Розповідаємо про те, як жителі сходу України шанували народні свята: Єгорія, Лелі, Євсія. Зі спогадів наших пращурів, записаних більше ніж пів століття тому, є нагода дізнатися про традиції і звичаї травневих народних свят. Одне з найважливіших для наших краян було свято Єгорія люди вірили, що саме він володіє чарівними ключами, якими відмикає землю і випускає росу, від якої розпочинається бурхливий ріст трав. Леля сповіщала про закінчення посіву основних хлібів: пшениці, жита, вівса, ячменю, а на святкових гуляннях підкреслювала цінність простої селянської, зокрема молочної їжі. На Євсія славили овес, як найдавнішу і найціннішу хлібну культуру. Справляли заручини вівса і пшениці та готували "вівсяний стіл".
Свято Єгорія (6 травня)
Зі спогадів Шевченко Пелагеї Прокопівни, 1892 року народження, село Нижньобараниківка:
"На Єгорія весна повністю сходить на землю, починає господарювати, зеленіє озима пшениця, з’являються сходи ярої. Свято Єгорія з його звичаями і обрядами значуще для наших краян. Люди в цей день просипалися рано, зорею, адже до схід сонця треба було багато чого зробити: свічки поставити святим, помолитися, попросити у Господа врожаю, здоров’я собі й своїй родині, всьому живому, що живе в дворі. Особлива увага приділялася худобі, її вперше, після стійлового періоду, на Єгорія виганяли на пашу. Вигін худоби на пасовище перетворювався у справжнє народне свято. Починалося воно з двору, вірніше, з корівника, там ще на зорі запалювали оберегові свічки, кропили все: худобу, стіни, вхідні двері свяченою водою, прив’язували, від зглазу, на роги або на нашийник конопляну кісничку, пофарбовану у цибулинні. Корівок чепурили, вичісували спеціальною гребінкою, мили хвоста, щоб чистий був і пухнастий. По сходу сонця вся сім’я виходила проводжати худобу на пасовище. Хазяїн на налигачі виводив з корівника до хвіртки, знімав його з ріг і клав попереду худобки, хазяйка ж знімала свій пояс і перегороджувала їй "дорогу на пасовище" ним, брала в руку гілочку свяченої верби легенько б’ючи лозинкою переганяла через обереги корівку, безперервно читаючи молитву. Все це робилося для того щоб худобинку ніяке лихо не спіткало на пасовищі і домівку щоб вона знала, в чужий двір не заходила. Хазяйка супроводжувала корівку підганяючи її свяченою гілочкою, аж до конов’язі, вигін де збиралася вся череда, там передавала худобинку головному пастуху і підпасичам. В череді мало бути не більше 90 голів. Пастух в більшості був найманий. Він повинен бути обізнаним в своїй справі, мав вчити цьому ремеслу і підпасичів, він знав де в який час пасти, щоб і худоба була сита і пасовищу шкоди не завдати, слідив за поведінкою корівок, вмів без годинника визначати час доби, вмів надати допомогу при нещасному випадку і худобі і людині, передбачав зміну погоди. Власники корівок по-черзі готували пастуху харчі в сумку на сніданок і обід, а на вечерю запрошували до себе додому. В кінці місяця "за кожну голову" платили грошима. Підпасичів визначали самі власники корів від кожного двору по-черзі. А пасли так: по переду череди йшов головний пастух, по боках і позаду підпасичі. За звичай у пастьбі кожного дня приймали участь 4-3 чоловіки. Як корівки напасуться і полягають відпочивати, головний пастух часу не гаяв, вчив своєму ремеслу підпасичів. В той час це була робота заробітна, але не кожному вона була під силу. Волів на пасовище виганяли чоловіки, це робоча худоба була , тому і спосіб пастьби був інший, складніший. Підросток , пасли по-черзі підлітки 10-12 років. Овець і кіз виганяли на попас теж в цей день, їх пасли діти від 7 до 9 років, бо з ними справлятися було найлегше.
