Російські пропагандисти постійно стверджують та наголошують на тому, що Луганщина - "исконно русская земля, на которой жили русские люди", але це не так. Є багато підтверджень українського минулого регіону: архітектура, національний одяг, мова, повстанський рух, культура, тощо. І це ще раз підтверджує майбутнє українського сходу.
ТРИБУН навів приклади, чому Луганщина ніколи не була Росією.
Історична сторона. Повстанський рух
Багато підтверджень тому, чому Луганщина не була та не є Росією, несе саме історичне минуле України та її сходу. Про це виданню ТРИБУН розповів доктор історичних наук Олександр Набока.
“Я б сказав, що попри російський сегмент, який особливо почав посилюватися із другої половини 18 сторіччя, Луганщина була частиною світу, який у той період створювали та формували переважно українці. Перші постійно діючі анклави, які почали з'являтися у краї наприкінці 16 — початку 17 сторіччя. Українці принесли сюди, зокрема, водяні і повітряні млини, які спочатку були поширені у Речі Посполитій, техніку виготовлення кераміки та інші. Звичайно, потім росіяни, користуючись своїм статусом пануючої в імперії нації, зайняли провідні позиції у містах, державному управлінні та промисловості. Це дозволяло їм, носіям в тому числі й імперських месіанських ідей, говорити за весь край, називаючи його місцем, де блискучо реалізувався російський імперський проєкт. Але українське населення нікуди не поділося”, — розповідає історик.
За словами Олександра Набоки, згідно з переписами 20-х років 20 сторіччя, українське населення було домінуючим повсюди у сільській місцевості. Що ж стосується великих міст, то там переважало російське населення. Проте це було на рівні трохи більшому за 50%. Відповідно, сільська місцевість була середовищем, де підтримувалися різні повстанські рухи, які поширювалися в Україні.
“Зокрема, у 1917 — 1921 роках, селяни охоче йшли у повстанські загони місцевих ватажків, які тяготіли до Нестора Махна. Таким був й отаман Каменюка. Багато хто також підтримував УНР та Директорію. Окрім того слід відзначити, що до колективізації й голодомору українські та російські села Луганщини жили обособленно. І була навіть, певна ворожість та недовіра між ними. У період падіння російської імперії це навіть, виходило за межі побутової недовіри та ставало причиною кривавих зіткнень”, — зазначає пан Олександр.
Так спроба донських козаків встановити контроль над Біловодськом, де жили переважно українці, призвело до великого повстання. У ході якого козацьких емісарів, які прибули до міста зі Станиці Луганської, повісили на плотах та відправили річкою Євсуг до їх Батьківщини.
“Мабуть, тільки колективізація, розкуркулення та великий терор уніфікували край, забравши у нього не тільки українську ідентичність, а й регіональну взагалі, зав’язавши виключно радянські наративи”, — коментує доктор історичних наук.
Національний одяг
Різницю між українським та російським національним одягом важко не відчути. Що й ще раз, у свою чергу, доводить не приналежність Луганщини до РФ. Порівняймо вбрання української та російської жінки.
У Луганській області, як і по всій Україні, носили один і той же національний одяг, який тільки деякими елементами декору відрізнявся залежно від регіону. Однак основними складовими гардеробу були: сорочка, запашна спідниця, пояс, вишиванка, хустка та черевики.
Жіноча сорочка-вишиванка зазвичай складалася із двох частин. Нижній шар шили переважно із міцних, якісних тканей (льону чи коноплі). Поверх надягали плахту, яку обмотували навколо талії, перев’язуючи поясом. Або доповнювали запаскою, яка нині може нагадувати фартух.
Також важливою частиною вбрання є декор. Великою кількістю різнобарвних прикрас та візерунків українці прикрашали одяг. Поділ спідниці зазвичай оброблявся стрічками, рюшами чи вишивкою. Заключним етапом доповнення образу були прикраси. Жінки полюбляли носити намисто, масивні вінки та голову покривали не менш яскравими хустками. Ось фото одягу мешканок Луганщини у минулі роки:
А щодо російського національного одягу. Він зазвичай складався із сарафана, який вдягався поверх білої сорочки, та високого кокошника, що геть відрізняється від українського віночка. Також часто використовувалися платки та шарфи для захисту від холоду.
