Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні запровадили кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність. Відтоді з’явилися десятки гучних справ, санкційних списків і заочних вироків. Хто ці люди — колишні посадовці, силовики, депутати чи пересічні громадяни, які опинилися в окупації?
У цьому матеріалі журналістка видання ТРИБУН зібрала портрети найвідоміших колаборантів, розібралася в юридичних нюансах і разом із адвокатом з’ясувала, яка відповідальність чекає на них після деокупації.
Хто такі колаборанти?
Колабораціонізм у правовому полі України визначається як свідома співпраця громадянина з окупаційною “адміністрацією”, військовим командуванням або їхніми представниками, що завдає шкоди інтересам держави. Із 3 березня 2022 року така діяльність набула статусу окремого кримінального правопорушення, передбаченого статтею 111-1 Кримінального кодексу. Норма охоплює 7 самостійних складів злочинів, які залежно від тяжкості дій класифікуються як кримінальний проступок або злочин різних категорій — від нетяжких до особливо тяжких.
Передумови появи цієї норми сягають 2014 року, коли факти співпраці з ворогом вже фіксувалися, однак через відсутність спеціального закону їх не кваліфікували системно. Науковці неодноразово порушували це питання, а народні депутати пропонували відповідні законопроєкти щонайменше 7 разів, проте безрезультатно. Лише після початку повномасштабного вторгнення законодавчий процес прискорився: 2 березня 2022 року парламент розпочав обговорення, а вже наступного дня ухвалив закон, який увів статтю 111-1.
Важливою особливістю є те, що кримінальна відповідальність за колабораціонізм не має зворотної сили: вона поширюється лише на діяння, скоєні після 15 березня 2022 року, коли зміни набули чинності. Водночас, якщо вчинене підпадає під інші статті Кримінального кодексу, кваліфікація здійснюється за цими нормами.
Стаття 111-1 структурно складається з восьми частин. Перші 7 описують окремі склади правопорушень, а восьма передбачає кваліфікований склад, тобто обтяжені обставини.
Серед покарань, передбачених цією статтею, ключове місце посідає позбавлення права обіймати певні посади або провадити конкретні види діяльності. Згідно зі змінами, внесеними після 24 лютого 2022 року, для осіб, засуджених за статтями 111-1 та 111-2 (пособництво державі-агресору), строк такого додаткового покарання становить від 10 до 15 років. Втім, аналіз судової практики свідчить, що дії, кваліфіковані як колабораційні, часто не пов’язані з виконанням посадових обов’язків — значна частина правопорушників на момент вчинення діяння були безробітними.
Що саме вважають злочином? Ось найпоширеніші дії:
- публічно заперечувати, що Росія веде агресію проти України;
- легітимізувати окупацію;
- закликати підтримувати рішення держави-агресора або співпрацювати з нею;
- не визнавати суверенітет України над захопленими регіонами.
Якщо людина сказала або написала подібне в мережі — це вважається публічним висловлюванням.
Окрему групу становлять дії в освітній сфері: пропаганда держави-агресора в закладах освіти або впровадження її освітніх стандартів. Також під дію норми підпадає передача матеріальних ресурсів незаконним збройним формуванням, ведення господарської діяльності у взаємодії з незаконно утвореними структурами, організація політичних чи інформаційних заходів на підтримку агресора.
Також під статтю підпадають:
- передача грошей, зброї чи інших речей незаконним збройним формуванням;
- ведення бізнесу разом з окупаційною “владою”;
- організація заходів на підтримку держави-агресора;
- добровільне погодження на роботу в незаконних органах “влади”, “судах”, “правоохоронних” структурах;
- участь у незаконних збройних формуваннях;
- організація або проведення “виборів” чи псевдореферендумів на ТОТ, а також публічні заклики до цього;
- допомога незаконним формуванням у бойових діях проти української армії.
Суб’єктом цього злочину, як правило, є громадянин України, який має зв’язок з окупованими територіями — проживає там або встановив контакти після початку захоплення регіону.
Ключові фігури колабораціонізму на сході
Перш за все слід згадати чинних так званих “очільників” окупованих областей: Луганщини, Донеччини, Херсонщини, Запоріжжя. Це Леонід Пасічник, Денис Пушилін, Володимир Сальдо та Євген Балицький відповідно.
