У попередній частині ми показали, що за гучними заявами про успішну роботу Алчевського металургійного комбінату приховуються аварії, кадровий голод, падіння виробництва та проблеми з обладнанням. Але така ситуація не є винятком.
У другій частині ТРИБУН розглянув, що відбувається на Донецькому та Єнакієвському металургійних заводах. Один із них після років простою передали російським інвесторам, інший — спочатку обіцяли модернізувати, а згодом перевели в режим консервації. Чи можна на цьому тлі говорити про “відродження” металургії на окупованому Донбасі — проаналізуємо далі.
Донецький металургійний завод: робота на металобрухті, борги та затримки зарплат
Наступне підприємство, яке окупаційна влада намагається показати як приклад “відновлення” промисловості, — Донецький металургійний завод.
Після окупації Донецька у 2014 році підприємство повністю припинило роботу. У наступні роки його неодноразово намагалися перезапустити, змінювали управління та заявляли про відновлення виробництва. У 2025 році завод передали російським інвесторам, після чого окупаційні чиновники знову почали говорити про його завантаження та перспективи. Однак ще у серпні 2025 року російські медіа писали про серйозні фінансові проблеми підприємства. Причиною став конфлікт між податковою службою та Донецьким металургійним заводом, який не міг погасити свої зобов’язання.
Під час розгляду з’ясувалося, що понад 500 мільйонів рублів від продажу продукції отримували пов’язані з власниками заводу компанії. Водночас саме підприємство залишалося збитковим і не мало коштів для розрахунків. За даними російських медіа, продукцію заводу реалізовували через афілійовані фірми, які отримували прибуток і водночас користувалися механізмами відшкодування податку на додану вартість. У результаті комерційні структури заробляли на продажі металу, тоді як борги залишалися на самому виробничому підприємстві. Ця історія показує, як після окупації змінюється сама модель роботи. Завод формально виробляє продукцію, але прибуток може осідати в пов’язаних приватних структурах, тоді як борги, проблеми з виплатами та виробничі ризики залишаються на самому підприємстві. На цьому тлі місцеві жителі та працівники неодноразово повідомляли про тривалі затримки заробітної плати. Поки окупаційні чиновники говорили про відновлення промислового потенціалу, люди не могли вчасно отримати гроші за вже виконану роботу. Зараз представники окупаційної “адміністрації” стверджують, що Донецький металургійний завод працює майже з максимальним завантаженням. Перший заступник так званого “міністра промисловості й торгівлі ДНР” Юрій Федоричев заявив, що підприємство переробляє майже весь металобрухт, який збирають на окупованій частині Донецької області.
“Майже всі обсяги металобрухту, які заготовляють у “ДНР”, зараз переробляються на ДМЗ, що дозволяє йому практично максимально завантажувати виробничі потужності”, — заявив він.
Таке формулювання звучить як звіт про успіх. Проте воно одночасно показує і суттєву зміну ролі підприємства. Завод, який раніше був частиною великого промислового комплексу та працював у повноцінних виробничих ланцюгах, тепер значною мірою залежить від перероблення металобрухту, зібраного на окупованій території. Сам факт роботи підприємства ще не свідчить про відновлення його довоєнного потенціалу. Для цього потрібно розуміти реальні обсяги виробництва, кількість працівників, рівень зарплат, фінансовий стан, технічне оновлення та стабільність постачання сировини. Однак повної статистики окупаційна влада не публікує.
Натомість відомо про борги, виведення прибутку через пов’язані структури, затримки зарплат і залежність виробництва від місцевого металобрухту. Тож заяви про “максимальне завантаження” не дають відповіді на головне питання: наскільки ефективно працює завод і чи приносить ця робота користь працівникам та місту, а не лише власникам і пов’язаним із ними компаніям. У цьому випадку окупаційна пропаганда використовує сам факт запуску окремих виробничих потужностей як доказ промислового відродження. Але за межами святкових сюжетів залишається підприємство, яке ще рік тому не мало коштів для погашення боргів, а його працівники скаржилися на затримки виплат.
Єнакієвський металургійний завод
У 2025 році окупаційні ресурси повідомляли, що підприємство стало пілотним учасником Російської Федеральної програми з підвищення продуктивності праці. У пропагандистських публікаціях стверджувалося, що російські експерти допоможуть оптимізувати виробничі процеси, скоротити витрати, збільшити прибуток і в такий спосіб зміцнити економіку окупованого регіону.
