Давні українські традиції поєднують сучасне суспільство з прабатьками тонкими нитками духовного зв’язку. Колядки, що співають діти на Різдво, перегукуються з піснями-віншуваннями бога Коляди, день народження якого справляли в день зимового сонцестояння. А обряди, пов’язані зі святкуваннями Івана Купала, – хороводи, плетіння вінків та пошук цвіту папороті, - переплітаються із язичницькими традиціями поклоніння природі.
Кожен регіон України має власні, особливі звичаї, пов’язані із місцевою історією, способом життя та навіть кухнею. Якими були ці традиції для Луганської області – з’ясувала журналістка ТРИБУН.
Хто такий Шубін та чому його слід задобрити
Луганська область невідривно пов’язана із шахтарською справою, південь регіону багатий на поклади вугілля та залізної руди. Шахтарська робота є небезпечною для життя та здоров’я. І саме високий ризик загинути у родовищі спричинив появу своєрідного шахтарського фольклору, а зокрема персонажа Шубіна – духа шахти, який допомагає шахтарям чи, навпаки, карає їх.
Існує безліч версій історії виникнення цієї легенди. Одна з найпоширеніших серед гірників розповідає про газопала – людину, яка через відсутність вентиляції у шахтах повинна була випалювати метан. Згідно з цією версією, чоловік огортав себе шубою, змоченою водою, та з факелом спускався у шахту. Якщо метану було мало, то він швидко вигорав, якщо багато – вибухав. За повір’ям шахтарів, Шубін – дух газопала, що загинув у шахті.
Цікавим є й опис зовнішності цього персонажа. Ось, що кажуть гірники: “... сухенький, згорблений чоловік у старій шахтарській куртці. В одній руці тримає допотопну лампу з тоненьким гнітом, що горить, в іншій — обушок. Оминаючи штольні, він по-старечому кашляє. Шубін любить жартувати: лякає шахтарів, раптово вибухає у темряві сміхом або хапає за ногу, може лоскотати до смерті”.
На Луганщині вірили в неоднозначність характеру цього персонажу. За розповідями гірників, Шубін може як врятувати життя, так і занапастити його. Так, до прикладу, з добротою дух ставився до бідняків, простих працівників або до тих, кому в житті не поталанило. За однією з легенд: “Повадився Шубін допомагати шахтарям — ганяв вагонетки з вугіллям, а одному хлопцеві, за якого через його бідність не хотіла виходити заміж місцева красуня, під ноги обрушив цілу гору вугілля — і хлопець ураз озолотився”.
А от кого він не любив – пихатих багатіїв, які отримували коштовності, не доклавши сили. З тієї ж легенди: “Раптове збагачення працівника не сподобалось самодуру-господареві шахти, який закричав: «Я головний! Я що хочу, те й роблю!». Шубін одразу довів, хто тут насправді господар, зовсім розоривши шахту вибухами рудничного газу, обвалами та повенями”.
Для того, аби задобрити духа шахти та отримати від нього благословення на продовження роботи, шахтарі ділилися з ним своїми “тормозками” – обідами, що брали із собою.
Шубін був важливою персоною для шахтарів Донбасу. У розмовах, а особливо поблизу родовищ, не можна було говорити про нього у поганому тоні – люди вірили, що він усе чує і якщо зрозуміє, що про нього говорять недобре, не врятує під час завалу. Гірники розповідали, що часом дух хапав їх за ноги та не дозволяв йти туди, де може статися обвал чи вибух, а іноді виводив з лабіринтів шахт працівників, що заблукали.
Вірування та обряди, які благословляли землю Луганщини
Північна частина Луганської області не може похвалитися великою кількістю шахт чи підприємств, однак справжнім багатством луганської Слобожанщини є її земля. Саме тому велика кількість звичаїв та обрядів, що з давніх часів проводили предки сучасних луганців пов’язана із майбутнім урожаєм.
Особливо важливим святом для жителів регіону було і насправді залишається Благовіщення – день, в який Архангел Гавриїл сповістив Діву Марію, що вона народить Ісуса Христа. Саме цей день у віруванні українців є днем, коли зима відступає, Бог благословляє землю і польові роботи. За народними віруваннями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж турбувати землю вважалося великим гріхом.