Леонід Пасічник — колишній український спецслужбовець, який понад 20 років пропрацював у СБУ. Дослужився до підполковника, згодом — до полковника. У Луганській області очолював підрозділ боротьби з контрабандою, а в 2010-2014 роках був начальником Стаханівського міжрайонного відділу СБУ. У грудні 2013 року, після початку Революції гідності, чоловік звільнився. А вже за кілька місяців, коли почалася війна на Донбасі, перейшов на бік проросійських сил.
Восени 2014 року він очолив так зване “Міністерство державної безпеки ЛНР”, а з листопада 2017-го став ватажком терористичного угруповання — спочатку як виконувач обов’язків, а згодом і як повноцінний “очільник”. Проти нього в Україні відкрито кілька кримінальних проваджень. Спочатку псевдопосадовця розшукували за статтею 109 ККУ — за спроби насильницької зміни конституційного ладу. Пізніше додали підозри в організації незаконних виборів на ТОТ, у колабораційній діяльності та посяганні на територіальну цілісність. У липні 2024 року українська феміда заочно засудила Пасічника до 12 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Денис Пушилін народився в Макіївці, у 1999-2000 роках служив у Національній гвардії України. У 2013 році балотувався до Верховної Ради від партії “Ми Маємо Мету” (створеної на основі МММ) і набрав лише 77 голосів. Під час Революції гідності перебував у Києві, але згодом повернувся на Донбас.
Навесні 2014 року Пушилін став одним із організаторів проросійських мітингів у Донецьку, захоплення обласної адміністрації та проголошення так званої “ДНР”. Спочатку він назвав себе заступником “губернатора” Павла Губарєва, згодом був “спікером” і “головою президії Верховної ради ДНР”, а після вбивства Захарченка у 2018 році став “очільником” захопленої частини області. Проти нього в Україні відкрито провадження за посягання на територіальну цілісність і колабораційну діяльність. У грудні 2023 року суд заочно виніс вирок Пушиліну та призначив покарання у вигляді 15 років ув’язнення з позбавленням права обіймати державні посади.
Володимир Сальдо — ексмер Херсона (обирався тричі), згодом народний депутат від “Партії регіонів”. Після початку повномасштабного вторгнення перейшов на бік Росії, очолив окупаційну “адміністрацію” Херсонщини, координував псевдореферендум. В Україні його засудили заочно до 15 років за державну зраду, колабораціонізм та посягання на територіальну цілісність. Також Сальдо фігурує в справі про вивезення українського зерна.
Євген Балицький — колишній нардеп двох скликань (спочатку від “Партії регіонів”, потім від “Опозиційного блоку”), голосував за “диктаторські закони” у 2014 році. Фігурував у корупційних скандалах, а після вторгнення перейшов на бік РФ. Балицький очолив окупаційну “адміністрацію” Запорізької області, координував псевдореферендум і вивезення понад 650 тисяч тонн українського зерна. Заочно засуджений до 15 років, а його активи на понад 120 млн грн конфісковано.
Серед колаборантів Донецької області, які стали обличчям проросійського руху, виділяються кілька ключових фігур.
Олександр Захарченко — один із найвідоміших ватажків терористичного угруповання “ДНР”. Очолював так звану “Республіку” з 2014 року аж до своєї ліквідації в результаті вибуху в донецькому ресторані в серпні 2018-го. В Україні визнаний терористом і воєнним злочинцем.
Павло Губарєв — проросійський сепаратист, який у березні 2014 року проголосив себе “народним губернатором” Донеччини. У юності був членом неофашистської організації “Російська національна єдність”. Його затримала СБУ, але згодом Губарєва обміняли. Очолював рух “Новоросія” та “Народне ополчення Донбасу”.
Андрій Пургін — співзасновник терористичної організації “Донецька республіка”. Був одним із ватажків проросійського руху й активно просував ідею так званої “федералізації” України.
Олександр Ходаковський — колишній співробітник СБУ, очолював спецпідрозділ “Альфа” в Донецькій області. Після початку війни перейшов на бік окупантів, був “міністром держбезпеки ДНР” та керував так званими “Патріотичними силами Донбасу”. Учасник блокади Маріуполя на боці терористів.
Віктор Пшонка — колишній генеральний прокурор України (2010-2014). Після Революції гідності втік із країни, отримав російське громадянство й наразі переховується від слідства. Перебуває в розшуку за підозрою в злочинах проти Майдану.
