Маріуполь був домом, Донецьк — вибором, а Київ та Ужгород — вимушеним переїздом. Віталія Антюшина завжди манили великі міста. Донецьк, який йому дев'ятнадцятирічному здавався просто неймовірним мегаполісом, став початком всього: знайомства з фізикою, кар'єри на сцені та розуміння, що в Маріуполь на Комбінат ім. Ілліча він не повернеться. Київ, куди довелося переїхати через війну в 2014 році. Тут він одружився, і саме дружина придумала адаптувати закордонний формат наукових майстер-класів для дітей. Тут у них народився син і тут сім'я зустріла повномасштабне вторгнення. Тікаючи від війни, дружина із сином опинилися в Польщі, а Віталій — в Ужгороді. Без обладнання, реактивів, знайомих, але із бажанням розрадити інших та якнайшвидше возз'єднатися із сім'єю.
Мінімум фізики, максимум сцени
Маріуполь був домом, але точно не містом мрії Віталія. Школа, технікум і в 19 років — робота на комбінаті Ілліча: не таким він бачив своє майбутнє. Старша сестра теж спонукала йти далі, отримувати вищу освіту, так і вступив на факультет фізики Донецького національного університету імені Стуса, бо вона сказала, що "там прикольно".
Віталій зізнається чесно: фізику він не любив, вчився заради того, щоб лишатися в Донецьку.
"Мотивувало те, що я не хочу повертатися в Маріуполь на Комбінат ім. Ілліча. Тому доводилось вчити фізику, математику, досить складні технічні науки і якось складати заліки та екзамени. Хоча б мінімум", — ділиться він.
Сцена і КВК притягували куди більше, ніж лабораторії. З виступами вони їздили на змагання в інші міста і країни, п'ять років студентства пройшли на сцені. Проведення свят, як каже сам Віталій, — це закономірний кар'єрний розвиток людини на сцені.
Перші роки підтримували батьки, надсилали мінімальні гроші на життя, а вже із четвертого курсу почав заробляти сам.
"Я завжди щось організовував, якісь вечірки, тому гроші на життя в мене були. В Донецьку мені дійсно сподобалося. Донецьк завжди приманював мене. В шкільні роки туди їздив з друзями. Для нас це було просто як Нью-Йорк якийсь", — пригадує він.
Все почалося із весілля друзів — вони запропонували стати ведучим. Йому сподобалось, сподобалося і гостям, і нареченим, — так кар'єра почала набирати обертів. Після закінчення університету залишився в Донецьку, прожив там ще два роки. А потім сталася війна.
"Залишив там речі, як і всі. Думав, що повернемось, але, на жаль, не повернулися", — каже він із сумом.
Віталій переїхав у Київ і почав будувати нове життя: одружився, народився син. Вони із дружиною, яка за фахом хімік, почали розвивати бізнес.
Весілля, корпоративи, квізи для компаній. Квіз — це інтелектуальна розважальна гра для людей, які відпочивають у кафе: питання, команди, азарт і той особливий момент, коли зала раптом сміється одночасно.
Ідею наукових майстер-класів принесла дружина: вона побачила такий формат закордоном, розповіла Віталію, і вже разом почали адаптувати його під Україну. Перший майстер-клас, який Віталій повністю розробив самостійно, був про електрику: як струм проходить крізь солоний огірок, як світлодіоди в сосисці починають світитися від 220 вольт. Діти були в захваті.
Все виглядало як нормальне стабільне майбутнє — до лютого 2022-го. Тоді знову довелося збирати речі. Знову дорога. Знову нове місто і незнайомі люди.
Друга втеча від війни
Сім'я якийсь час їздила Україною, шукала безпечне місце, але так ніде і не осіли. Дружина з сином вирушили до Польщі, а Віталій зупинився в Ужгороді — місті, де в нього не було нікого і нічого.
Але був досвід та програми майстер-класів, які писали ще з 2015-го, і рішучість діяти.
Він пішов на Хімічний факультет УжНУ знайомитися, бо там можна було дістати реактиви для виступів. Про те, як збирав все необхідне для перших виступів, розповідає із посмішкою:
"Я ж кажу, майже як у фільмі «Залізна людина», коли він у гаражі зібрав перший костюм, — ось щось подібне робив я. Прийшов, познайомився, пояснив, для чого мені реактиви. Бо на початку я багато волонтерив — проводив заходи для дітей-переселенців у гуртожитках, щоб підняти настрій".
Що таке гуртожитки, Віталій знав: спочатку знайшов коменданта, домовився про місце і дату. Потім записав сторіс: хто може — скидайте пару гривень. За донати зміг роздрукувати оголошення, які дизайнер зробив безоплатно, зібрав увесь необхідний реквізит і підготував програму.
