Донецьке Надазов’я — крайня східна частина історичних земель колишнього Війська Запорозького Низового. Саме тут, між безкраїми степами та берегами Азовського моря, протягом століть точилася боротьба за контроль над важливими торговельними шляхами й виходом до моря. За яких обставин запорозькі козаки проникли в Надазов’я, як розпочали освоєння цих земель та яким шляхом остаточно вибороли для України доступ до Азовського моря — про це в матеріалі для ТРИБУН.
Після війни 1501–1502 років, у якій кримський хан Менглі I Ґерай переміг Велику Орду, землі Надазов'я остаточно закріпилися за Кримським ханством. Спочатку тут кочували розрізнені ногайські орди, а у 1550-х роках виник ногайський Дівєєв улус, що стримував просування козаків углиб степів до Азовського моря. Ногайці навіть заснували тут міський центр — місто Кальміус, яке, за версією деяких істориків, стояло на однойменній річці.
Та панування Дівєєва улусу тривало недовго: поряд із ним міцніли й розросталися загони козаків війська Запорізького та війська Донського. Уже 1577 року маємо згадку, що запорожці знищили ногайське містечко Болисарай у Надазов'ї — одну з перших відомостей про похід запорожців у ці краї. У 1584-му ногайці з Надазов’я підтримали повстання Саадета Ґерая проти Іслама Ґерая, який убив його батька й захопив владу в ханстві. Ногайські орди на чолі з Есенеєм та Арсланом Дівєєвими вирушили в Крим, де захопили Бахчисарай, та хан Іслам Ґерай утік до Кафи й попросив допомоги в османського султана. Той надіслав чотири тисячі яничарів, які наприкінці року розгромили ногайське військо; серед загиблих опинився й Есеней Дівєєв.
Скориставшись відсутністю ногайського війська, донські козаки розорили кочовища ногайців біля Кальміуса. На спустошені кочовища невдовзі повернувся розбитий Саадет Ґерай із новим мурзою Арсланом Дівєєвим, який, боячись ханської помсти, вивів орду з Надазов’я на Кубань. У 1585 році кримське військо на чолі з Алп Ґераєм здійснило каральний похід у Надазов'я і зруйнувало центр улусу на Кальміусі. Лише 1588-го Арслан Дівєєв повернувся на ці землі знову. Останню згадку про ногайський центр в околицях Кальміуса знаходимо під 1600 роком — запорожці писали, що хан планував будувати тут фортецю.
Безкінечні походи на Москву, у яких ногайці зазнавали втрат, та грабіжницькі набіги козаків, що відганяли в ногайців худобу й розоряли їх кочів’я, зробили Надазов'я небезпечним для мирного кочового скотарства. У 1630-х роках залишки Дівєєва улусу на чолі з Кантеміром Дівєєвим залишили східне Надазов'я і відкотилися ближче до Криму. Натомість запорожці дедалі впевненіше просувалися в надазовські степи — відомий шлях "із Вовчих Вод у Кальміус і Азовське море" став одним із головних маршрутів для промислів. Активізувалися й козацькі походи проти ногайців, що продовжували тут кочувати: у 1660 році козаки зі Слобідської України розгромили кочовища п'яти орд у цьому краї. Поступово запорожці закріплювалися в східному Надазов'ї, опановуючи рибальські та інші промисли.
Докорінно ситуація у східному Надазов'ї змінилася після Лубенського договору 1734 року між військом Запорізьким та Російською імперією, за яким запорізькі землі переходили під імперський протекторат. Запорізька Січ дістала назву Вольностей Війська Запорізького, а землі східного Надазов'я — від старого російсько-турецького кордону та меж Бахмутської провінції — закріплювалися за запорожцями, які отримали тут повне право на промисли. Для впорядкування й заселення цих земель територію Вольностей поділили на паланки, і саме тоді постала Кальміуська паланка з адміністративним центром у Кальміуській слободі яка була заснована 1746 році — майбутньому Маріуполі. Дещо далі на схід від Кальміуса утворили ще одну адміністративну одиницю — Єланецьку паланку.
Кальміуська паланка розташувалася між річками Вовча, Кальміус та Азовським морем — на території, де будуть утворені Запорізька і Донецька область. Її козацькі поселення — слободи, хутори, зимівники й "уходи" — тяглися не лише по Кальміусу, а й у басейнах Міуса, Сухого Яланчика, Берди та в урочищах Зайцевої Балки, Підгорини, Клепованої Балки й інших місцин.
Кальміуську паланку очолював полковник, якого обирали на паланковій козацькій раді. До паланкової старшини, що формувалася з-поміж заслужених козаків, входили також суддя, писар, осавул і шафар. Кожна паланка мала власні владні відзнаки — прапор (хоругву), печатку та полковницький пернач, яким полковник міг покарати провинного козака.
На печатці Кальміуської паланки, виготовленій близько 1754–1769 років, у ренесансовому щиті зображувалися перехрещені шабля та стріла, гострими кінцями донизу; над щитом — заборол під шоломовою короною, навколо щита — намет. У кутах поля розміщувалися літери: ліворуч і праворуч — "К" і "П", а внизу двічі повторювалася літера "П" — разом абревіатура "ППКП", що розшифровувалася як "Паланкова печатка Кальміуської паланки". Під владою паланкового полковника перебували не лише козаки, а й усе місцеве цивільне населення. Він організовував оборону паланки, висилав роз'їзди для охорони кордонів, провадив розвідку, відповідав за мобілізацію козаків під час воєнних дій, стежив за громадським порядком, а також за збір податків і розподіл коштів.