На той момент це подавали як ще один доказ інтеграції заводу в російську економіку та майбутньої модернізації підприємства. Проте вже у квітні 2026 року в місцевих групах Єнакієвого почали поширювати зовсім іншу інформацію. За словами людей, які посилалися на джерела серед працівників, із 6 квітня завод мав перейти в режим глибокої консервації потужностей, який називали режимом “на дві третини”. Керівництво при цьому нібито уникало формулювання “масові звільнення”. Працівники мали продовжувати приходити на підприємство та фізично перебувати на його території протягом зміни, але не виконувати повноцінних виробничих завдань.
У статті окупаційного медіа стверджувалося, що люди фактично повинні проводити по вісім годин на заводі, очікуючи завершення робочого дня або займаючись діяльністю, яка не має реального виробничого сенсу. Для підприємства, яке десятиліттями було основою міста, такий режим означає перетворення роботи на формальність.
У разі зупинки виробництва працівники втрачали премії, надбавки за виробіток та інші виплати. Якщо раніше сталевари й прокатники могли отримувати зарплату, наближену до середньої по галузі, то в умовах консервації виплати скорочувалися до мінімальних ставок. Згодом сам представник окупаційного “міністерства промисловості” Юрій Федоричев заявив, що Єнакієвський металургійний завод справді перебуває у стані гарячої консервації.
Тобто підприємство фактично не здійснює повноцінного виробництва, а його обладнання підтримують у стані, який теоретично дозволить відновити роботу в майбутньому. На цьому тлі в місцевих групах продовжують з’являтися оголошення про пошук працівників для заводу. Найчастіше йдеться про вантажників сировини, хоча в текстах додають, що потрібні й представники інших спеціальностей.
Такі вакансії можуть створювати враження, що підприємство продовжує активно працювати та розширювати штат. Проте вони суперечать офіційному визнанню про гарячу консервацію. Цілком можливо, що окремі працівники необхідні для підтримання обладнання, охорони території, переміщення сировини або підготовчих робіт. Але це не означає відновлення повного виробничого циклу. У результаті всього за рік шлях підприємства виглядає так: спочатку його оголошують учасником федеральної програми з підвищення продуктивності, обіцяють оптимізацію та зростання прибутків, а потім переводять у режим глибокої консервації. Це ще один приклад того, як російські програми та гучні презентації не гарантують ані стабільної роботи, ані модернізації підприємства.
Червоний пил над Єнакієвим
Ще до повної зупинки виробництва робота Єнакієвського металургійного заводу створювала серйозні проблеми для мешканців міста.
У 2025 році місцеві жителі масово скаржилися на червоний пил, який осідав на вулицях, автомобілях, будинках і подвір’ях. У російській компанії “Південний гірничо-металургійний комплекс”, яка управляла підприємством, визнали, що збільшення викидів було пов’язане з несправністю обладнання доменної печі.
За їхньою версією, завантажувальний пристрій через санкції замовили в Китаї. Проте він вийшов із ладу приблизно втричі швидше, ніж мав за нормативним строком експлуатації. У конструкції нібито виявили приховані дефекти та передчасний знос окремих вузлів. Через це відбувалися викиди доменного газу в атмосферу разом із частинками пилу.
Окупаційна влада та керівництво підприємства пообіцяли лише зменшити обсяги викидів. Повністю зупинити доменну піч вони не хотіли, оскільки це могло призвести до припинення роботи заводу. Отже, перед мешканцями фактично постав вибір між двома проблемами: або підприємство продовжує працювати з несправним обладнанням і забруднює місто, або доменну піч зупиняють, а завод переходить у простій. Згодом сталося саме друге. Тепер підприємство перебуває на консервації, а обіцяне підвищення продуктивності змінилося фактичною зупинкою. Історія Єнакієвського металургійного заводу показує, наскільки крихкою є промисловість окупованих територій. Через санкції підприємства втрачають доступ до якісного обладнання та комплектувальних. Спроба замінити їх дешевшими аналогами призводить до пришвидшеного зносу, аварій і небезпечних викидів.
Тому святкування Дня металурга на окупованому Донбасі вкотре продемонструвало розрив між російськими заявами та реальністю. У привітаннях говорять про досягнення й промислову міць. За межами святкових сцен залишаються зруйновані труби, загиблі робітники, зупинені цехи, несправні доменні печі та заводи, які з “пілотних учасників федеральних програм” за кілька місяців перетворюються на законсервовані виробничі майданчики.
Читайте також: “Промисловий гігант” лише у звітах: що сталося з Алчевським металургійним комбінатом.
