“Пісок степу, що завжди був поруч: пилом на підвіконнях, на сухих стежках за містом, дрібним шаром під килимком біля порога”, – так про свій дім говорить луганчанка Марина Терещенко. Двічі вона втратила дім, але не втратила любові до рідної Луганщини. Як журналістка вона дає голос тим, чиї історії губляться за гучними заголовками, – переселенцям, їхньому болю й незламності.
Видання ТРИБУН поговорило з Мариною Терещенко про сенс дому, коли його більше немає, зміни в українській журналістиці, виклики війни та пам’ять про Луганщину, яку вона прагне зберегти.
– Ви народилися та виросли на сході України – спочатку Луганськ, потім – Сіверськодонецьк. Сьогодні ви – двічі переселенка. Чи змінили ви свій погляд на те, що означає “дім”?
– Я вмію запам’ятовувати землю на дотик. Пісок степу, що завжди був поруч: пилом на підвіконнях, на сухих стежках за містом, дрібним шаром під килимком біля порога. Він просто був – мов тло до всього мого життя. Тонкий запах Кремінських лісів – він досі прорізає мене, коли раптово на вулиці пахне хвоєю. Я народилася в Луганську. Частина мого дитинства минула в Станиці Луганській, інша – на Біловодщині. Завдяки роботі багато подорожувала Луганщиною – я з тих, хто любить бути “в полі”, бачити життя зсередини, і дуже сумую за цим.
Так, я двічі переселенка. І можу сказати – дім я втрачала тричі. Бо саме в домі моїх дідуся і бабусі в Станиці я вперше відчула, що таке справжнє "вдома". І цього "вдома" в мене більше нема.
Я досі не можу відпустити Луганськ. І навіть Сіверськодонецьк, який за роки життя став для мене рідним. Там, на Луганщині, я почувалася на своєму місці. Тепер я хапаюся за будь-яку можливість говорити про Луганщину – розповідати її історії, говорити про людей, якими варто захоплюватися й пишатися.
Сьогодні я відчуваю себе немов вирваною з корінням та пересадженою в іншу землю. І ця земля – не моя. Я намагаюся в ній вкоренитися, але мені важко. Бо я звикла рости у степовому піску та дихати вітром. А тепер – багато глини, і вона мені чужа. Можливо, це дивне порівняння, але саме так я відчуваю своє сьогодення.
Нині я мешкаю на Київщині і знайшла тут місце, яке нагадує мені яр на Мирному у Луганську, де промайнули хороші дні дитинства. Коли стає зовсім важко, я їду туди разом із псом – просто побути наодинці з думками й прогулятися. Найбільше люблю зустрічати там захід сонця. Саме тут, в цьому місці, я відчуваю той потужний вітер, за яким сумую.
– Що таке схід для вас?
– Схід – це дім. Це земля, на якій жили багато поколінь моїх пращурів. Можна довго говорити про типові асоціації – бабаків чи терикони... Але для мене схід – це передусім про спокій. Про відчуття дому, яке не потребує слів. Про силу роду, яка підтримує, навіть коли ти далеко.
І так, з банального – про абрикоси. Ті, що вирощені на піску та поціловані нашим степовим сонцем. Найсмачніші в світі.
– Як би ви описали дух чи характер сходу або конкретно Луганщини для тих, хто ніколи там не був?
– Ми вперті. Ми багато працюємо. Мій психолог якось сказав, що в багатьох людей зі сходу дуже висока планка – до себе, до оточення. Ми часто не дозволяємо собі перепочити або сказати “я молодець”. Бо звикли, що треба тримати темп, працювати, не зупинятися.
Можливо, це тому, що багато з нас починали все з нуля. Хтось – один раз, хтось – двічі. Без спадку, без підтримки, просто з тим, що є. Тому й доводиться – крутитися, брати кілька робіт, тримати себе в руках.
Я часто згадую 2012 рік, коли багато їздила Луганщиною. Було відчуття, що чим далі від великих міст – тим повільніше й спокійніше все довкола. Люди були відкритіші, ближчі до землі, більше говорили українською. І в тому повільному ритмі було щось дуже справжнє.
Мені хочеться, щоб Луганщину не зводили до новин чи заголовків. Бо за ними – живі люди. Сильні, але втомлені. Працьовиті, але часом виснажені. Люди, які заслуговують на більше, ніж просто виживати.
– Ви бачили як починалася війна у 2014, далі – повномасштабне. Чи впливає цей досвід на ваш підхід до журналістики? Чи є теми, які ви вважаєте особливо важливими для висвітлення?
– Звичайно, цей досвід дуже сильно на мене вплинув. І як на журналістку, і як на людину. Після 2014-го я багато в чому змінилася. Раніше мене цікавила політична журналістика – процеси, події, великі рішення. А з початком війни фокус змістився. Мене почали цікавити історії – людські, прості, глибокі.
