Коли Ольга вперше їхала сама за кермом у колоні з п'яти тисяч машин із Маріуполя, вона боялася не мінного поля і не того, що закінчиться дизель. Боялася загубити в потоці машину чоловіка попереду. До цього три тижні вони сиділи в старому будинку зі старою піччю і слухали, як чоловік переказує новини з радіо, яке ловив антеною на даху. Потім було ще сім міст, перш ніж зупинились у Черкасах.
Тепер вона проводить безкоштовну йогу для переселенців, майструє дощовиці з борщівника та пшона і ходить до психолога. Каже, що психологам теж потрібні психологи.
Завод, декрет, асани
За освітою Ольга — електрикиня, мала п’ятий розряд і працювала в Маріуполі на заводі «Азовмаш». Зміни — доба через троє, звичний восьмигодинний графік у ритмі великого виробництва. У декреті в її життя прийшла йога. Спочатку — як спосіб трохи розвантажити тіло й голову, а з часом — як щось значно більше. За кілька років регулярних занять вона почала помічати, що змінюється всередині. Не різко і не одразу, а у способі думати, реагувати, відчувати себе. І тоді з’явилося бажання зрозуміти, що саме з нею відбувається.
"Я відчувала, що професія електрика — зовсім не моє. У книжках про йогу писали, що вона якось впливає на розум, змінює внутрішній стан. Але я така людина, якій недостатньо просто вірити словам, мені кортіло докопатися до суті, почитати дослідження, зрозуміти, як це справді працює," — розповідає вона.
У тридцять Ольга вирішила здобути другу освіту. В маріупольському університеті саме відкрилась кафедра психології, і вона подала документи. Навчалася заочно, але на лекції їздила постійно. Там познайомилась із тілесно орієнтованою психологією та психосоматикою і нарешті знайшла відповідь на запит, з яким прийшла: як фізична активність впливає на мозок і на відчуття себе цінним. Зрозуміла, що йога і психологія говорять про одне й те саме, просто різними способами. Арттерапевтичну освіту здобула вже в 2022-му, під час повномасштабної війни, бо відчула, що саме це зараз їй найпотрібніше.
"Я проводжу заняття так, щоб люди не просто повторювали рухи, а розуміли, як це працює і на що це впливає. Психосоматика там дуже чітко проявляється. Інколи люди роблять щось на автоматі, не задумуючись. А я ставлю питання, і вони ніби зупиняються всередині себе, починають прислухатися. І тоді з’являється зовсім інший рівень усвідомлення: «Ага, я це відчуваю, це відчуваю…». Радію, коли люди розкриваються таким чином" — каже Ольга.
Останні два роки перед вторгненням вона працювала в комунальному проєкті Маріупольської ради. По всьому місту було 68 безкоштовних клубів для городян: йога, фітнес, бокс, теніс, розтяжки. Тільки йоги — п'ять точок у кожному районі, і все облаштоване: килимки, блоки, ремені. Просто приходь. До Ольги в найбільший зал приходило до сорока людей одночасно.
"Спортивна спільнота Маріуполя останні роки дуже розвивалася. Групи були неймовірні," — говорить вона.
Пічка і мінне поле
У 2014 році вони вже виїжджали з міста. Тоді синові було два роки. З переляку поїхали на Херсонщину, вивезли майно і були впевнені, що назад уже не повернуться. Але з часом усе трохи вляглося, і вони повернулися додому. Тому в лютому 2022-го чоловік казав, що буде як у чотирнадцятому. Що вони вже це проходили: виїхали, трохи пожили, витратили гроші і нічого страшного не сталося. Пропонував просто перечекати. Вони залишилися. Чекали до середини березня і ще три тижні прожили у власному будинку. Чоловік щодня вилазив на дах і ловив радіоантеною сигнал. Перший тиждень ще щось вдавалося зловити. Потім повертався, і вони з Ольгою тихо обговорювали почуте, коли син не чув. Йому й так було страшно від вибухів і прильотів.
11 березня синові виповнилося десять років. Це мав бути зовсім інший день, говорить жінка, адже вони планували свято.
"Я за освітою психолог, і моєю відповідальністю став емоційний стан сина. Ми не слухали новини разом із ним, намагалися якось обігрувати те, що відбувається навколо, щоб йому було не так страшно," — каже вона.
