Після початку повномасштабного російського вторгнення рубіжанин Сергій Бойко до останнього не хотів залишати рідне місто, а коли наважився - то зрозумів, що перебуває у полоні, з якого вибратися не так просто. Чоловікові довелося відчути на власній шкурі всі переваги "русского мира" і познайомитися з його одіозними представниками. У результаті виїзд із Рубіжного Сергію коштував серйозну суму, а з собою він не взяв практично нічого, крім улюбленої колекції вінілових платівок та програвача. Зараз він влаштовує життя з нуля у Києві і в нього це непогано виходить.
Суспільно - політичний оглядач “Трибун” публікує розповідь рубіжанина, який побував у пеклі, але не зневірився, втративши буквально все. Можливо, його приклад буде корисним нашим читачам, які, як і наш герой, через війну, розв'язану Росією, опинилися в непростій життєвій ситуації.
Про себе
Мене звати Сергій, мені 29 років і я народився, виріс в місті Рубіжне. До початку війни працював начальником зміни на ТОВ «НВП Зоря». Це дуже непроста робота, але вона дозволяла почувати себе впевнено в фінансовому плані, придбати квартиру, робити ремонт та відкладати кошти на власні потреби та захоплення. Завдяки зручній транспортній розв‘язці я легко подорожував в Київ на концерти улюблених виконавців для культурного відпочинку. Також найбільшим моїм хобі є колекціонування вінілових платівок. Це досить дороге захоплення, але завдяки роботі, вистачало й на це.
Звісно, хотілося якісних змін в житті, але щось кардинально змінювати не наважувався.
- Сергій Бойко на концерті, фото з особистого архіва співрозмовника
Тихі думки
Чи вірив я у повномасштабну війну? Ні, як і більшість українців. Вся інформація в ЗМІ, доповіді американської та британської розвідок здавалися гіперболізованними. Ситуація стала “цікавою”, коли після 8 років відносного затишшя (кажу з позиції жителя Рубіжного, в якому всі ці роки зберігався спокій), раптом заговорили про визнання “Л/ДНР”. У мене з‘явилося відчуття, що маховик розкручується. Саме тому ухвалив рішення почати акумулювати кошти, не інвестувати в ремонт та інше (як виявилося з часом - це відіграло важливу роль).
День, що змінив все
24 лютого змінило все і для всіх. Я прокинувся о 4:50, тому що мені було потрібно йти на роботу в ранкову зміну. На телефоні я одразу побачив купу повідомлень від знайомих з Києва та Харкова, що почалася війна. Потім і в новинах. Це був шок, сковував страх. Проте я поїхав на роботу й вже на території заводу ми почули й побачили, як відбувся авіаудар по інфраструктурі підприємства. Далі увесь день був присвячений перегляду новин, багатьох людей відпустили додому, хтось розпочав евакуацію своїх сімей.
Небезпечна робота
Я періодично чергував на підприємстві до 12 березня. З кожним днем ставало все небезпечніше, відчувалося, як лінія фронту наближається. До речі, за лютий та й за ці чергування під обстрілами робітники не отримали нічого, як і можливості спокійно розірвати трудові відносини, отримати документи та гідну оплату в центрі зайнятості.
- Так виглядав цех, в якому працював Сергій
"Пересидівши" війну 2014 року, ми думали, що й цього разу «минеться». Але я помилився. Можна було дешевше, простіше та зручніше евакуюватися на початку, але з кожним днем ця можливість танула, як морозиво на сонці. Тому зараз закликаю жителів Донеччини: не сидіть, а їдьте. Не вийде пересидіти в квартирі, не минеться - ви не уявляєте, яке пекло вас очікує.
Перше знайомство з ворогом
Після щоденних обстрілів на початку березня в один день я помітив, що ЗСУ залишили позиції на 7-му, 8-му та 9-му мікрорайонах. Але через брак інформації (перш за все, через відсутність електроенергії) я не мав повного уявлення про те, що відбувається навколо. З першими штурмовими підрозділами “ЛНР” я познайомився раптово, коли лагодив у бабусі вікна, які вилетіли після прильотів у двір. Відчуття, коли на тебе наставляють автомати, не дуже приємне. Добре, що хоч нам дали піти. Проте бабусину трикімнатну квартиру відібрали.
- Член угрупування “ЛНР” на “віджатому” мопеді їздить по Рубіжному
Про мародерство та стан квартир після «освободітєлєй» вже стільки всього знято й написано, що не бачу сенсу повторювати. Я, чесно, не вірив, що вони настільки влаштовують безпорядок там, де живуть, але виявилося - ще гірше, аніж показують по ТБ. Це не описати словами.
Ще відмічу місцевий «контингент», який одразу почав грабувати магазини, супермаркети, аптеки. Боляче дивитися на це біосміття, яке було твоїм сусідом всі ці роки.
Після цього «бенкету» розпочалися сірі реалії, де кожного дня потрібно шукати їжу, воду та можливість зарядити телефон. Гуманітарна допомога від росії - така ж жалюгідна й нікчемна, як і сама росія. Я так нічого й не зміг отримати жодного разу. Але вже потім по ТБ бачив, що всього, виявляється, було “купа й вдосталь”.