На Єгорія здійснювали ще й обхід отрубів. Після святкової служби в церкві батюшку вивозили в степ, де він здійснював богослужіння прямо на нивках, після чого хазяїн з малими, не задіяними в роботі дітьми обходили весь свій наділ, читаючи молитву. Вважалося добрим знаком, " на врожай", якщо в цей день зозуля почне кувати. На Єгорія починали саджати баштанні культури: кавуни, дині, ханьки, гарбузи. А після Єгорія починали сіяти гречку і стригти овечку. Вовна з першої весняної стриги виходила якісна, її пряли та виготовляли з неї суконне полотно".
Свято Лелі (перша неділя після Єгорія)
Зі спогадів Каплун Оксани Єгорівни, 1913 року народження, село Нижньобараниківка:
"За день-два до Єгорія або після нього, в неділю після служби в церкві, коли вже виконані основні весняні польові роботи, посіяні основні хліби, в народі святкували Лелю, свято здоров’я і радості, свято краси і любові, свято здорової нашої простої селянської їжі. По обіду молодь ,діти, та й дорослі у кого був до цього інтерес збиралися на вигоні вибирати Лелю та славити її " дарунки". Роль Лелі діставалася молодій дівчині, яку обирали на самому початку свята, при відборі дівчата змагалися в красномовстві, знанні основ травництва, способів приготування простої їжі, яка зберігає здоров’я і надає тілу сил і здоров’я, обрядів та дій, які відводять від людей лихе. Речиста і обізнана в народній мудрості дівка ставала Лелею на святі.
Для Лелі заздалегідь готували "трон", дебелий та височенький пеньок, вкритий новим ряденцем, навкруги розкладали "дарунки від Лелі": молоко та просто кваша в глечиках, сир в полумисках, крученики, обрядові віночки з весняних квіток для жінок, які одягали вони поверх хусток , трав’яні снопики для чоловіків.
Починали свято з танцю "А ми просо сіяли…" навколо Лелі. Бо саме напередодні і після Єгорія починали сіяти просо, нашу основну круп’яну культуру, без якої не можна приготувати наші народні страви: тетерю, куліш, крупці, капусняк, та й до борщу подавали, в більшості, пшоняну кашу замість хліба, бо його часто бракувало.
Від щедрої Лелі в цей день всі чекали подарунків. Мир і злагода в родині та громаді - вважалась найбільшою цінністю у наших людей. Тому першим дарунком від Лелі був рум’яний крученик у вигляді серця, випечений у печі . Всі ставали в "струмок" і по двоє; подружжя, друзі, родичі, сусіди та в танці підходили до " престолу", з рук Лелі брали крученика, розламували навпіл, повторюючи: "Крученик навпіл, щоб ніхто і ніколи не забив між нами роздору кіл".
Другим дарунком було цілюще молоко бо в нього ще добавляли декілька капель витяжки з кореня купини. Леля дерев’яною ложкою з глечика набирала молоко та виливала учаснику свята в пригорщ, одержавши подарунок, пригублювали його, а далі розтирали цілющою рідиною зап’ястя рук, повторюючи: "Розітрусь молочком зап’ястя, щоб не нападав на мене біль й всяка напастя".
Дарунком був і віддавлений під каменюкою сир. Леля насипала кожному в долоню білосніжні крупинки, Жінки і дівчата їх розтирали долонями та розсипали по землі, "віддавали мурашкам". За віруваннями, мурашки разом з сиром відводили, відносили від людей хвороби і негаразди. Виконуючи обряд повторювали: "Трушу земельку сирком, щоб негаразди обійшли мене і мою рідню боком".
Без простокваші та полинцю теж не обходилися. Парами, молодиці та жінки поважного віку в "струмку" підходили до Лелі, та ж наливала в долоньку простокваші, клала в нього листочок полину і просила розтирати цим дарунком ноги до колін та попід ними, повторюючи: "Простокваша й полинець – кров’яним вузликам кінець".
Леля дарувала всім жіночкам, не залежно від віку, маленькі трав’яні віночки з грициків та полину. Висушені такі віночки клали в спеку, під час полоття, на голову поверх сирого листка лопуха, зверху пов’язуючи хусткою, щоб в голову сонце не пекло. Під час дарування віночків всі повторювали: "Будь гожа як сонце, весела як весна, робоча як бджола, багата як земля".
