати України і Європи. Після — залишила все. В Ужгороді довго не відкривала власний простір, а коли зрозуміла, що вороття додому поки немає, почала з однієї учениці. Тепер у неї знову переповнені групи студії — Elita Dance.
Катерина Клименко до евакуації мала свою танцювальну студію у Мирнограді. За її плечима – 16 років тренерського досвіду, вона є тренеркою чемпіонів Європи з сучасних танців, володаркою Кубку світу зі східних танців та Міss BellyDance Європи та низки інших нагород. Вона танцює все своє життя і вчить цьому інших.
Місто, де вирувало життя
Мирноград — невелике шахтарське місто на Донеччині. Більшість татів та чоловіків тут спускалися працювати в шахтах. Катерина виросла тут — у цьому місті, серед цих вулиць і людей. Танцювала ще з дитинства, потім виходила на сцену, а згодом сама стала тренеркою, у 18 років, уже з власним колективом і відповідальністю за інших.
"В Мирнограді можна було відчути, як вирує життя. Мені часто казали: «Ти ж така талановита, чому не поїдеш у велике місто?». Але я люблю свій дім. Я відчувала себе потрібною там. Хотіла дати дітям Мирнограда те, чого їм бракувало, — розвиток. Адже танці — це і про здоров’я, і про те, щоб побачити світ під час змагань", — розповідає вона.
Її колектив виріс у один із найбільших і найрезультативніших у Донецькій області: учні приїжджали з найближчих до Мирнограда міст. З часом Катерина відкрила й зал у сусідньому Покровську. Чемпіонати України, Європи, виступи за кордоном — життя вирувало.
"99% учнів, які приходять до нас вперше, залишаються після першого заняття. Їм подобається атмосфера", — каже Катерина.
Першим серйозним випробуванням стала пандемія. Половина колективу перейшла в онлайн: групові заняття, індивідуальні, конкурси — знімали відео, відправляли організаторам, чекали нагород поштою.
"Я, як і всі, спершу просто зупинилася — посиділа, почекала, подивилася якийсь серіал. А потім стало ясно: так не працює. У танці пауза дуже швидко відкидає назад. Онлайн-конкурси — це вже не про ті емоції і не той адреналін, але це було краще, ніж нічого. До нас приходили навіть ті, хто ніколи раніше не танцював, — починали одразу дистанційно, без можливості підійти, підказати, поправити. І водночас є дівчата, які займалися лише онлайн — і вже танцюють у вищій лізі. Це справді високий рівень", — каже вона.
Катерина додає, що дуже й дуже сильно пишається своїми учнями. І коли довелося покинути Мирноград, учнів, те, над чим вона працювала все своє життя, для неї це було болючим випробуванням.
Латвія, Єгипет, Ужгород
Після 24 лютого 2022-го, коли в Мирнограді оголосили евакуацію, Катерина з родиною поїхала до родичів у Латвію. Але за кілька місяців люди почали повертатися — і вона теж.
"Вирішили: повернемось. А якщо буде складніше — знову поїдемо", — каже вона.
Вона відновила заняття, виступи, змагання — і протрималися до середини 2024 року. Але війна підкрадалася ближче — спочатку довелося закрити зал у Покровську, а потім і знову виїхати.
"У березні 2024-го страх став частиною щоденного життя. Вона лягала спати з розумінням, що вночі знову буде приліт, тільки не знала, куди саме. Місто невелике, і з часом вони навчилися розрізняти по звуках, у який район влучило. Після кожного вибуху одразу брала телефон і писала в усі чати — учням, батькам, своїм, чи всі в порядку. І майже щоразу хтось відповідав, що повилітали вікна. Так було щодня", — розповідає вона.
Тож влітку 2024 року вони з мамою і дитиною виїхали. Поїхали в Єгипет, думали там перечекати, але зрештою прожили там трохи менше року.
