Донеччина подарувала Україні постаті, які стали духовними провідниками у боротьбі за незалежність української церкви від Москви. Попри нав’язаний десятиліттями образ регіону як “російського” та нібито далекого від українського духовного життя, саме ця земля у найважчі для України часи народжувала людей, які ставали на захист української віри, культури та церковної незалежності.
Серед них — архієпископ Олексій, який у буремні роки Української революції та проголошення Української Народної Республіки у 1918 році підтримав ідею незалежної української церкви, розуміючи, що без духовної свободи неможлива й незалежність держави. Через десятиліття його справу продовжив митрополит Філарет — людина, яка у роки відновлення незалежності України в 1990-х роках стала символом боротьби за самостійну українську церкву та повела українське православ’я шляхом власної свободи. Долі цих двох постатей, розділені майже століттям, об’єднані спільною ідеєю — прагненням до духовної незалежності України. І символічно, що обидва вони були уродженцями Донеччини — краю, де разом із сонцем сходило й світло української церковної свободи.
Є люди, чиї імена зникають із пам'яті народу не тому, що вони були незначними, а тому, що їхній час виявився надто коротким, а епоха — надто жорстокою. Анемподіст Дородніцин — один із таких. Архієпископ, богослов, місіонер, монархіст, який став українським патріотом. Людина, яка зреклася всього, чого досягла за десятиліття, — заради народу, від якого її намагалися відлучити ще в дитинстві.
2 листопада 1859 року в маленькому селі Успенівка на Луганщині в родині диякона Якова Дородніцина народився хлопчик. Батьки дали йому рідкісне ім'я — Анемподіст. Саме народження в родині священнослужителя, де церковна служба була не лише покликанням, а способом існування, майже наперед визначило його шлях.
Він навчався в духовних закладах, вступив до Катеринославської семінарії, а потім — до Московської духовної академії, яку закінчив 1885 року зі ступенем кандидата богослов'я. Успішний початок кар'єри. Він — молодий і перспективний.
Після академії його направили до Херсона — і тут почалося те, що зробить його ім'я відомим у тогочасних церковних колах: боротьба зі штундизмом. Ця протестантська течія активно поширювалася на півдні України, і Дородніцин кинувся в полеміку з нею з академічною ретельністю і місіонерським запалом. Він писав трактати — “Опыт противоштундистской катехизации”, “Меры борьбы со штундой”, “Южнорусский необаптизм” — і здобував авторитет людини, яка знає, як захищати православ'я від чужих впливів.
Захистив магістерську дисертацію, десять років прожив у Бахмуті, викладав, служив. Потім — трагедія. Смерть дружини. Після цієї втрати він зробив вибір, характерний для людей із глибокою вірою і зламаним особистим життям: прийняв чернечий постриг і взяв ім'я Олексій. У 1902 році — ієромонах. У 1904-му — єпископ Сумський. У 1905-му — єпископ Єлисаветградський. А потім — Казань, ректорство в академії, докторська дисертація з церковної історії, Саратовська єпархія, Володимиро-Суздальська.
Здавалося б — блискуча кар'єра в серці Російської православної церкви. Монархіст. Консерватор. Людина системи.
Лютий 1917 року зруйнував цей світ. Після революції загальні збори духовенства та мирян Володимирської єпархії ухвалили рішення усунути архієпископа Олексія від керівництва. Причини — монархічні переконання, критика Тимчасового уряду, авторитарний стиль управління. Людина, яка десятиліттями будувала своє становище в церковній ієрархії, опинилася викинутою з неї.
Але саме в цей момент відбулося щось несподіване.
У травні 1917 року Олексій Дородніцин повернувся в Україну. Оселився в Києво-Печерській лаврі. І поступово — можливо, під впливом київського повітря, розмов з людьми, спостережень за тим, що відбувається навколо, а може, під впливом чогось глибшого, що просинається в людині, коли вона повертається до коренів, — почав змінюватися. Колишній монархіст і прихильник централізованої Росії почав відкрито підтримувати ідею автокефалії Української православної церкви.
