Коли вранці 19 лютого 2022 року Юлія збирала речі, вона поклала в машину колонку — щоб, якщо почнеться війна, вийти на площу і співати. Через п'ять днів війна таки почалась. Поки вона співала на збірних концертах у Коломиї і разом з іншими музикантами відновлювала занедбану будівлю XIX століття під нову філармонію — її квартира в Гостомелі стояла розграбована, з виламаними дверима, а від клумби під новими будинками лишалися тільки сліди танкових гусениць. Зараз вона викладає в Гостомельській мистецькій школі і каже учням: найголовніший вокальний орган — не голосові зв'язки, а мозок.
Зірка вищого пілотажу
Юлія виросла в Дружківці — степовому місті на Донеччині, де пройшло все її дитинство до п'ятнадцяти років. З раннього віку — конкурси, заняття, творче середовище. Народний вокальний ансамбль, в якому вона співала, називався "Червона калина" — і це, каже вона, принципово.
"Не «Красная калина» — а саме «Червона калина». Нам з дитинства прищеплювали українські пісні. Я була занесена до бази обдарованих дітей Донеччини. Все дитинство пройшло в конкурсах, у співах, у танцях, у всьому, що пов'язане з творчістю," — розповідає вона.
У п'ятнадцять вона вступила до Києва: спочатку — музичне училище імені Глієра, потім — Національна музична академія.
"Якщо справа — твоя, якщо вона тобі до душі, вона не здається важкою. Все відбувається органічно. І від того, що тебе надихає, що ти кожен день живеш і думаєш, що вже на крок попереду до своєї мрії, — від того вже неможливо відмовитись. Це вже, напевно, залежність. Тільки зараз я розумію: мої викладачі приходили п'ять-шість днів на тиждень, мені виділялося два уроки — а я ходила кожен день. Їм же не доплачували за ті години. Кожна година — це час, гроші, сили," — каже Юлія.
При вступних іспитах до академії познайомилася з чоловіком — він теж співак, родом із заходу України.
"Ми завжди кажемо, що захід і схід об'єднали", — сміється вона.
Навчаючись в магістратурі, Юлія побачила оголошення: у Китаї відкривають класичну філармонію і шукають людей для оркестру та солістів. Разом із чоловіком вирішили подати документи і так само вдвох пройшли. На той момент вона ще не завершила навчання, тому заради роботи в Китаї довелося взяти академічну відпустку. На адаптацію відводила собі пів року — так робила завжди, скільки б разів не змінювала середовище: дати собі час, роздивитись, зрозуміти, де що. Потім, каже, стає легко. Китайська увага до іноземців для багатьох незручна, але не для неї.
"Там ти відчуваєш себе зіркою вищого пілотажу. Вони всі на тебе дивляться, всі хочуть із тобою сфотографуватися, доторкнутися. І це ніяк не дикунськи — ні, в жодному разі. Вони дивляться з таким захопленням. Я ж пішла в свою професію для того, щоб отримати якесь визнання, увагу. Тому до уваги я звикла — і мені це дуже подобалось," — розповідає співачка.
У Китаї народилася донька. У державний пологовий будинок, куди іноземців зазвичай не беруть, її влаштували через перекладачку-китаянку. Юлія знайшла її в чаті іноземців: просто відчула по переписці, що ця людина допоможе.
"Зараз думаю і не зовсім розумію, як на це наважилась. Перша вагітність — нічого не знаєш, ні про себе, ні про цей стан. Чужа країна, чужа мова, ти ні за що не можеш зачепитися, щоб відчути опору. Якби це була друга чи третя — мабуть, було б трохи легше, хоч щось уже знайоме. А тоді — тільки відчуття всередині, що все буде добре. І я йому повірила. Медсестра, яка взялася мене вести, після кожного обходу забирала нас у кафе, наполягала: тобі треба їсти. А коли я народила — просто замовила з ресторану велику тарілку риби, купу фруктів, усе так точно, ніби знала, що саме мені потрібно для відновлення. І в такі моменти ловиш себе на думці: де ще так буває? Мені пощастило — мене завжди оточують люди, які вміють бути поруч саме тоді, коли це найбільше потрібно," — згадує вона.
У Китаї вони з чоловіком прожили два роки. У серпні 2019-го повернулися в Україну і купили квартиру в Гостомелі. Оскільки це була новобудова, то на ключі довелося чекати ще рік, а платити дорогу оренду не хотілося, тому поїхали до родини у Дружківку. Коронавірус зустріли на Донеччині. Пандемія вплинула не тільки на буденне життя, а й на роботу чоловіка: в той час він мав їхати в Туреччину за контрактом, але його довелося скасувати. Так і жили до вересня 2021 року, коли нарешті отримали ключі від власної квартири. В Гостомелі на них вже чекала робота та учні в мистецькій школі.
Квитки нехай пропадають
" Останній раз…", – зітхає та виправляє себе Юлія. – "Сподіваюсь, крайній раз, коли була в Дружківці, – це 18 січня 2022 року. За місяць до повномасштабного вторгнення".
Їм пощастило і сім’я не опинилася в окупації. На 27 лютого їх із чоловіком запросили на весілля в Івано-Франківській області. Збиралися їхати 25-го, але Юлію щось непокоїло і вона переконала чоловіка виїхати раніше, щоб дитина та й вони самі довше побули з його батьками, тому взяли квитки на 19 лютого. Якась тривога все ще залишалася, ще й до всього наснився поганий сон. Вранці подружжя переглянулося й одностайно вирішило: їхати будуть машиною, нехай квитки пропадають. Із собою взяли те, що здалося найнеобхіднішим: трохи дитячих речей, по одному спортивному костюму і плаття з двометровим шлейфом, яке чоловік привіз із Китаю, — як же без нього. Та найголовніше – взяли колонку. Вона зайняла ціле місце в салоні – "раптом війна, вийду на площу, заспіваю і зароблю на шматок хліба," – пояснює свій хід думок співачка. Отак і поїхали: Юлія, чоловік, дитина, брат чоловіка і колонка.
