Російська пропаганда роками переконує, що після окупації життя на Луганщині та Донеччині нібито покращується: відкриваються нові об’єкти, ремонтуються будівлі, освітня система переходить на “російські стандарти”, а діти отримують більше можливостей. Однак статистика самих окупаційних ресурсів показує зовсім іншу картину. Кількість шкіл скорочується, навчальні заклади об’єднують або закривають, а причиною цих рішень стає не аварійний стан будівель, а нестача учнів, відтік населення та брак коштів на утримання освіти.
ТРИБУН зʼясував реальну ситуацію.
Що відбувається зі школами на окупованій Луганщині?
У 2024 році “міністр освіти та науки ЛНР” Іван Кусов повідомляв, що на окупованій частині Луганської області функціонували 533 школи.
Уже наступного року окупаційна влада оголосила про початок масштабного “об’єднання” навчальних закладів. Причиною називали те, що понад сто шкіл у регіоні мають невелику кількість учнів. За словами окупаційних чиновників, процес планували проводити поетапно, однак вони не пояснили, що саме означатиме таке об’єднання для кожного конкретного села чи міста: чи залишаться школи відкритими, куди переведуть дітей та скільки навчальних закладів фактично припинять роботу.
Після оголошення цієї кампанії окупаційні ресурси більше не публікували повної статистики щодо кількості шкіл. Тому встановити, скільки навчальних закладів уже було об’єднано або фактично закрито, неможливо. Невідомо й те, скільки шкіл зараз реально працює на окупованій Луганщині. Якщо якщо орієнтуватися лише на заяву про реорганізацію трохи більше ніж ста шкіл, то після завершення цього процесу в регіоні могло залишитися приблизно 430 навчальних закладів. Це орієнтовний розрахунок, адже окупаційна влада не оприлюднила остаточних результатів “оптимізації”.
Для порівняння, до початку російської окупації, у 2013 році, у Луганській області працювало 678 закладів загальної середньої освіти. Навіть якщо враховувати різницю територій та те, що частина області тривалий час залишалася під контролем України, скорочення мережі шкіл є дуже суттєвим.
Правозахисниця та директорка Східної правозахисної групи Віра Ястребова у коментарі ТРИБУН розповіла:
"Скорочення кількості шкіл на окупованій Луганщині є прямим наслідком демографічного спустошення регіону. Частину українських дітей Росія примусово перемістила або депортувала, значна кількість родин виїхала, рятуючись від окупації. Одночасно окупаційні адміністрації відчувають гострий дефіцит педагогічних кадрів, адже вчителі також залишають захоплені території або відмовляються працювати в російській системі освіти. Закриваючи малокомплектні школи та концентруючи дітей у більших закладах, окупаційна влада не лише скорочує витрати. Так їй простіше контролювати освітній процес, нав’язувати російську ідентичність та залучати дітей до системи військово-патріотичного виховання”.
Йдеться не лише про зміну адміністративних назв чи формальне приєднання одного закладу до іншого. Закриття школи означає, що дітям доводиться навчатися далі від дому, залежати від підвезення, долати небезпечні дороги або або переїжджати в інше місце всією родиною. Для невеликих населених пунктів школа часто є одним із останніх місць, навколо якого ще зберігається життя громади. Після її закриття село чи віддалений район отримує ще одну причину для поступового знелюднення.
Одна з гучних ситуацій сталася навколо навчально-виховного об’єднання “Восток” в окупованому Луганську. Раніше це була школа №47. Окупаційна адміністрація вирішила припинити її роботу як загальноосвітнього закладу та перетворити будівлю на центр додаткової освіти. Учнів планували перевести до гімназії №52, яка розташована неподалік.
Іван Кусов пояснив це рішення “недоцільністю” утримання двох сусідніх шкіл. Фактично йдеться про те, що окупаційна влада вирішила рахувати не потреби конкретного району та його мешканців, а вартість утримання кожного учня. Незадовго до цього батьки школярів, педагоги та мешканці району записували відеозвернення до Володимира Путіна та просили не закривати єдину загальноосвітню школу в цій частині Луганська.
У своєму зверненні батьки наголошували, що школа не є порожньою або непотрібною. У ній проводять різноманітні заходи, працюють два музеї, які щороку поповнюються новими матеріалами, а до 80-річчя перемоги у Другій світовій війні там створили так звану алею слави, що поєднує події минулої війни з нинішньою російською агресією проти України та учасниками “СВО”. Батьки також зазначали, що учні школи регулярно стають переможцями та призерами конкурсів різного рівня. На їхню думку, рішення про закриття не пов’язане з якістю освіти, а основною причиною стала недостатня наповнюваність класів та те, що утримання одного учня нібито обходиться окупаційній адміністрації надто дорого.