Він написав один із перших українських православних молитовників. Дородніцин стверджував, що саме Константинопольський патріархат, як материнська церква Київської митрополії, має право вирішувати долю Української церкви, а не Москва. Він розривав зв'язки з тим середовищем, якому присвятив десятиліття.
В одному відкритому листі архієпископ написав слова, які варто цитувати повністю:
“Я українець, і не соромлюсь і не боюся оголосити це голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, в середовищі якого я народився, виріс, мовою якого я співав... Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитися в березу, липа в сосну... Залишок своїх сил я віддам цілком і безповоротно служінню духовним та церковно-релігійним інтересам свого українського народу”.
Це не просто декларація. Це визнання людини, яка прожила значну частину життя в Росії, зробила там кар'єру, прийняла тамтешні церковні та політичні цінності — і тепер публічно від них відрікається. Ціна такого вчинку була зрозумілою.
У листопаді 1917 року Олексія Дородніцина обрали почесним головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Сучасники згадували: після його появи робота церковних комісій “закипіла, мов вода в казані”. Рада скликала Всеукраїнський церковний собор, який мав вирішити: автономія чи повна незалежність від Москви. Переговори з делегацією Всеросійського церковного собору зайшли в глухий кут — Москва вимагала ліквідувати Раду як “самочинний та незаконний орган”. Рада відмовилася.
Розв'язка була жорстокою і передбачуваною. 7 січня 1918 року, напередодні відкриття церковного собору, архієпископ Олексій отримав указ про заборону в священнослужінні. Потім до Києва увійшли більшовицькі війська — і він змушений був тікати. Планував поїхати до сестри в Луганськ.
Ще кілька років він намагався продовжувати справу. Очолював Українське православне братство Воскресіння Христового, викладав богослов'я в Кам'янець-Подільському університеті. Але з кінця 1918 року, коли розгорнулася нова радянсько-українська війна, мусив покинути Україну. Спочатку — Румунія, Галац, потім — поверненння в Одесу і знову еміграція в Новоросійськ.
У другій половині 1919 року поблизу Новоросійська Олексій Дородніцин помер від паралічу серця. Йому було близько шістдесяти. Він не дожив до того, щоб побачити результати боротьби, якій віддав останні роки.
Постать Дородніцина незручна для простих інтерпретацій. Він не був бездоганним героєм — монархіст, якого усунули за авторитаризм, людина, яка більшу частину життя служила системі, проти якої врешті-решт виступила. Але саме в цій суперечливості й полягає його справжня цінність для розуміння тієї епохи.
Він показує, що вибір на користь України в 1917–1919 роках робили не лише ті, хто завжди вважав себе українцями. Його робили і ті, хто довго йшов іншим шляхом — і в певний момент зупинявся, оглядався і розумів, ким насправді є.
“Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитися в березу”, — ці слова написав чоловік, який провів у Росії десятиліття і мав усі підстави вважати себе частиною російського церковного світу. Але виявилося, що коренева система в нього інша.
Його ім'я відоме небагатьом. Але є справедливість у тому, щоб його повертати.
Між Олексієм і Філаретом — рівно сто кілометрів від їх рідних сіл. Перший народився в Успенівці під Лутугіним, другий — у Благодатному під Амвросіївкою. Обоє виросли в простих родинах, обоє зробили блискучу кар'єру в системі, яку потім відкинули. Обоє обрали Україну тоді, коли це означало втратити все нажите. Тільки Дородніцин помер у вигнанні, так і не побачивши церковної незалежності. А Філарет дожив до Томосу — і це, мабуть, і є головне в його історії.
Михайло Денисенко народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне сучасного Донецького району в родині шахтаря. Нині це окупована територія — і в цій деталі є гіркота, яку важко оминути. Земля, що народжувала людей, які боролися проти московської церковної влади, сьогодні окупована московськими військами.