Трав’яні снопики Леля дарувала чоловікам. Снопики з мітлички висушували та кріпили до бриликів, як оберіг від "лиха в степу", щоб блискавка не вразила, чужа жінка не спокусила, не схилила на гріх. При цьому всі повторювали: "Лиш гаразди май від долі, хай врожайним буде твій лан, живи як птах стрімкий на волі, в житті будь не слуга, а Пан".
Закінчували гуляння для всіх смакуванням весняним кулішем, звареним там же на гулянні. Весняний куліш, був незвичайним, бо готувався з добавлянням великої кількості яєць і зелені.
А молодь водила лелені хороводи, співали веснянок, забавляли себе традиційними танцями "руханками". Гуляли не до пізньої ночі, бо в хлібороба гаряча пора, посівна".
Євсіїв день або свято "вівсяного столу" (7 ттравня)
Зі спогадів Сіпакової Ганни Трифонівни, 1906 року народження, село Бараниківка:
"На Євсея наші люди славили Овес, холодостійку, невибагливу до ґрунту, одну з найстаріших і найцінніших наших хлібних культур, та страви з нього. Він же, казала моя свекруха, за своїми якостями наближений до материнського молока, тому і використовували його, як цінний продукт харчування як для себе, так і харч для домашньої живності. Широко використовували овес в лєкарстві та народних звичаях. Коли в рідній хаті збирався Рід, близькі й далекі родичі, найстарший з чоловіків ,батько або дід, ставав на покуті і промовляв: "В полі овес рясен, а в нас весь Рід наш красен ". Потім зверталися до матері: "Сій, Мати овес щоб частіше збирався до купи наш Рід увесь". Мати набирала в жменю вівса і кидала на всіх, хто зібрався за святковим столом, спійману зернину треба було розжувати і з’їсти "на здоров’я, добро та злагоду в родині". З вівсом мати проводжала сина на перше гуляння, вулицю чи то вечорниці, обсипала його зерном промовляючи: "Тебе, мій рідний сину, вівсом обсипаю, прошу у Господа для тебе щастя, як овес рясно".
Молодь пишно святкували Євсея, накривали святковий стіл, він складався в основному зі страв з вівса, чого там тільки не було: каша, вівсяні коржі та пряники, кисіль, вівсяний квас. За давнім звичаєм на святі справляли заручини Вівса та Пшениці, Овес-жених, а Пшениця – наречена. Так склалося, що саме ці хліби годували та й зараз годують в наших краях людей і живність. Овес входив і входить в раціон годування майже всіх домашніх тварин і птиці, а пшениця була і є першою в приготуванні основного нашого продукту харчування - Хліба. На покутя саджали Дівчину-Пшеницю, у вінку прикрашеному колосками та Парубка - Вівса у брилику з вівсяними мітличками. Перед ними ставили тарелю з вівсом, клали прикрашену обрядову хлібину; першим парубок клав на неї снопик з мітличками, а тоді вже дівчина – снопик пшениці. Потім вони зв’язували хустиною Овес і Пшеницю та відносили їх в Святий куток, цей оберіг зберігався там аж до жнив. А обрядовий святковий хліб – коровай, прикрашений вівсяними солодкими крупками, розрізали та пригощали гуляльників.
Вівсу, як корму, надавали дуже великого значення, його в коморах повинно було бути найбільше. Казали, що якщо пшениці не вистачає, то просом можна доточити, а як вівса для коней та дрібної худоби не вистачить то біда, навряд чим заміниш. "Не гони коня батогом, а вівсом", "Сип коню овес мішком, не будеш йти пішком" - повторювали для себе добрі господарі. З роками в народі помітили, що десь після Єгорія на людей нападає чомусь марнота, казали: "мука мучить", тому й була необхідність звеселяти себе, хоч раз на тиждень, після служби в церкві, святами з своєрідною обрядовістю, співами, танцями, іграми, розвагами".
Кожна окрема спільнота має свої традиції, звичаї, обряди та свята, що віками формувалися, і ставали стійкими зразками та правилами поведінки. Ними, не писаними законами, керувалися люди в повсякденному житті, вони свідомо передавали їх від покоління до покоління, забезпечуючи спадкоємність культури та єдність нації.
Читайте також: Дорога через пам’ять: як свято "Цвітуть над шляхом воронці" зберігає історію степу Луганщини.
