Лія залишала рідне місто тричі. Вперше — в 2014-му, коли Слов'янськ захопили і їй довелося на час переїхати в Ізюм. Потім — у 2022-му, коли вторглися знову, цього разу масштабніше. Кілька спроб повернутися на Донеччину, і щоразу розпочинала бізнес з нуля. Ірпінь — це вже четвертий її старт. Єдине, що не змінилося: вона б поїхала додому вже завтра, якби не треба було думати про безпеку і сина.
Місто, яке захопили вранці
Лія народилася і прожила більшу частину життя у Слов'янську, нікуди не плануючи виїжджати. Першого разу, у 2014 році, все сталося раптово.
"Ми не зрозуміли це відразу, потім вже в новинах пояснили, що місто захопили," — згадує вона.
Перечекали окупацію в Ізюмі, а як тільки Слов'янськ звільнили й обстріли вщухли, повернулися. Відбудовували все заново. Помалу виходило: стабільний дохід, власний простір — студія реконструкції волосся із щільним записом. На початок 2022-го справи йшли вгору. Тоді почалося повномасштабне вторгнення.
Виїхали з сином одразу, помандрували кількома країнами, найдовше затрималися в Болгарії. Там почали ще раз, з нуля. Але Болгарія не зачепила: багато українців, комфортно, але без перспективи. Лія помічала, що ця країна ніби застигла, тоді як Україна рухається вперед. Парадоксально, але саме українці, на її думку, зробили Болгарію помітнішою: відкрили бізнеси, запрацювали, пожвавили місця, де раніше болгарів майже не зустрінеш.
"У тому місці, де ми жили, болгарів майже не було — я почувалася ніби вдома, в Україні. І все одно всередині сиділо велике “але”. Я не бачила там свого майбутнього. Я могла б зараз повернутися в Болгарію — у мене там уже є клієнти, не довелося б знову все починати з нуля, як тут, в Ірпені. Але я розуміла: якби поїхала, то максимум просиділа б там рік чи два," — пояснює Лія.
Коли перший шок минув, вони повернулися до Слов'янська. Жити там спочатку було не більш небезпечно, ніж деінде в Україні, але з часом російські війська підступали все ближче, обстріли частішали, а поруч вона і дитина.
Реконструкція як вихід
За освітою Лія бухгалтер, та ніколи ним не працювала. Коли залишилися із сином вдвох, потрібен був заробіток із гнучким графіком. На найману роботу з фіксованим розкладом розраховувати не доводилося.
"Дитина два дні ходила в садочок — і ще два хворіла. Так я й почала придивлятися до реконструкції волосся. Але ще десь пів року ходила з цими думками по колу: треба чи не треба, моє чи не моє. Постійно сумнівалася. А потім вирішила: піду навчуся. Якщо не зайде — значить, хоча б залишиться щось для себе, для власного розвитку," — каже вона.
Спочатку їздила до клієнток додому, брала гроші лише за матеріали, набивала руку і збирала портфоліо. Пізніше орендувала місце в салоні. Клієнтки радили її знайомим, запис заповнювався. Потім буде ще три такі старти, але тоді вона про це не знала.
"Коли людина записується, я приблизно розумію, на яку процедуру. Якщо це процедура гаряча, візуальна, але волосся пошкоджене, то нам спочатку треба відновити волосся. Людина приходить, ми дивимося на стан, структуру, робимо тест. Кожна дівчинка заслуговує на індивідуальний підхід," — пояснює вона.
З часом Лія розуміла одне: потрібно пояснювати людям, що саме ти робиш і навіщо. І що займатися треба чимось одним.
"Якщо людина одночасно займається реконструкцією волосся, фарбуванням, віями, бровами — це вже не про розвиток. Бо неможливо однаково добре рости одразу в усьому. У якийсь момент просто перестаєш вчитися глибше і ніби стоїш на місці. Я зрозуміла, що хочу нормально розвиватися в чомусь одному," — каже вона.
На початок 2022-го у Лії була широка клієнтська база і щільний запис. На початку 2023, відразу після Нового року, вона вже відкрила власну студію. Закрити її рука не підіймалася довго: навіть після виїзду студія формально ще працювала. Але обстріли в місті ставали щоденними.
"Я її, навіть коли поїхала, не закривала. Закрила тільки вже в цьому році. Це така моя болюча тема," — каже вона тихіше.
Як це працює: два шляхи для волосся
Реконструкція — це не стрижка і не укладка. Є два напрямки, і вони про різне. Перший — відновлення: робота зі станом волосся, коли воно рветься, ламається, не тримає форму. Процедура не дає миттєвого візуального ефекту, але відчутна на дотик вже після першого сеансу.