Віталій Захарченко — ексміністр внутрішніх справ України (2011-2014) і голова податкової служби. Відповідальний за розгін Майдану та злочини проти людей під час Революції гідності. Утік до Росії, отримав вороже громадянство, став власником проросійського пропагандистського каналу КРТ (“Комплексний розвиток територій” — ред.).
Михайло Толстих, відомий як “Гіві”, — один із найжорстокіших польових командирів бойовиків “ДНР”, заступник командира батальйону “Сомалі”. Уродженець Іловайська прославився участю в боях за Донецький аеропорт разом із терористом “Моторолою” та неодноразовими знущаннями з українських полонених. В Україні визнаний терористом і воєнним злочинцем. Загинув у 2017 році в Макіївці внаслідок вибуху.
Не поступаються їм колаборанти Луганської області.
Ігор Плотницький — колишній військовий, який у 2014 році став одним із ватажків терористичного угруповання “ЛНР”. Обіймав посади “міністра оборони”, а згодом і “очільника Республіки”. Керував захопленим регіоном до кінця 2017 року, поки його не змістив власний соратник Пасічник. Після цього втік до Росії, де й переховується. В Україні визнаний терористом.
Олександр Єфремов — ексголова Луганської ОДА (1998-2005) та багаторічний нардеп від “Партії регіонів”, очолював її фракцію у Верховній Раді. Підозрювався в державній зраді та причетності до створення “ЛНР” і захоплення будівлі СБУ в Луганську. Після початку повномасштабного вторгнення виїхав до РФ, отримав російський податковий номер та живе в Москві.
Наталія Королевська — політикиня, яка в різні роки була депутаткою від “Блоку Юлії Тимошенко”, “Опозиційного блоку” та “ОПЗЖ”, а також міністеркою соцполітики. У 2014 році балотувалася в президенти, але зняла кандидатуру. Підозрювалася в фінансуванні терористів через торгівлю металом на окупованій Луганщині, але справу закрили. Після 2022 року Королевська виїхала за кордон, отримала російське громадянство, а з 2025-го перебуває під санкціями РНБО.
Арсен Клінчаєв — депутат Луганської облради від “Партії регіонів”, голова проросійської організації “Молода гвардія”. Саме під його керівництвом 1 березня 2014 року біля будівлі ОДА в Луганську підняли російський прапор. Клінчаєв відомий своєю відвертою українофобією та проросійськими гаслами.
Сергій Хортів — двічі мер Рубіжного (2015-2022). Під час російського вторгнення добровільно перейшов на бік окупантів, очолив так звану “адміністрацію” та публічно закликав ЗСУ скласти зброю. Нині він переховується, оголошений у розшук за колабораціонізм.
Володимир Струк — колишній народний депутат від “Партії регіонів” і мер Кремінної (2020-2022). Попри те, що громада перебувала на вільній території України, він відкрито підтримував “ЛНР”, фінансував терористів і агітував депутатів за співпрацю з ворогом. 2 березня 2022 року його знайшли вбитим — за попередніми даними, від вогнепального поранення.
Олександр Харитонов — ексдепутат Луганської міськради, у 2014 році став “народним губернатором” Луганщини. Очолював так звану “Луганську гвардію” — одне з перших проросійських збройних формувань у регіоні. Був близьким до Наталії Вітренко, нині перебуває в лавах так званої “Компартії ЛНР”.
Що чекає на колаборантів після деокупації?
Журналістка видання ТРИБУН звернулася за відповідями до адвоката Яромира Цімури. За його словами, одне з найскладніших питань після деокупації — правова оцінка поведінки людей, які лишилися на захоплених територіях.
“Законодавство України на сьогоднішній день вже містить механізм притягнення до відповідальності за співпрацю з державою-агресором, які містяться в Кримінальному кодексі. Однак ключовим питанням залишиться індивідуалізація відповідальності та оцінка конкретних обставин у кожній справі персоналізовано”, — каже він.
Найважливішим критерієм, на переконання адвоката, буде встановлення добровільності дій. У статті 111-1 ККУ неодноразово зустрічаються формулювання на кшталт “добровільне зайняття посади” або “добровільна участь”. “Для встановлення складу злочину необхідно буде довести даний факт”, — наголошує Цімура. І доводити це має сторона обвинувачення — доти людина вважається невинуватою згідно зі статтею 62 Конституції України.