Артистка ділиться: "Що вважала найціннішим – те забрала, а що пропало, те пропало. Війну ми зустріли вже в Івано-Франківській області, зранку чоловік зайшов і сказав: «Почалось»".
Те, що відбувалося з квартирою, дізнавалася з чужих відео в реальному часі. Сусіди надсилали кадри і плакали. Росіяни зайшли в їхню багатоповерхівку — з неї було видно все навколо, а вікна їхньої квартири виходили прямо на гостомельський аеродром, куди в перші дні вторгнення висадили десант. Жили окупанти нижче, а в їхній квартирі вони лише перевернули все догори дном і розграбували.
Будинок був новий, рік як здали: у всіх свіжі ремонти, нові меблі, нова техніка.
"Що не вдавалося забрати — їм треба було розбити. Будинок повністю понівечений, зґвалтований. Клумби, газони, квіти – переїхали танками. Таунхауси навколо – згорілі", – важко згадує вона.
У їхній квартирі залишився великий образ Богоматері, що дивиться прямо в бік аеропорту. Юлія вірить: саме тому, хоч і були важкі бомбардування, постраждало тільки перше скло склопакету.
Коли ми співаємо — ми живемо
Перші місяці війни сім’я жила на Івано-Франківщині, в селищі, з якого дістатися міста було зовсім не просто. Жінка відчувала, що з організмом щось відбувається, але дістатися лікарні в Коломиї змогла тільки в березні. Саме тоді вона дізналася, що при надії. І як з’ясувалося, син був з нею під серцем весь цей час евакуації.
"Доньці три роки, сама вагітна, квартира невідомо в якому стані, щоденні походи в підвал і постійний страх. У перші місяці не могла із себе видавити жодного звуку. Але тоді витягнув дзвінок. Приятель повернувся з Макао, жив він біля Коломиї, і прихистив в себе чимало творчих людей — режисерів, відеографів, співаків. Він звернувся до всіх: "Друзі, ми тут, нас багато. Давайте щось робити". І це стало переломним моментом, поштовхом", — пригадує вона.
Після тижнів тиші Юлія заспівала. Почали робити концерти, збирали донати для місцевої бригади — бувало по два-три на день — власні виступи і спільні з місцевими музикантами. Для себе не лишали навіть на пальне.
"Ми робили це не для заробітку. Коли ми співаємо — ми живемо. Це наше життя," — каже вона.
Концерти стали початком більшого. В центрі Коломиї стояла історична будівля кінця XIX століття — будинок польського гімнастичного товариства "Сокіл", зачинений тридцять років. Незвична архітектура, що приковує погляд. Останнім поштовхом до дій стало знищення Маріупольської філармонії — єдиної в Україні, що містилася не в обласному центрі. Вирішили: відкриємо нову. Ніби в пам'ять.
Коли вони нарешті зайшли в будівлю, то їх зустріли неймовірна акустика, ліпнина, а також гнилі дошки, дах, що протікає, і штукатурка, яка сиплеться. До ремонту Юлію не допустили, бо ж вагітна, а от чоловік і музиканти чистили, прибирали та відновлювали все власними руками. Через статус будівлі реставрація мала бути за старими технологіями: без пластику і з черепицею тієї доби.
"Сьогодні, – хвалиться співачка, – філармонія на рік уперед зайнята концертами. Недавно хотіли провести концерт відомого піаніста, але місць немає".
Додому
Вперше приїхали в Гостомель і побачили, що залишили по собі росіяни, у червні, хоч місто і було звільнене із квітня. Хотілося, щоб спочатку все перевірили оперативні групи і розмінувальники. В кінці вересня 2022 року родина повернулася додому, коли Юлія вже була на восьмому місяці вагітності, а у жовтні вона народила другу дитину.
"Хотілося привезти сина у власну квартиру, на яку так важко заробляли разом із чоловіком," — ділиться вона.
Гостомель вже був іншим: будиночки, якими любила милуватися, – спалені, не було людей, яких знала і любила, а з вікна – вид на зруйнований аеропорт. Поступово почали повертатися й інші жителі, та, на жаль, не всі, — частина людей вже влаштували своє життя в інших містах і країнах.
На Юлію у Гостомельській мистецькій школі чекали учні, з якими продовжувала займатися онлайн, поки були на заході. Зараз вони відкривають і закривають державні заходи, зустрічають волонтерів та іноземців. Взимку зустрічали колядками японську делегацію, яка привезла модульні будинки родинам медиків з Луганщини. Японцям дуже сподобалася така зустріч.
Переживши окупацію власного дому і постійну тривогу за батьківський, жінка виробила для себе одне правило: як тільки з'являється натяк на депресивний стан — треба знайти точку опори. Для когось це робота, для когось — зустрічі з друзями, для когось — щось, зроблене власними руками. Для неї — спів. Він був із нею в Дружківці, в Китаї, в Коломиї і в Гостомелі. Був тоді, коли більше нічого не було.
"Ми прокинулися сьогодні, і сьогодні ми стали на день ближче до перемоги", – завершує розмову Юлія.
Читайте також: "Ми не шукали роботу — ми її створили": сестри з Донеччини об'єднали людей у полтавському селі.
