Тетяна народилася в селі Троїцьке, що біля Попасної. З початком війни в 2014 році виїхала на Харківщину, де почала вчителювати. А в 2022 році була змушена евакуюватися в Німеччину і там продовжує педагогічну діяльність.
Про життя за кордоном Тетяна розповіла кореспондентці видання ТРИБУН.
Жінка народилася в невеликому селі на Луганщині, яке раніше було добре розвиненим: у Троїцькому була й птахоферма, й агровиробництво.
“Через усе село простяглася річка. З одного боку висаджені сосни, кожної осені ми з сестрою ходили туди збирати маслюків. На пагорбі в липні розквітала ковила – краса неймовірна!”, – згадує Тетяна.
Після закінчення школи вона вступила на факультет української філології в Донбаський державний педагогічний університет, розташований у Слов'янську. Закінчення четвертого курсу припало на 2014 рік.
“Коли в червні приїхала складати іспити, то ввечері з вікна гуртожитку спостерігала, як Семенівку обстрілювали запальними снарядами. На той час я ще не знала, що ці «вогники» повністю знищили район Слов’янська. Одного разу, повертаючись з подругою з магазину, потрапили під обстріл, поряд пролунав вибух”, – поділилася дівчина.
Знаходитись вдома було небезпечно, тому одразу після закінчення навчання вона поїхала подалі від бойових дій. Так опинилася в Харківській області і влаштувалася в Глибоківську школу Харківського району (зараз Глибоківський ліцей) педагогом-організатором та вчителькою української мови та літератури. Там зустріла й повномасштабне вторгнення. Прокинулася о 5 ранку 24 лютого від вибухів.
Звуки вже знайомі, але до останнього не хотіла вірити, що почалася велика війна.
За словами Тетяни, згодом вона побачила, як з боку села Стрілеча, що розташоване на кордоні з РФ, летять снаряди.
“Я працювала над підготовкою команди юних екологів до виступу, але ніяк не була готова до війни. Почала збирати речі, ходила туди-сюди. О шостій ранку подзвонила мамі та сказала їй, що в нас неспокійно. О сьомій мені написала колега з питанням, чи треба виходити на роботу. А приблизно о восьмій нас окупували”, – згадує троїчанка.
За її словами, в перший день у населеному пункті зникло світло, а 4 травня росіяни підірвали газопровід.
10 травня Тетяна з подругою виїхали з Глибокого. В окупації вони були 75 днів. Їхали через Росію, Естонію до Латвії, де й планували залишитися. Але місць не було, тому за п'ять хвилин вирішили їхати до Німеччини. І з Латвії на паромі вони прибули до Німеччини 17 травня.
“З Травемюнде поїхали в Любек, але там не було місць і нас направили в Ноймюнстер. Заїхали не в те місто і вже з нього нас супроводжували поліцейські, яких ми зустріли дорогою та попросили про допомогу. З Ноймюнстера, де нас зареєстрували, нас відправили в табір для біженців в Боштеді. Через тиждень пішли на курси. Потім нас розподілили по різних містах”, – розповіла жінка.
Читайте також: Працевлаштування, мовні курси та виплати: зміни для українців у Німеччині в 2024 році
Тетяну поселили в гуртожитку в м. Кіль, де перебували інші українці. За її словами, спочатку було важко, хоча б тому, що не було людей з таким самим досвідом перебування в окупації. Пізніше жінці довелося звернутися до психологині, що дуже їй допомогло.
“Навіть після закінчення курсу Ольга деякий час мною опікувалася, за що я їй дуже вдячна. В цей час я також ходила на курси, де познайомилася з дівчиною, яка теж навчалася в Слов'янську і на початку повномасштабного вторгнення була в окупації, можливо, це нас і зблизило. Зараз ми подруги”, – поділилася Тетяна.
Пізніше вона переїхала до іншого гуртожитку, в якому прожила недовго, але встигла познайомитися з адміністраторами, які теж їй дуже допомогли. Згодом Тетяні все ж вдалося знайти квартиру, адже з винайманням житла в Кілі є певні проблеми.
Потім дізналася, що українська спілка "Розмова" планує відкрити першу в місті суботню українську школу і вирішила взяти в цьому участь. Там вона познайомилася з Євгенією Прудниковою.
Нагадаємо матеріал з нею: Українка в Німеччині розвиває молодіжний рух та мріє про створення великої української школи в Кілі
“Завдяки цій зустрічі я стала учасницею волонтерської організації “SonyashnyKiel”, де познайомилася з іншими українцями та брала участь в підготовці різних заходів”, – розповіла жінка.
Попри те, що в Німеччині можна було обрати будь-яку професію і почати все з нуля, Тетяна вирішила, що поки бачить себе в освіті. Наразі вона працює в німецькому садочку, українській суботній школі та онлайн у Глибоківському ліцеї.
Українка зазначила, що в суботній школі погодилася працювати одразу, бо їй подобається працювати з дітьми. Після обговорення самої ідеї української суботньої школи команда їздила в Гамбург, де спілкувалися з вчителями Гамбурзької суботньої школи.
“Тоді вже в Жені та Ольги почали з'являтися ідеї, як можна організувати процес. Вони збиралися відкрити школу ще минулого року, але не змогли знайти приміщення. В цьому році було знайдено організацію, яка дозволила в своїх класах проводити уроки, тому колектив збирався частіше. Після узгодження кадрового складу почали готуватися до першого дзвоника. Дітей небагато, але на початку завжди так. В іншому, складнощів я не бачу. Звичайний навчальний процес”, – поділилася педагогиня.
Про відкриття української суботньої школи ми вже розповідали: У німецькому місті Кіль запрацювала українська школа, в якій навчаються діти з різних регіонів
Українка зізнається: інколи здається, що вона ніколи не інтегрується в німецький простір. Однак їй пощастило працювати в комфортному колективі, що дуже згладжує перебування в чужій країні.
“З української школи я звільнялася, але Глибоківський ліцей так просто не відпускає, і через деякий час я знову повернулася. Після садочка одразу йду додому на онлайн-уроки. Важко буває, але це моя школа, мій колектив і мої діти. Подруга жартує про мої аб’юзивні стосунки зі школою, які я ніяк не можу розірвати. Але поки я там працюю, доти я відчуваю, що не все втрачено, і ми обов'язково повернемося до нормального навчання. Але це, напевно, марні мрії, бо Глибокого вже зовсім нема. Мертва земля на багато років уперед”, – із сумом каже Тетяна.
Вчителька вдячна Німеччині за прихисток, можливість працювати та вивчати мову. Однак роздумувати про майбутнє їй складно. Рідне Троїцьке знаходиться в окупації, Глибоке росіяни вже знищили, а Харків, де вона хотіла б жити, під щоденними обстрілами.
Поки що я продовжую будувати своє життя тут, інтегруючись у німецьке суспільство, щоб мати стабільність і безпеку для себе.
Тетяна додала, що Луганщина завжди в її серці. Це рідна земля, наповнена спогадами з дитинства.
“Це місце має своє особливе значення, адже там досі живуть мої рідні. Мені завжди хочеться повернутися туди, де залишилася частина мого серця, але зараз, коли територія під окупацією, це неможливо. Я мрію про той день, коли зможу знову побувати на своїй рідній землі, відвідати рідних, побачити знайомі місця та відчути атмосферу дому. Ця надія дає мені сили витримувати всі труднощі, з якими я стикаюся”, – підсумувала Тетяна.