Їм пощастило одразу в кількох речах. Вони жили у власному будинку, а не в багатоповерхівці, тож не доводилося постійно спускатися в підвал. А ще під час ремонту колись так і не наважилися викинути стару піч, хоч руки, як згадує Ольга, давно свербіли це зробити. Саме ця піч і рятувала їх від холоду протягом тих трьох тижнів.
15 березня вони виїхали колоною: дві машини — Ольга з чоловіком, їхній син і її мама. Перед самим виїздом взяли із собою ще кількох людей — бабусю, її онуку і немовля, якому було всього два чи три місяці. У ті дні ця родина щоранку приходила до драмтеатру з речами й дитиною на руках, сподіваючись знайти когось, хто зможе їх вивезти. Власної машини вони не мали, тож просто стояли й чекали. На третій день такого очікування їх погодилася взяти саме родина Ольги. Уже пізніше жінка дізналася, що це сталося буквально за день до удару по драмтеатру. Саме там вони й ховалися весь той час. Пасажири доїхали з ними до Дніпра, звідти відправилися у Польщу.
Весь шлях евакуації чоловік Ольги їхав попереду на легковику, вона за ним на Opel Combo. Зв'язку не було, телефони розряджені. Це був перший раз у житті, коли вона їхала кудись далеко сама за кермом — раніше завжди разом. Перед мінним полем чоловік наказав: їдь виключно по моїх слідах.
"Три дні ми були в дорозі. Найстрашніше було дивитися, як у людей просто посеред шляху закінчується бензин або ламаються машини, і ти розумієш, що нічим не можеш допомогти. У моєму авто дизель почав закінчуватися вже на в’їзді до Запоріжжя. До заправки дотягнули буквально на останніх краплях. Добре, що це сталося вже наприкінці тих трьох днів дороги," — каже вона.
Довгий шлях до Черкас
По дорозі до безпеки ночували у Бердянську.
"Ночували тоді в якогось знайомого знайомого. Шестеро людей приїхали в маленьку двокімнатну квартиру, на полуторному ліжку спали втрьох. Синові там одразу не сподобалося. Каже мені: «Мамо, тут так пахне… А ти взяла свої олійки?» Я накрапала трохи, і він одразу: «О, тепер пахне як вдома». Я дуже добре пам’ятаю цей момент. Йому було так важливо відчути хоча б щось знайоме, хоч маленький шматочок дому поруч" — говорить жінка.
Вранці поїхали якомога раніше. До Запоріжжя приїхали вже о восьмій вечора — і одразу зрозуміли, що квартиру не зняти: людей приїхало дуже багато, все було забито. Звернулись до волонтерів. Ті знайшли трикімнатну квартиру, але попередили: без нічого, спати на підлозі, і там уже є один хлопець із Маріуполя. Погодились без роздумів — вибирати особливо не було з чого.
"Заходимо, а там мій знайомий, інструктор з йоги з «М-Спорту». Він каже: «Я теж подумав, що це буде хтось знайомий, коли мені сказали, що приїде сім’я з Маріуполя». Ми тоді дуже багато спілкувалися. У чужому місті, у чужій квартирі — і таке співпало. Ми тоді, мабуть, уперше нормально поїли, напилися води, нарешті сходили в душ. Це, звісно, був дуже сильний спогад," — каже вона.
Із Запоріжжя поїхали у Тиврів. Знайомі дали контакт місцевої церкви і сказали, що там можна переночувати. До кінцевої точки, куди вони їхали, вже не було сил добратися без ночівлі.
"Там дуже гарна сім'я, ми досі спілкуємось. І діти з нашим сином одразу подружились — чудові діти. Ми пробули там, мабуть, три дні. Тому що хотілося вже відпочити: і виспатись, і наїстися," — розповідає вона.
З Тиврова поїхали до Чернівців. Маріупольська знайома порадила звернутись до своєї родички: та доглядала за будинком господарів, які поїхали за кордон, а на подвір'ї стояла стара хатинка ще прабабусі. Запросила: хочете — живіть разом. Жили там з березня до кінця травня, поки син не закінчив четвертий клас і не отримав документи.