Воду ми добували на гаражному кооперативі - там встановлений «качок» і величезні черги кожного дня біля нього. Також деякі добрі люди розливали воду в приватних будинках кварталу «Сонячний», поки було паливо для генераторів. Там же й заряджали телефони, сподіваючись, що їх не побачать й не відберуть.
Газ був, але потім закінчився.
Виживання
Готувати їжу - наступний квест, добре, що люди у дворі згуртувалися й швидко зробили міні-кухні.
Кожен день був як у комп‘ютерній грі про виживання: все однакове й небезпечне, бо у всі ці місця для отримання ресурсів постійно щось "прилітало". Ти йдеш і не знаєш, чи повернешся, але не йти - вмерти з голоду.
- Сусідній будинок, фото Сергія Бойка
Було важко фізично, а ще більше - морально. Бо кожного дня ти бачиш і живеш в лігві окупанта, а змінити щось - не можеш. Це все пригнічувало, тиснуло.
Стало ще гірше з приходом кадирівців. Все, що ви бачили про них в інтернеті, - правда. Мужність та сила в них є лише на сторінках Тік-Току. Розуму немає і там.
Мені довелося «познайомитися» з ними особисто, на огляді. «Подарував» їм павербанк, але пішов цілий та здоровий - гарна угода.
- Кадировці “розважаються”
Евакуація
Все вищеописане створило думку в мене та матері, що час евакуюватися. Проте зробити це було важко. Адже навіть знайти контакти перевізника - як шукати голку в стозі сіна. Додайте до цього відсутність електроенергії, інтернету, зв‘язку й небезпеку позбавитися телефону. Кожного дня робив купу дзвінків, щоб знайти перевізника.
Морально тиснуло, коли нічого не вдавалося й треба було розпочинати спочатку. Але зрештою вдалося: знайомі дали контакт водія, який 5 квітня вивіз нас з мамою, хоча надії на це було небагато.
Ми порахували, що треба брати з собою речі, бо в Рубіжне вже не повернемося в найближчі півроку/рік. Тому мета була - найняти автівку. Таким чином, вдалося взяти одяг, документи, гроші, якісь важливі речі.
- Так виглядає квартира Сергія після візиту кадировців
Проте, я «хвора» людина, тому прихопив 73 платівки та програвач. Я не міг кинути цю частину себе, було б дуже боляче. Для цього я взяв 2 коробки з-під бананів в магазині й спакував як міг. Ті, хто тримав в руках платівку, знають, що вони важкі і незручні, проте я вирішив ризикнути та спробувати вивезти їх.
- Та сама колекція платівок
Ми їхали з Рубіжного через Старобільськ, Лиман, Павлоград на Дніпро, де планували декілька днів перепочити, привести себе до ладу. Зрештою, так і вийшло - описати відчуття, коли ти після блок-постів “ЛНР” опиняєшся в Україні - неможливо. Дорога на той час була досить безпечна, але довга. Як виявилося, це тривало недовго.
Нове життя
Куди їхати? Над цим питанням ламали голову ще в Рубіжному. Спочатку гадали на західну Україну їхати, але там висока вартість оренди житла, та й по роботі було незрозуміло, а Київ мені завжди подобався, та й він почав оживати після того, як відкинули окупанта.
Тому було ухвалено рішення переїздити в столицю. З орендою житла неймовірно допоміг Твіттер, а саме Олексій Тараненко (з ROZETKA), який надав контакти знайомого, у якого було житло. Бо в дорозі дуже важко щось знайти й взагалі зрозуміти, що тобі потрібно. До того ж, в квітні Київ був не схожий на себе: все було зачинено, нічого не працювало, людей та автівок було обмаль.
З того часу ми облаштували свій побут. Я спробував себе в рієлторстві (мене запросили в агенцію) і досить вдало. Здобув дуже важливі знання в нерухомості, які знадобилися в подальшому житті, та й фінансово отримав певні дивіденди.
Протягом всієї моєї розповіді час від часу виникають платівки - і ось знову їх час, адже мене запросили працювати у Vinyla. Це корнер з аудіотехнікою та платівками, найкращий в Києві та Україні (це об‘єктивно). Дуже вдячний за це запрошення, бо я завжди мріяв про роботу, яка буде приносити не лише фінансове, але й моральне задоволення - нарешті я це отримав. Чудовий колектив та цікава робота, я повністю задоволений та щасливий.
- Магазин, в якому зараз працює Сергій Бойко
Нещодавно мені вдалося покращити й свої житлові умови, переїхати в красиву, сучасну квартиру.
- Вид з вікна нової квартири, в який оселився Сергій
Наприкінці я хочу звернутися до тих, хто так само зараз сидить в небезпечних регіонах. Евакуюйтеся. Мені життя подарувало кнопку «Restart», майбутнє. У вас поки що така можливість також є, але не прогавте її, бо опції «Спробувати ще» не буде як в комп‘ютерній грі…
Автор: Олексій Артюх
«Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів».