Що відбувається зі школами на окупованій Донеччині?
Схожі процеси відбуваються і на окупованій Донеччині. За офіційними даними окупаційної адміністрації, станом на 2025 рік очне навчання організоване у 474 школах. На перший погляд ця цифра може здаватись значною, однак якщо порівняти її з довоєнними показниками, картина стає зовсім іншою. До початку російської агресії, у 2013 році, в Донецькій області працювали 1115 закладів загальної середньої освіти. Навіть якщо враховувати, що під окупацією перебуває не вся територія області, різниця залишається колосальною. Фактично кількість шкіл скоротилася більш ніж удвічі. І якщо на Луганщині окупаційна влада пояснює це “оптимізацією”, то на Донеччині дедалі частіше відкрито говорять про іншу причину — відтік населення.
Прикра ситуація сталася у Горлівці. Жителі селища шахти “Кочегарка” дізналися, що єдину місцеву школу №35 планують закрити, а дітей перевести до навчальних закладів у центральній частині міста. Для батьків це рішення стало несподіванкою.
Вони записали звернення до російської влади із проханням не ліквідовувати школу.
За словами батьків, після закриття школи дітям доведеться щодня добиратися через залізничні колії, зруйновані дороги та райони, де регулярно фіксують польоти безпілотників. Люди наголошували, що школа не перебуває в аварійному стані, а рішення ухвалили без будь-яких консультацій з педагогами чи батьками. Наразі доля цього навчального закладу невідома, адже офіційної відповіді люди не отримали.
Подібна доля спіткала й інші навчальні заклади. Активісти руху “Жовта стрічка” повідомили, що на окупованій Донеччині під приводом “оптимізації” закривають школу №11 у Світлодарську та школу №10 у Миронівському. За їхніми даними, жодна із цих будівель не була визнана аварійною або непридатною для навчання. Місцеві жителі стверджують, що рішення ухвалювалися без обговорення з громадами, а сам процес пояснювали виключно економічними причинами. При цьому, як зазначають активісти, у центрі Донецька окупаційна влада продовжує вкладати кошти в ремонти окремих шкіл, які потім демонструють у сюжетах російських телеканалів як приклад нібито масштабного “відновлення”. Натомість віддалені громади поступово втрачають доступ до освіти.
Заява так званого мера Горлівки Івана Приходька, яку він зробив у травні 2026 року, фактично підтверджує, що головною причиною реорганізації шкіл є масовий виїзд населення.
“На жаль, через великий від’їзд наших дітей, через міграцію сімей, завантаженість шкіл становить лише 25–30%, а в окремих випадках — максимум 35%”.
Російські чиновники роками говорять про “повернення мирного життя”, однак водночас самі визнають, що дітей у школах стає дедалі менше. Саме через це, за словами Приходька, у Горлівці планують провести масштабну реорганізацію навчальних закладів. Він також повідомив, що після об’єднання шкіл дітей підвозитимуть до нових місць навчання. Щоправда, зробити це обіцяють лише після “нормалізації оперативної обстановки” та повного переходу на очне навчання. Окремо Приходько запевнив, що жоден учитель не втратить роботу, оскільки в регіоні існує кадровий дефіцит.
Це здається дивним, бо з одного боку чиновники говорять про нестачу педагогів, а з іншого — одночасно закривають або об’єднують школи через відсутність достатньої кількості дітей. Фактично обидві ці проблеми є наслідком одного процесу — скорочення населення окупованих територій.
Віра Ястребова додала, що закриття шкіл свідчить про те, що Росія не розглядає окуповані території як простір для нормального життя та розвитку. Її пріоритетом є утримання та подальша мілітаризація захопленої території, а не збереження шкіл, робочих місць і належних соціально-побутових умов для населення.
Фактично окупаційна адміністрація сама визнає одразу дві системні проблеми. Перша — значне скорочення кількості учнів, через що школи називають “малонаповненими”. Друга — гострий кадровий дефіцит, коли навіть після закриття понад сотні навчальних закладів чиновники не говорять про скорочення педагогів, а навпаки наголошують, що вчителів усе одно бракує. Це свідчить про те, що проблема не зводиться лише до кількості шкіл. Якщо для забезпечення навчального процесу необхідно ліквідувати або об’єднати понад сотню закладів, щоб розподілити між ними наявних педагогів, то йдеться вже не про “оптимізацію”, а про кризу всієї освітньої системи. Тому скорочення кількості шкіл є не причиною, а наслідком демографічних змін, які окупаційна влада дедалі частіше визнає у власних заявах, попри багаторічні розповіді про “відродження” захоплених територій.