Потім був Ужгород. Туди першим поїхав чоловік Ольги в пошуках роботи. Він будівельник, вдома мав власні бригади і магазини. Зрештою вони пробули там місяць і поїхали далі. Наступним кроком стало село під Уманню.
"Як сказала моя мама: «У моєї прабабусі хата була краща». Але добре, що тоді знайшли хоча б цю. Самі копали вуличний туалет, монтували літній душ, потроху все приводили до ладу. Хата насправді була хороша, з нею пов’язано багато добрих спогадів, але роботи там було дуже багато. Ми прожили два місяці й зрозуміли, що не перезимуємо. Будинок був старий, у нього треба було вкладати гроші, а брати їх тоді просто не було звідки. І ще був момент із сином — до школи йому треба було їздити автобусом. Це теж трохи бентежило", — говорить Ольга.
Саме в той момент, коли вони почали сумніватися, чи зможуть пережити зиму в селі, знайомий чоловіка запропонував їм квартиру у Ворзелі. Там Ольга пішла працювати в місцеву школу — викладала фізкультуру і працювала психологом, бо хотіла бути поруч із сином у його перший рік п’ятого класу.
Клас виявився непростим: половина дітей — переселенці, половина — діти військових. Усі зі своїм болем, тривогою, напругою. Бійок теж було багато.
"Перший місяць, коли під час тривог треба було спускати дітей у підвал, я сиділа і ревіла. Мені було дуже шкода їх, бо я розуміла, що для них це теж страшний досвід. А тоді ще й почалися відключення світла. Перша зима була просто страшнюча," — каже жінка.
У травні Ользі несподівано зателефонували з "М-Спорту". Запропонували роботу на базі відпочинку "Я-Родина" в Моршині: чотири місяці, потрібен фахівець зі спорту.
Чоловік на той час уже працював у підрозділі розмінування і вдома майже не бував — місяць у полі, п’ять днів удома, а потім знову місяць на виїзді. Самій Ользі Ворзель так і не став своїм. Не подобалося ні місто, ні життя там, ні відчуття, що вона взагалі розуміє, що робити далі.
"Я кажу: я тут у цьому Ворзелі, мені взагалі не заходить — і місто, і що робити, — якось не моє. Поїду в Моршин, все одно, куди приїжджати на оці п’ять днів", — розповідає вона.
У Моршин поїхала разом із сином, бо залишити його не було з ким. Чотири місяці працювала на базі відпочинку для маріупольців. А наприкінці сезону директор запитав, що вона планує далі. Ольга чесно відповіла, що повертатися у Ворзель не хоче і сама не знає, де тепер хоче жити.
Тоді він запропонував інший варіант: у центри "Я Маріуполь" у кількох містах шукають інструктора. Можна обрати Черкаси, Житомир або Тернопіль.
"Ми з чоловіком сіли, подумали. Він каже: давай Черкаси, бо від Києва найближче. Він саме звідти їздив у своє розмінування. І Дніпро там класний, для рибака взагалі. І ми приїхали", — каже вона.
Панцир і пшоно
У Черкасах є хаб "Я Маріуполь", і місцева рада допомогла із залом. Спочатку працювали в будинку культури в одному районі, потім дали зал прямо в центрі міста.
"На жаль, тут маріупольська спільнота не дуже велика і центр маленький. Але нам місцева рада допомагає: дають зал в оренду безкоштовно. Підписали меморандум між «Я Маріуполь» і будинком культури. Дуже велика радість, що можна прийти на заняття безоплатно, поспілкуватися, познайомитись один з одним. І туди приходять не тільки маріупольці, а різні переселенці, але коли це з Маріуполя — особливий зв'язок, наче ми родичі" — каже вона.
На заняттях вона свідомо тримає певний формат: новини і важкі теми залишаються за дверима. Якщо хтось приходить у поганому стані, намагається не занурювати людину глибше, а обережно показати інший кут зору.
"Тут ми в безпечному просторі. Новини — за периметром. В кожній гарячій ситуації намагаюся знайти позитивний напрямок," — каже вона.
Є інший вимір, про який Ольга говорить окремо. Ще 20 лютого 2022 року, за чотири дні до повномасштабного, вона вперше прийшла на звукотерапію. Там побачила дощовицю. За кілька днів усе перевернулось, і до цього звуку вона повернулась уже з іншим тілом і іншим досвідом.