Оцінюючи добровільність, суди, ймовірно, враховуватимуть кілька факторів: чи мала особа можливість відмовитися, чи був психологічний або фізичний тиск, чи погрожували їй або її родині, яким був характер виконуваних функцій, чи отримувала людина вигоди за співпрацю, а також її позицію до й після окупації.
Водночас Кримінальний кодекс передбачає й обставини, що виключають протиправність, зокрема фізичний примус і крайню необхідність. “Сам факт перебування на окупованій території не може означати за замовчуванням притягнення до кримінальної відповідальності”, — резюмує адвокат. Перелік обставин для аналізу буде широким, і кожна справа потребуватиме ретельного вивчення.
Яромир Цімура зазначає, що якщо сторона захисту доведе, що людина діяла під впливом непереборного фізичного примусу або в стані крайньої необхідності, кримінальну відповідальність можуть виключити повністю. Якщо ж примус не виключав можливості керувати своїми діями, але суттєво обмежував свободу волі, це враховуватимуть як пом’якшувальну обставину.
“Українське законодавство не пярередбачає окремого м’якшого покарання для колаборантів під примусом”, — наголошує він. Усе залежить від того, чи виключає примус склад злочину повністю, чи лише пом’якшує вину.
Правозахисник пояснює: державна зрада та колабораційна діяльність — це два суміжні злочини. Стаття 111 ККУ визначає держзраду як умисні дії громадянина України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності чи державній безпеці. Натомість стаття 111-1 є спеціальним складом і охоплює конкретні форми співпраці з окупаційною “владою”.
“У судовій практиці допускається кваліфікація злочинів за сукупністю, тобто особі може бути інкриміновано одночасно дві статті”, — каже Цімура. Наприклад, якщо людина не лише обійняла посаду в окупаційному органі, а ще й передавала дані ворогу або сприяла діяльності ворожих структур.
Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність не лише за керівні посади. Частина 2 статті 111-1 встановлює відповідальність за добровільне зайняття будь-якої посади в незаконних органах — навіть не пов’язаної з організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими функціями.
Адвокат запевняє, що під час ухвалення вироку суди, ймовірно, оцінюватимуть у сукупності багато факторів:
- реальний функціонал людини,
- ступінь впливу на діяльність окупаційного органу,
- рівень ухвалення рішень, прояв ініціативності,
- отримання премій чи винагород за роботу,
- сприяння утвердженню псевдовлади.
“Не обов’язково займати керівну посаду, щоб суд визнав винною особу”, — резюмує він.
Якщо людина доведе, що співпрацювала з окупантами вимушено, наприклад, щоб отримати дозвіл на виїзд або врятувати родину, — суд може врахувати це як пом’якшувальну обставину. Але не завжди це звільняє від відповідальності.
Яромир Цімура пояснює: усе залежить від того, чи була в людини реальна можливість діяти інакше. Якщо вона могла відмовитися, але не зробила цього, — покарання буде. Якщо ж загроза була неминучою, а співпраця — тимчасовою й мінімально необхідною, суд може пом’якшити вирок.
“Якщо сторона захисту доведе, що особа діяла вимушено, з метою уникнення більшої шкоди — це може оцінюватись як крайня необхідність або трактуватися як помʼякшувальна обставина, яка не виключить кримінальну відповідальність, але зменшить відповідальність”, — зазначає співрозмовник.
Звертаємо увагу, що санкції статей Кримінального кодексу за колабораційну діяльність не передбачають позбавлення громадянства. Стаття 25 Конституції України прямо закріплює, що українець не може бути позбавлений свого громадянства. Тож, за словами правозахисника, навіть у разі обвинувального вироку основні наслідки будуть іншими: позбавлення волі, конфіскація майна, заборона обіймати певні посади.
“Отже, висновок наступний: після деокупації територій українська модель відповідальності орієнтована не на колективне покарання, а радше на персоналізовану поведінку в кожному окремому випадку. Ключовими критеріями залишаються добровільність, умисел, характер участі та реальні умови окупації. Сам факт залишення на території або життя в умовах окупації не створює складу злочину — основним фактором, які впливатимуть на кваліфікацію, будуть залишатися конкретні дії та можливість особи діяти альтернативно”, — підсумовує Яромир Цімура.
*Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Читайте також: “Непокарання колаборантів веде до розчарування та самосуду”: інтерв’ю з активістом та військовослужбовцем Віталієм Овчаренком.