"Я закупив собі реквізит, реактиви різноманітні для того, щоб проводити міні-шоу з дослідами, щоб підняти настрій і дітям, і батькам, і собі, бо у всіх був такий стан пригнічений. І ось для того, щоб з нього вийти, робив ці виступи", — ділиться він.
Паралельно обдзвонив усі дитячі агенції Ужгорода: у мене є шоу, у вас теж є щось своє — давайте об'єднаємося.
"Більшість відмовили або не відповіли. Тільки одна агенція погодилась. Приїхали дівчата з реквізитом, зробили справжнє свято для дітей", — розповідає він.
З цією агенцією Віталій співпрацює досі. Невдовзі з'явились вже платні замовлення: при приватній школі є клуб, де на вихідних дітям проводять заняття з англійської, програмування — і Віталій проводив наукові майстер-класи. І вже через чотири місяці після приїзду він заробляв достатньо, щоб орендувати нормальне житло. Дружина і дитина повернулися з Польщі, і сім'я знову була разом — на цей раз в Ужгороді.
Зараз компанія працює під двома назвами: Fenomen kids — дитячі шоу та майстер-класи з науки, і Fenomen events — свята для дорослих: корпоративи, дні народження, квізи для людей, які хочуть інтелектуального відпочинку. Десять років розвитку: Київ, евакуація, перезапуск в Ужгороді без нічого, шлях до поділу на два окремих напрямки — але бізнес працює і розвивається.
Коли запитали, як і що зараз святкують люди, Віталій зізнається: зараз інакше, ніж до повномасштабного. Менше галасу, більше сенсу.
"Бувають іноді дні народження, бувають корпоративи. І ви знаєте, я сам не дуже люблю, коли пишно це роблять. Просто щоб люди не забували, що іноді треба відпочивати. Це невеличкі такі корпоративи для людей, які працюють, компаній, які допомагають армії і роблять все для перемоги. У нас така політика", — пояснює він.
Спогади, від яких не втекти
Батьки Віталія і батьки дружини — всі з Донецької області. Частина виїхала, оселилась на Черкащині, в безпеці, наскільки це можливо. Зв'язку з тими, хто залишився на окупованих територіях, немає. Але відголоски рідного дому не відпускають, навіть в нових містах, навіть за сотні кілометрів знаходить те, що нагадує про дім.
"Пам'ять, спогади, жаль — нікуди вони не діваються. Як би і чим би ти не займався, ким би не став, — все одно згадуєш. Нічого не поробиш", — коротко констатує Віталій.
Через велику відстань з рідними зустрічаються в Києві, куди періодично їздять проводити заходи. Більшість людей з Донеччини, з якими Віталій дружить ще з університету, теж осіла там після 2014-го.
Він не романтизує Ужгород і не скаржиться на нього. Каже прямо: в Київ хочеться, там цікавіше, амбітніше, там друзі, там масштаб. Але поки є причини залишатися тут: головна — безпека для сина, бо й досі є наслідки від того недовгого перебування у Києві на початку вторгнення і поїздок по Україні. А ще — бізнес, який почав набирати оберти в Ужгороді: тут вже є клієнти і команда, з якою співпрацюють.
Про майбутнє бізнесу говорить амбітно: команда в кожному місті, щоб кожна дитина могла побачити дослід і запам'ятати його на все шкільне життя. Зараз вони підняли Ужгород на хороший рівень, наступний закономірний крок — розширення в інших містах.
Коли дитина вперше бачить, як чайний пакетик злітає від тепла свічки — фізика перестає бути нудним підручником. Коли бачить, як струм проходить через огірок, або сосиска починає світитися — наука стає чимось живим і реальним. Дитяча пам'ять чіпляється за образи, а не за формули, тому коли вона потім відкриє підручник — вже буде інтерес до науки. Саме в цьому і є головний сенс.
"У кожної дитини, яка бачить наше шоу, — залишається якийсь слід в пам'яті. Сто відсотків: коли вони будуть вчити в школі ці науки, — їм буде легше. Вони вже бачили, як це відбувається. Це головна наша мета", — каже Віталій.
Власний шестирічний син масових заходів не надто любить — гучно, багато людей. Але коли тато щось показує вдома, то дивиться, не відводячи погляду.
Мріє Віталій тільки про одне — щоб закінчилася війна. Кожен раз, говорячи про Маріуполь і Донеччину, стишує голос, про болючі теми говорить лаконічно. Так само коротко він звертається до тих, хто залишився в окупації:
"Тримайтесь. Про вас ніхто не забув. Сподіваємося, що скоро побачимось".
Читайте також: Ольга з Маріуполя веде безкоштовну йогу і робить дощовиці з борщівника і пшона для черкаських маріупольців.