"В Єгипті я ніби просто чекала, але не жила. Ми дуже трималися за думку, що ще можна буде повернутися додому. Та з кожним днем ставало все очевидніше: місто руйнується, фронт підходить ближче. Ми провели там дев’ять місяців, і в якийсь момент довелося прийняти, що повернення вже не буде", — каже Катерина.
З Єгипту вона продовжувала вести онлайн-заняття. І саме там, ще не повернувшись в Україну, почала готувати нові змагання — робила афіші, розповідала про них у мережі, ніби вже знала, що це продовження все одно буде. Одна з її учениць на той момент уже жила в Ужгороді, інша - неподалік від міста.
"Коли я з ними говорила, зрозуміла: їм тут добре, їм комфортно. І я теж хотіла повернутися, жити саме в Україні. Так я опинилася в Ужгороді. А ще тоді, в Єгипті, я вже почала робити те, що люблю, — організовувати події. Це мене дуже надихає. Задумала Кубок Закарпаття, хотіла, щоб виступили мої учні і щоб приїхали інші", — розповідає вона.
Наприкінці листопада 2024 року Катерина приїхала в Ужгород, а вже у січні 2025-го провела Кубок Закарпаття в драматичному театрі — зібрала учасників з усієї країни.
"Пройшло дуже-дуже класно, хоч і було неймовірно складно. Але всім сподобалось, всі надихнулись, отримали купу позитивної енергетики. Після цього багато тренерів і учасників написали: хочемо ще! Тож далі буде — я люблю організовувати події", — радісно розповідає вона.
Починати з нуля
Студію Катерина відкрила лише влітку 2025 року. До того вона чекала. Навіть уже живучи в Ужгороді, не наважувалася починати, поки всередині трималася хоча б маленька надія на повернення.
"Я дуже серйозно ставлюся до студії, до танців, до дітей. Я не могла відкритися, а потім сказати: дякую, до побачення, я поїхала додому. Це було б нечесно. І тільки коли зрозуміла, що повернення вже не буде, дозволила собі почати все спочатку — з минулого літа", — пояснює вона.
Вона дуже хвилювалася. У Мирнограді її знали всі, там у неї вже було своє ім’я — ще до того, як це назвали б особистим брендом. А тут — ніхто і нічого, з нуля. Але за спиною був 16-річний досвід, і вона трималася за це. Вирішила для себе: все обов’язково вийде, просто потрібно трохи часу.
Перші місяці, до вересня, учнів було небагато. Потім потроху почали дізнаватися місцеві. А згодом усе більше приходили переселенці — і студія почала наповнюватися.
"До мене приходять діти з різних міст — Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Сум, Полтави, Києва. Є переселенці, є місцеві, але я їх не поділяю — це просто дітки. Нам усім разом добре: ми танцюємо, займаємося, радіємо результатам. А з вересня почався дуже теплий період, коли одні мами почали радити нас іншим. І дітей ставало все більше й більше", — каже вона.
Зараз у студії кілька груп: Baby Dance — для наймолодших, окремо групи 3–4 і 4–5 років; дві групи сучасного танцю — 5–7 і 6–8 років; група дівчат 9–12 років — K-pop, зараз дуже популярний напрямок серед дітей; група хіп-хопу — і дівчата, і хлопці; група східного танцю. В деяких групах набір уже повністю закритий — місць немає. Більшість напрямків Катерина веде сама. Є ще один тренер, який допомагає з кількома напрямками.
Студія — Elita Dance — світла й затишна: ламінат, дзеркала, усе необхідне для занять. На полицях — кубки. Частину вона встигла вивезти з Мирнограда, з Донецької області. Інші вже з’явилися тут, в Ужгороді. І за ці пів року студія не раз брала Гран-прі — головні нагороди змагань.
"Майже всі, хто приходить до нас уперше, залишаються. Дітям відгукується атмосфера, і вони хочуть бути тут далі", — підсумовує Катерина.
Саме любов до роботи, діти і постійний рух — тримають її в новому місті і дають сили до нових перемог.
Читайте також: Під звуки війни: як тату-майстриня з Донеччини закарбовує історії на шкірі.