Тоді я побачила зовсім інший вимір реальності. Коли люди беруть із собою ключі від квартири, якої більше нема. Коли з “втрати житла” з офіційного звіту випадає ціле життя – звуки, запахи, маршрут до школи, дерева під вікном. І я зрозуміла: журналістика, яка мені справді потрібна, – це про них. Про тих, хто переживає, тримається, мовчить, але не здається.
Мені важливо писати про людей, які часто залишаються поза увагою. Тих, хто не має гучного голосу, але має свою правду. Бо війна – це не тільки про фронт, це ще й про тишу кухні у тимчасовому житлі, про роботу втричі більше, бо треба якось втримати сім’ю. Про спроби побудувати дім, коли навіть слово “дім” болить.
Я вірю, що журналістика – це не лише про інформацію. Це про слухання. І про те, щоб дати місце тим історіям, які зазвичай залишаються в тіні. І відвідуючи різноманітні заходи, я завжди намагаюся просувати те, що я – з Луганщини. Ось на одному з останніх заходів наділа прикрасу з підвісками-символами Луганська.
– Чи змінилася, на ваш погляд, журналістика в умовах повномасштабного вторгнення? Чи можете виділити її сильні та слабкі сторони наразі? Які нові виклики з’явилися в української журналістики?
– Так, журналістика дуже змінилася. І, що важливо для мене особисто, – сильно змінилася регіональна журналістика. Зокрема, на Луганщині. Я це вперше помітила десь у 2018 році: як різко виросли деякі колеги. Стало очевидно, що за ці кілька років – не просто змінилися теми чи формати. Вони виросли професійно. Пропрацьованість, аналітичність, емпатія – усе стало глибшим. Тоді я вперше відчула, що наш голос почали чути – не тільки в області, а й ширше.
Цей розвиток багато в чому став можливим завдяки міжнародній підтримці. Грантові програми, навчання, стипендії – усе це допомогло медіа на сході вистояти, коли все навколо хиталося. Це, звичайно, плюс. Бо без цієї підтримки багато редакцій просто не вижили б. Але водночас – це і певна залежність. Бо за підтримкою часто приходять очікування, рамки, теми, які треба висвітлювати. Ми говоримо про незалежні медіа, але якщо чесно – повної незалежності не існує. Усі залежать – від грошей, від контексту, від тиску чи реалій.
Ще один виклик – ми всі втомлені. І журналісти, і читачі. Ми намагаємось бути точними, чесними, але водночас обережними. Бо розуміємо: одне слово може когось зранити. І ще – як говорити про війну, щоб тебе не вимикали емоційно? Як розповідати так, щоб це не було черговим болем, а давало щось: розуміння, співчуття, підтримку? Мені здається, українська журналістика зараз – дуже жива. І в цьому її сила. Не ідеальна, але людяна. Та, яка вчиться говорити по-новому, бо старі слова вже не працюють.
– Ви працюєте в темі переселенців та передаєте голоси людей, які втратили свої домівки. Чи змінилося ваше ставлення до цих історій, коли ви самі стали частиною цього досвіду?
– Говорити, що моє ставлення змінилося, – не зовсім правильно. Бо я сама стала переселенкою ще у 2014 році. Тоді багато людей в Україні ще не до кінця розуміли, що відбувається. Що це – справжня війна. Що вже не можна просто взяти й поїхати в Луганськ на вихідні. Що “я повернусь додому” – вже не обіцянка, а мрія, яка відкладається на роки.
Я не можу поїхати додому майже 11 років. І до 2022-го більшість цього не розуміла. Після повномасштабного вторгнення щось змінилося: більше людей почали відчувати схожий біль, з’явилося більше емпатії, більше відкритості до таких історій.
Тому для мене все сталося навпаки – спочатку я прожила це як людина, а вже потім почала про це писати. І коли зараз я беруся за тему переселенців – я не просто документую, я слухаю й чую. Бо ці голоси – вони дуже схожі на мій. І тому мені важливо, щоб вони не губилися серед гучних заголовків.
– Ваші роботи дуже людяні, часто ви фокусуєтеся на надії, боротьбі. Що, на вашу думку, українське суспільство ще не до кінця розуміє про переселенців?
– Мені здається, що є речі, які не можна зрозуміти до кінця, якщо сам їх не пережив. І це нормально. Я не очікую повного розуміння – більш того, я щиро радію за людей, які не втратили свій дім. За тих, хто не знає, що таке жити з валізами в голові. Бо те, через що проходять переселенці, – це випробування, які не кожен витримає, і якщо його вдалося оминути – це велике щастя. Мені не хочеться, щоб переселенців сприймали виключно як “тих, кому треба допомогти”. Це знеособлює. Насамперед ми – люди, з досвідом, гідністю, історіями. Але так, цей досвід дуже складний. І часто, коли говорять про “історії успіху”, за кадром залишаються важливі речі: що стояло за цим успіхом, скільки було спроб, страхів, розчарувань. Тому мені важливо писати не лише про перемоги, а й про шлях до них – з невдачами, болем, сумнівами. Я бачу свою роботу в тому, щоб ці історії звучали. Щоб переселенці не були просто фоном у загальній історії країни, а були її повноправними голосами.