На сьогоднішній день український народ й досі надіває вишиванку у всіх куточках України. А дизайнери вдосконалюють цей елемент одягу, додаючи йому сучасні прикраси, роблячи новий, актуальний дизайнерський витвір.
Російська мова — тягар Луганщини
Один із головних аргументів росіян та прихильників “руського мира”, — поширеність російської мови на Донбасі, зокрема й на Луганщині.
Воно й не дивно, бо по-перше, Луганська область — прилегла до Росії, через що її жителі переймають лексикон своїх сусідів. А по-друге, — активна русифікація Донбасу. Після голодомору 1932-33 років до сходу України були переправлені цілі ешелони росіян-переселенців, які змушені були шукати краще життя, заповнюючи порожні хати. Бо у той час від репресій “великого терору” та голодомору постраждало та померло багато людей, а рук для праці не вистачало. Тому, можна стверджувати, що переселення росіян було примусовим. З 1939 року, у післявоєнний період, під мотивом відбудови Донбасу на його території також було направлено численну кількість жителів РФ. Так відбувається і під час повномасштабного вторгнення у 2022 році. Окупанти примусово заселяють окуповані території своїми людьми, викрадають дітей та розміщують їх у російських сім’ях з метою русифікації. Українців же примусово вивозять у віддалені частини Росії, називаючи це “евакуацією”.
Український етнополітолог Олег Калакура у своїх дослідженнях писав про опитування на Луганщині на тему рідної мови для жителів цієї області.
Тож за результатами опитування, українську своєю рідною мовою у 1959 році вважали 87% населення, у 1970 — 78%, у 1979 — 72%, у 1989 — 66%, і в 2001 — всього лише 50%. Отже можна зазначити, що русифікація населення Луганщини з кожним роком ставала все результативнішою. Але не можна стверджувати, що мовою окупантів жителі східного регіону, розмовляли завжди. До прикладу наведемо листи жителів Кремінної у 1968 році, що опублікував Telegram-канал АРТЮХ:
Отже, за весь період існування Луганщини, її завжди активно хотіли русифікувати, нав’язуючи свої наративи. Але українська мова залишалася рідною попри все. А те, що мовою окупантів у Луганські області розмовляли завжди, — міф.
Ізба чи хата?
Ще один аргумент російських пропагандистів про те, що Луганщина — це російська земля, — культура, зокрема архітектура та саме житло українців.
Чому Луганщина не Росія з точки зору архітектури, прокоментував краєзнавець Аріф Багіров:
“Про те, що Луганщина — не «руська земля», говорить той факт, що ми не маємо жодної ізби, тобто традиційного житла Росії. Принаймні я не бачив. Хоча їздив по селах області багато та шукав їх. А ось типові українські мазанки — усюди”, — каже Аріф.
Хати-мазанки — не менш популярне українське житло, яке має свої особливості залежно від різних районів. Наприклад, в околицях міста Сєвєродонецьк мазанки мають одноповерхову конструкцію та незначну площу, а в інших районах можуть бути більшими та багатоповерховими. Частіше за все вони будуються з глини, соломи та дерева. Основна конструкція складається з двох частин: підвальної та житлової. Перша — забезпечує захист від холоду та вологи, а друга — призначена для проживання.
“Ізба та хата відрізняється дуже легко. Перша — висока та із дерева, з дахом на два боки. Друга — низенька, а дах на кожен бік, сучасною мовою «чотирискатна», або «половецького типу». Це тому, що ми народ степу, де мало лісу, проте багато вітрів. Дерев'яні будинки в Україні розповсюджені на заході чи Поліссі, але ніяк не на Луганщині”, — зазначає краєзнавець.
Також різняться й дахи на українських та російських будинках. В українців він складається із чотирьох схилів, які збігаються у вершині даху. Саме вони й були завжди широко розповсюджені на Луганщині. Що обумовлено кліматичним та географічним положенням регіону. Це забезпечує кращий захист від сильних вітрів та снігопадів, які часто відбуваються в цьому регіоні. Також чотирискатні хати забезпечують більшу площу житла на тій же самій площі землі, що є важливим фактором для селянських господарств.
А російська двоскатна ізба має простішу конструкцію та складається з двох схилів, які збігаються у вершині даху.
Всі вищеперелічені пункти в черговий раз підтверджують, що Луганщина — це Україна, а всі російські фейки та наративи, якими оперують пропагандисти, не мають нічого спільного з реальністю.