"За три тижні в окупації в Маріуполі я втратила і гнучкість, і силу. Моє тіло ніби закрилося, з’явився такий м’язовий панцир. Було відчуття, ніби я ніколи й не займалася своїм тілом. І досі я не можу повернутися в ті асани, які робила до війни," — пояснює жінка.
Коли вона знову прийшла на звукотерапію і дійшло до гонга, не могла зупинити сльози. Тіло впізнало без слів: пролітаючий літак. Потім те саме сталося біля генераторів на вулиці — мікровібрація, і знову до сліз. Вона зрозуміла, чому: старий будинок, де вони сиділи під обстрілами, мав поганий фундамент, стіни тремтіли разом із ними. Тіло це запам'ятало. Ольга ходила на звукотерапію тричі поспіль і кожного разу фіксувала, що реакція слабшає.
"Мозок розуміє: це просто такий звук, не літак. Але нервова система ще була в ступорі. Рік-півтора я так реагувала," — розповідає вона.
Наприкінці кожного заняття, перед шавасаною, Ольга дістає співочі чаші. Але спочатку обов'язково питає. Одного разу не попередила жінку — і та злякалась. Тепер це ритуал: перед початком каже всім, що буде чаша, показує, як вона звучить, і запитує кожного, чи нормально.
"Вам приємно, нормально всім? Чи може її взагалі не використовувати?", — каже вона.
Є одна жінка, з якою чашу не використовує взагалі — та ще не пройшла той етап, коли тіло може вільно реагувати на звук. З нею працює інакше: дзвіночок, щось лагідніше, менш інтенсивне. Сама Ольга ходить до психолога, бо психологам теж потрібні психологи.
Дощовиці вона почала робити в Чернівцях, де познайомилась із борщівником. Чоловік зламав перші три стебла, вона спробувала — і вийшло. На наступний рік знайшли ще. Стебла зимують на природі і сохнуть, а навесні їх збирають. Наповнює пшоном: перепробувала рис, гречку, камінчики, але пшоно — найніжніше і найбільше нагадує море.
"Вважаю це класною терапією, роботою над внутрішнім станом. Ті, хто приходять, кажуть: ніби на узбережжі стоїш," — посміхається вона.
Минулого року виготовила п'ятдесят дощовиць, цього ж заготовила дев'яносто шість стебел. Оформила ФОП. Між заняттями вранці і ввечері є дві-три години: можна якраз зробити дощовицю.
Синові нині чотирнадцять. У Черкасах він знайшов клас, місто, друзів. Але є речі, які так просто не відпускають. Якось сказав їй: мамо, я що тепер, Ваньку не побачу? І це питання зависло між ними.
"Ми зрозуміли, що це важко. Ванька — однокласник, кращий друг, разом садочок, разом школа, і повинні були далі жити. Ми розуміємо, наше то — ми знаємо, де хто, у Німеччині, в Ірландії, хоч якось може колись зустрінемось по світу. А він то не знає — вони ж малі, вони не так спілкувалися, як ми. І тепер все ж втрачено, це він сам собі, сам собі і все. Це, звісно, трошки печальна історія. Ми намагаємось бути поруч", — зітхає вона.
Але є й інше — те, що вона згадує з теплом. Якось він попросив: мамо, іди мене сфотографуй, як я з підвала вилажу. Вона сфотографувала: він із сяючими ліхтарями вилазить нагору. Ця світлина досі в неї.
"Я його називаю воїном світла. Ця світлина для мене — от прям... Воїн світла", — каже вона.
Зараз майбутнього вони не планують. Ольга каже, що це нереально. Вона хотіла б, щоб держава колись відшкодувала втрати і допомогла купити житло. Поки цього немає, вони просто живуть як є. Їм вистачає на оренду і їжу. Дванадцять років вони будували триповерховий будинок у Маріуполі. Вони постійно відкладали відпустки, вихідні, різні справи, щоб завершити будівництво, але будинок залишився там, тому тепер їй хочеться просто жити і радіти тому, що є.
Читайте також: Не боялась вибухів, бо так жило ціле місто. Акторка Аліна Служенко з Торецька тепер навчається в Києві і шукає дім.