У сімнадцять років Михайло вступив до Одеської духовної семінарії. Далі — Московська духовна академія. Першого січня 1950 року, ще студентом другого курсу, він прийняв чернечий постриг з іменем Філарет і невдовзі був призначений доглядачем патріарших покоїв у Троїце-Сергієвій лаврі. Йому не виповнилося й двадцяти одного.
Далі — стрімке сходження сходами церковної ієрархії. Єпископ, архієпископ, митрополит. Десятиліттями він був людиною системи — потужної, централізованої, московської. І системою цінувався. Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році Філарет став місцеблюстителем московського патріаршого престолу і одним із кандидатів на нового патріарха. Він міг очолити Московський патріархат. Ця розвилка — один із ключових моментів його біографії та усієї новітньої церковної історії. Він її не взяв. Або її у нього забрали. Або він сам вирішив, що є справа важливіша.
Незалежність України Філарет зустрів на вершині церковної кар'єри. У 1991 році він очолював Українську православну церкву Московського патріархату й був одним із найвпливовіших православних ієрархів на всьому пострадянському просторі. Але разом із народженням нової держави перед ним постало питання, від якого вже неможливо було відмахнутися: чи може незалежна Україна залишатися духовно залежною від Москви?
Для Філарета відповідь була очевидною. Уже того самого року він звернувся до патріарха Алексія II та Священного Синоду Російської православної церкви з проханням надати Українській церкві повну автокефалію. Він сподівався, що історичні зміни, які охопили Східну Європу, відкриють шлях і для мирного розв'язання церковного питання. Проте відповідь Москви була короткою і категоричною — відмова.
Навесні 1992 року митрополит Філарет ще раз спробував досягти порозуміння. Прибувши на Архієрейський собор Російської православної церкви, він виступив із пропозицією надати Українській церкві незалежність. Заради цього був готовий навіть пожертвувати власною посадою, пообіцявши після отримання автокефалії залишити пост предстоятеля. Але й цього разу його не почули. Автокефалію відхилили, обмежившись обіцянкою колись повернутися до розгляду питання.
Для Філарета це стало моментом остаточного прозріння. Він дедалі більше переконувався, що українська церковна незалежність не буде подарована Москвою — за неї доведеться боротися.
Відповідь не забарилася. Уже 27–28 травня 1992 року в Харкові, за підтримки Синоду РПЦ і за відсутності самого митрополита, було скликано Архієрейський собор Української православної церкви. Собор усунув Філарета з посади предстоятеля та обрав нового керівника — митрополита Володимира Сабодана.
Для багатьох це мало стати кінцем церковного шляху. Але стало початком нового.
Не знайшовши порозуміння з Москвою, Філарет звернувся до тих, хто поділяв його прагнення бачити Українську церкву незалежною. Підтримку він знайшов серед ієрархів Української автокефальної православної церкви та української діаспори. Уже 25–26 червня 1992 року на об'єднавчому соборі було проголошено створення Української православної церкви Київського патріархату.
Це був крок у невідомість. Нову церковну структуру не визнавала Москва. Її не визнавав Константинополь. Для більшості православного світу вона ніби не існувала. Але вона жила в серцях мільйонів українців, які прагнули молитися рідною мовою в церкві, що належить їхньому народові, а не чужій державі.
У 1995 році Філарет став патріархом Київським і всієї Русі-України. Він отримав титул, але разом із ним — і тягар багаторічної боротьби, самотності та невизнання.
У 1997 році Московська патріархія наклала на нього анафему. Для православної людини це одна з найтяжчих церковних кар — відлучення від церковного спілкування, духовний вирок, який у свідомості багатьох вірян прирівнюється до прокляття. Розрахунок був простим: ізольований від православного світу Філарет мав зійти зі сцени.
Але сталося навпаки.