"Клієнтка приходить наступного разу і каже: у мене волосся стало інше. Вона сама відчуває різницю. Це завжди спрацьовує краще за будь-які пояснення," — каже Лія.
Другий напрямок — "гаряча" процедура: кератин або ботокс для волосся. Вона дає видимий результат, рівне і гладке волосся, і тримається до пів року. Але не завжди можна починати з гарячого. Якщо волосся пошкоджене, Лія спочатку відновлює його і лише потім, якщо клієнтка хоче, робить кератин чи ботокс. Іноді ці два етапи суміщаються в один день, іноді ні — залежить від стану. Окремий випадок — освітлення: після нього має пройти 2-4 тижні, лише тоді можна робити гарячу процедуру і тільки попередньо відновивши волосся.
"Якщо людина освітлилася й одразу хоче кератин — ми спочатку відновлюємо. Інакше ми можемо нашкодити волоссю, воно може почати обламуватися, це точно не те чого хоче клієнт. Краще чесно сказати одразу," — зазначає вона.
Такий підхід вимагає терпіння з обох боків. Але саме він, каже Лія, і формує запис на місяці вперед.
Пальцем у небо — і не промахнулась
Повертатися до Болгарії не хотілося. Збиралася в Чернівці, вже все було підготовлено, та в останню мить передумала. Ірпінь обрала, ні разу там не бувши, просто щось відчула: природа схожа на звичну, сосни, парки, невелике місто.
"Просто сіла і приїхала. Не знаю. Відчула якось. У мене так буває, знаєте, без логічного пояснення. Але я не пожалкувала — тут виявилося дуже багато наших, багато дівчат зі Слов'янська," — розповідає Лія.
За пів року серед клієнток лише чотири місцеві. Решта з Донецької, Сумської, Полтавської областей. Деякі колишні клієнтки зі Слов'янська долають сотні кілометрів. Місто не розчарувало і в іншому: приватний сектор між соснами, будинки прямо в деревах. Один-в-один Святогірськ. Єдина різниця — новобудови, яких на Донеччині майже немає.
Сину теж подобається. У Слов'янську навчання відбувалося онлайн, і відсутність живого спілкування турбувала.
"Коли дитина ходить у школу, це ж не тільки про уроки. Це спілкування, друзі, якісь спільні моменти щодня. А онлайн — ну, хто б що не казав, це зовсім не те. Жива комунікація все одно нічим не замінюється," — каже вона.
В Ірпені він ходить до школи, з'явилися друзі. За пів року тут вони чули вибухи кілька разів, десь далеко. Дитина не реагує так, як реагувала в Слов'янську, де обстріли були щоденними.
"Зараз ніби все нормально, дитина тримається. Але як це все відгукнеться потім — ніхто ж не знає. Постійні обстріли, страх, життя в напрузі — для дитини це не може бути нормою," — підсумовує вона.
Саме це, зрештою, і стало причиною виїзду. Не небезпека для себе, а те, що поруч дитина.
Місто, що ще живе
Слов'янськ продовжує жити: там відкриті магазини, пошта, супермаркети, туди везуть продукти. Але Лія помітила: люди, які не з Донецької області, часто цього не знають. Думають, що там вже нічого немає.
"Люди, які не з Донеччини, інколи уявляють, що там узагалі нічого немає — ні магазинів, ні аптек, нічого не працює. Коли я кажу, що там все працює, вони щиро дивуються. Питають: “І пошта працює?” або “А продукти як туди завозять?” І я в такі моменти навіть гублюся, бо не знаю, що на це відповідати. Для мене це якісь абсолютно дивні питання" — ділиться вона.
На її думку, про обстріли в Слов'янську мало говорять, і це її окремий біль. Зараз, коли обстріли посилилися, сама поїхати туди не наважується — боїться не за себе, а за те, що залишиться син.
"Десь тиждень тому було таке відчуття — треба поїхати додому. Зупиняв тільки він: раптом щось зі мною станеться, то з ким він залишиться," — каже вона.
Якби завтра припинилися обстріли, поїхала б, навіть якби довелося починати все ще раз, п'ятий.
"Я там народилася, прожила все своє життя. Для мене кожна вуличка щось значить," — каже Лія.
Ірпінь поки що лише починає ставати своїм містом. Вільного часу в неї майже немає: новий початок забирає все — клієнти, розвиток, організація побуту. Про плани вперед не говорить — є таке правило: розповідає лише про те, що вже є.
"Я не знаю, де я завтра взагалі буду жити. В країні війна і важко щось конкретно планувати. Поки хочеться залишатися в Ірпені, розвиватися у сфері реконструкції волосся. А там далі — як буде," — каже вона.
Читайте також: Творчість за розкладом: як краматорчанка Аліна Скіфська створила альбом-подорож між музикою і маркетингом.