– Як українське суспільство може краще підтримувати внутрішньо переміщених осіб? Які бар’єри, на вашу думку, досі заважають переселенцям відчувати себе частиною нових громад?
– Підтримка – це не завжди про великі проєкти. Інколи достатньо просто не ставити запитань, які ранять. Наприклад: “А коли ви повертаєтесь додому?” Бо часто – ніколи. Або там уже живе якийсь бурят і твої ключі ніколи вже не відкриють рідні двері. Найважчі бар’єри – не матеріальні. Це не мати відчуття, що ти “вписався”. Коли ти вже не вдома, але ще не зовсім у новому місці. І це “між” може тривати довго. Допомагає не співчуття, а ставлення як до рівного. Громада – це там, де тебе чують і запрошують бути частиною, а не просто гостем. І дуже хочеться, щоб переселенців бачили не як тимчасових, а як тих, хто вже тут. І хоче бути разом.
– Чи є у вас відчуття, що ваша робота допомагає не лише розповідати історії, а й впливати на політику чи суспільні зміни щодо переселенців? Чи були моменти, коли ви бачили конкретні результати?
– Іноді моя робота справді приносить результат – вдячні герої, що виговорилися чи вирішили якісь свої питання за допомогою розголосу. Іноді це хвиля хейту… Але, я не думаю що в праві хизуватися, бо це моя робота і я просто намагаюся її робити максимально добре. От і все.
– Як ви зберігаєте професійну об’єктивність, коли розповідаєте болючі історії людей зі сходу України, які пережили втрати чи евакуацію, але водночас залишаєтеся емпатичною до їхнього горя?
– Я не вірю в повну “об’єктивність”, коли йдеться про людське горе. Бо навіть просто обираючи, яку історію розповісти, – ти вже робиш вибір. Для мене важливо залишатися чесною – перед собою, перед героями тексту, перед читачем. А ще дозволяю собі бути емпатичною. В мене була історія, де я хвилин 15 обіймалася з геройкою матеріалу, а вона плакала. Їй це було потрібно. Пам’ятаю, коли написала про це публічно, то знайшла відгук серед колег.
– З якими історіями вам було найважче працювати? І чому?
– Ці історії досі не опубліковані і не будуть. Вони про жінок, згвалтованих росіянами на початку повномасштабного вторгнення на Луганщині. Це був міжнародний проєкт, куди мене долучили як інтерв'юєрку з досвідом роботи з травмованими людьми. Я радію тому, що ці жінки знайшли у собі сили виїхати з окупації за кордон, звернутися там за підтримкою і продовжувати жити далі. Одна з них нині збирається заміж – хочу вірити, що в них все складеться. Це дає мені надію, що у світі є ще місце людяності.
– Ваша робота – це не лише про фіксацію фактів, а й про збереження памʼяті. Чи бачите ви себе частиною ширшої місії – архівування досвіду цілої епохи?
– Кожен українець зараз може долучитися до архівування сучасної російсько-української війни. Ми живемо в цифрову епоху, і, на мою думку, це найбільш задокументована війна в історії, бо майже в кожного є телефон з камерою, і він може зняти відео чи зробити фото. Щодо мене — моя місія зберігати пам'ять про Луганщину та її мешканців.
– Ви постійно поруч із людським болем, втратою, травмою. Як ви самі справляєтесь із цим емоційним навантаженням? Є щось, що допомагає не вигорати?
– Я не справляюся. Чесно! Власні біль та втрати сильно впливають на мене, а ще додаються переживання й історії героїв моїх матеріалів, тож я часто перегораю. Я працюю з психологом, консультуюся з психотерапевтом, бо маю проблеми зі сном. Вирощую квіти і дбаю про своїх кішку та пса. А ще про мене дбають чоловік і друзі – це сильно підтримує.
– Багато журналістів зізнаються, що війна змінила їх як особистостей. Що змінилось у вас за ці роки? Чи є риси або переконання, які стали міцнішими – або навпаки, втратили силу?
– Це приблизно третина мого життя. Звичайно, що війна на мене вплинула. Я зростала і розвивалася як особистість і професійно за цей час. Я себе вже не пам'ятаю в мирному житті, тож сказати, що саме змінилося в мені, – не можу. Єдине, що, здається, за ці роки в мене сильніше розвинулася емпатія.
– У що ви вірите найбільше сьогодні – як журналістка, як переселенка, як людина? Що дає вам силу продовжувати працювати з такими непростими темами в умовах війни?
– Раніше я вірила в справедливість. Але після загибелі моєї подруги, журналістки Анастасії Волкової, і того, як розслідується її справа, — ця віра похитнулася.
Мені дуже важко спостерігати, як усе це відбувається: повільно, формально, без належної уваги. Я більше не можу сказати, що вірю в правосуддя. Але я досі вірю в людей. І в те, що хороших — більше.
Читайте також: “Схід – це про мужність, впертість, сміливість і гордість за своє”, – журналіст Сергій Горбатенко