Активна колонізація східного Надазов'я українським козацтвом неминуче призводила до загострення відносин із російським донським козацтвом: дрібні сутички поступово переростали у справжні військові протистояння запорожців із донцями, які відстоювали ці землі для себе. Донці, зі свого боку, постійно надсилали до Москви скарги на нібито протиправні дії запорожців. Щоб урегулювати конфлікти, імперський уряд у 1743 році створив спеціальну комісію для визначення остаточних меж між запорожцями й донцями. Після трьох років розгляду справи, у 1746 році, уряд ухвалив рішення на користь донських козаків, відібравши в запорожців землі на схід від Кальміуса. Однак це рішення проблеми не розв'язало — збройні сутички та напади на цих теренах тривали й далі.
Станом на 1755 рік Кальміуська паланка налічувала 61 зимівник — козацький хутір, що поєднував у собі укріплену оборонну заставу та автономне господарство, де козаки в мирний час займалися скотарством, землеробством і промислами. Найактивнішим промислом у паланці після скотарства була рибна ловля на річках та в Азовському морі, про що красномовно свідчать назви тогочасних рибальських поселень: "по річці Берда, по ту сторону, в частині Кримського володіння", "на Пересипу проти лиману", "у Сведоватій балці", "по річці Зеленій", "по річці Камишуватій", "в урочищі Виноградному", "при річці Білосарайці", "у балці Сирній", "на косі Білосарайській", "у гирлі Кальміуса", "на косі Лапіній", "уверх річки Кальміуса і Кальчика", "на Петрушиній косі", "на Золотій косі", "на Семенівській косі".
У 1768 році, напередодні нової російсько-турецької війни, Кіш війська Запорізького оголосив евакуацію населення з території Кальміуської паланки — усіх козаків-рибалок та мешканців зимівників, що мали худобу. На цей наказ паланковий полковник відповів, що частина козаків відмовляється залишати рідні місця, кажучи:
"...якщо там їм належить пропасти, то так само нехай пропадуть і тут".
Як бачимо, ще тоді повторювалася історія, добре знана й сьогодні: люди не хочуть покидати зону бойових дій.
Паланкова адміністрація з Кальміуса евакуювалася на територію Самарської паланки разом із мешканцями п'яти сотень дворів Кальміуської слободи, з усім майном і церквою Святого Миколая. Частина запорожців перебралася на територію Бахмутської провінції, шукаючи притулку в фортеці міста Бахмут. Чимало поселень паланки після евакуації спалили самі ж козаки. Кошовий отаман згадував:
“…коли почалася війна з Османською Портою, запорожці на своїй раді вирішили спалити поселення вздовж Кальміуса, а деякі залишити порожніми; селище в гирлі Кальміуса, де стояло до п'яти сотень дворів і церква, спалили, а мешканців перегнали до Усть-Самари..,”
Російсько-турецька війна тривала з 1768 по 1774 рік, а після її завершення, у 1775 році, російський уряд ліквідував Вольності Війська Запорізького й остаточно окупував землі Кальміуської паланки. Після окупації колишні мешканці Кальміуської слободи повернулися на рідні місця. Так, станом на 1779 рік у Кальміуській слободі мешкало 186 козаків із родинами, які продовжували займатися рибним промислом.
Кардинально долю колишньої Кальміуської паланки змінили події 1780 року, коли російський уряд здійснив депортацію кримських греків — урумів і румеїв — із Криму до Надазов'я. Ця міграція стала одним із найважливіших переломних моментів в історії краю. Нові мешканці не лише заснували десятки поселень, а й на століття вперед змінили етнічне обличчя та господарський уклад східного Надазов'я. Разом із ними на береги Азова прийшли нові традиції, ремесла, торговельні зв'язки та культурна спадщина, що згодом стали невід'ємною частиною історії цього багатонаціонального степового краю.
Землі історичного східного Запоріжжя, або, як нині частіше називають цей край, Надазов'я, мають напрочуд багату й багатошарову історію, тісно пов'язану з історією іншого українського історичного регіону — Криму. Цей зв'язок простежується крізь століття: від часів Кримського ханства, коли тут кочували ногайці Дівєєва улусу, до доби Запорозької Січі та Кальміуської паланки. А згодом історія знову поєднала береги Азова: на спустошених землях зруйнованої російською владою Кальміуської паланки, уже після ліквідації Кримського ханства, були депортовані кримські греки — уруми та румеї, чий шлях на нову батьківщину також пролягав через втрату власного дому.
Так степ, що бачив ногайські кочовища, козацькі зимівники й паланкові печатки з перехрещеними шаблею та стрілою, прийняв нових господарів — і знову став землею, де переселення, втрата й відродження ходили поруч. У цьому й полягає особлива доля Надазов'я: воно ніколи не було порожнім простором на карті, а завжди — перехрестям доль, де кримська і запорозька історія сходилися знову і знову, утворюючи той самобутній і складний вузол культур.
Читайте також: Бахмутська провінція — забута колиска Донеччини.