Сам він наполягав, що анафема має не духовний, а політичний характер. На його переконання, справжньою причиною покарання була не єресь і не відступ від віри, а прагнення створити незалежну Українську церкву. І якщо архієпископ Олексій Дородніцин у 1918 році був усунений від церковного життя за підтримку української автокефалії, то через вісімдесят років історія ніби повторилася знову.
Наступні понад два десятиліття Філарет очолював церкву, яку офіційне православ'я не визнавало. Але яка, попри всі вироки й заборони, жила повноцінним життям. Вона будувала храми, відкривала семінарії, хрестила дітей, вінчала закоханих, проводжала в останню путь померлих. Для мільйонів людей вона стала символом духовної незалежності України.
Ці роки були не лише історією успіху. Це були роки виснажливої боротьби, постійного тиску, звинувачень і сумнівів. Але саме в цей час закладався фундамент тієї Української церкви, яка згодом отримає Томос і міжнародне визнання.
Сучасники описували Філарета як людину вольову до жорсткості, переконану у своїй правоті до впертості. Але саме ця впертість не давала справі згаснути в найтемніші роки — і зрештою привела до 2018-го.
15 грудня 2018 року в Києві відбувся Об’єднавчий собор — це той момент, з якого починається нова глава. Філарет свідомо не висував свою кандидатуру на посаду предстоятеля нової церкви. Це дозволило створити єдину помісну ПЦУ та отримати Томос. За це Вселенський патріархат офіційно скасував анафему проти нього, а сам ієрарх отримав титул Почесного патріарха ПЦУ. Людина, яка тридцять років будувала своє патріаршество і перенесла заради нього анафему, відступила вбік, щоб справа здійснилася. Це, мабуть, найважливіший його вчинок і водночас — найважчий. Принести в жертву власну корону задля того, щоб корону отримала Церква.
Томос був підписаний. Незалежна помісна православна церква України стала реальністю — вперше з часів Переяславської ради. Те, за що Дородніцин боровся в 1917–1918 роках і що не вдалося тоді здійснити, відбулося.
Та після здобуття Томосу виявилося, що Філарет і його соратники по-різному бачили майбутнє нової церкви. Він сподівався й надалі залишатися її фактичним керманичем, однак митрополит Єпіфаній почав проводити власну політику. Так народився конфлікт, який став одним із найболючіших епізодів у житті патріарха. Людина, яка десятиліттями боролася за незалежну українську церкву, раптом відчула себе відстороненою від справи всього свого життя.
Проте останні місяці його земного шляху принесли примирення. У листопаді 2025 року Філарет і Єпіфаній разом помолилися за Україну в Михайлівському Золотоверхому соборі. “Бог є любов. Тому й ми маємо любити одне одного”, — сказав тоді патріарх.
20 березня 2026 року Філарет відійшов у вічність. Він залишив по собі не лише суперечки й протиріччя, а й головний спадок свого життя — українську церкву, яка стала реальністю завдяки його багаторічній боротьбі.
Патріарх Філарет був людиною складною, суперечливою і незручною для однозначних оцінок. Його можна критикувати за характер, рішення чи конфлікти останніх років. Але неможливо заперечити головне: десятиліттями він ніс на собі тягар боротьби за незалежну Українську церкву, вистояв під анафемою, тиском і самотністю, не відмовившись від своєї мети.
У своєму заповіті він написав: “Все своє життя я поклав на розбудову і утвердження незалежної Української Православної Церкви”. І це не було перебільшенням. Справді, усе його життя стало частиною цієї боротьби.
У 1919 році архієпископ Олексій Дородніцин помер у вигнанні, мріючи про незалежну Українську церкву. У 2026 році патріарх Філарет помер у Києві, де ця мрія вже стала реальністю. Між ними — понад століття боротьби, жертовності й віри. Історія розсудила їх обох.
Читайте також: Література Донеччини в добу воєн і революцій.