На Сватівщині, де окрім роботи на землі, займались ще й бджільництвом, існувало вірування, що “Щука-риба, виловлена і зварена на Благовіщення, має чародійну силу, бо ж це - «благовіщенська щука». В кормовий мед пасічник висипає на порох перетерту голову благовіщенської щуки, висушені й потерті на порошок мурашки і перець — «щоб бджоли були зубаті, як щука, працьовиті, як мурашки, і сердиті, як перець»”.
Ще одне свято, яке з плином часу все ж пішло у небуття, однак мало велике значення для українців Слобожанщини, – День святого Руфа, святого “гадюшника”. За народними повір’ями, у цей день не можна було ходити до лісу, адже там “повзають гадюки, і вони дуже кусливі в цей день, бо це, бач, їхній день”.
“На Руфа все з землі рушиться: і трава, і всяка зелень, і все, що посіяно і посаджено в цей день, піде рости вгору. І всяка гадина полізе з землі, а птиця полетить із вирію”, вірили мешканці Слобожанщини, до якої належить й частина Луганської області.
Як гадюки допомагають від злих духів
Із цими зміями на Луганщині та Донеччині пов’язаний ще один важливий обряд – “гоніння гадюк”. Пов’язаний цей обряд із першим днем Великого посту, який отримав назву "жилавий понеділок". За народними віруваннями, цього дня жінкам суворо заборонено ходити до сусідів, оскільки вважалось, що вони приносять нещастя в чужі оселі.
“Гоніння” означає очищення будинку від злих духів, бідності, лиха та хвороб, що називаються “зміями” чи “гадами”. Цей обряд виконують виключно хлопці та чоловіки, яких називають "полазниками".
Чоловіки відвідують кожну хату, кличуть господарів і пропонують вигнати "змій" з двору за допомогою палиць.
Завершується дійство за селом в степу спаленням допоміжного “інструментарію” та загальною вечерею з того, чим пригощали господарі. Останнім часом, як пишуть в Донецькому обласному навчально-методичному центрі культури, дорослі чоловіки почали використовувати вербові лозинки, які були освячені у церкві під час вербної неділі. Полазник залишає цю лозинку в останній хаті господаря, який потім використовує її для вигону худоби на перше пасовисько.
Заплітання весільної коси в Білокуракиному
Не менш важлива частина народних вірувань – весільні обряди. Створення нової родини завжди було сакральною подією для українського, а особливо селянського, суспільства. Як писали етнографи, у житті українського селянина було три найважливіші події: народження, одруження та смерть. На Чернігівщині, наприклад, жінка починала рахувати свій вік вдруге з початку одруження, що ознаменувало початок абсолютно нового періоду життя.
На території Луганської області й досі збереглись певні весільні обряди, такі, як заплітання весільної коси, що притаманне Білокуракиному Сватівського району. Указом Міністерства культури та інформаційної політики ця традиція була внесена до списку нематеріальної культурної спадщини України.
В сучасних весільних традиціях на весіллях прийнято, навпаки, розплітати косу нареченої, знімати фату та надягати хустку на голову – це вважається обрядом прощання із життям неодруженої жінки та початком подружнього життя. Однак, згідно з інформацією Луганського обласного центру народної творчості, на Луганщині косу все ж заплітали – наречена сідала на ліжко з кожухом, а старша дружка заплітала їй коси та прикрашала різнокольоровими стрічками. Дівчина мала бути одягнута в традиційний український крій та червоні черевики. При цьому інші дружки, зазвичай, співали пісні, наприклад: “Горіла сосна, палала”:
“Ой коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені.
Більше служить не будете,
Під білий вельон підете.
Під білий вельон, під хустку,
Більш не підете за дружку”
Окремим елементом цього обряду вважалось й одягання вінка на голову молодої. Весільний вінок є важливим елементом обряду, який плели дружки на дівич-вечорі. Він є оберегом, який пов’язували із сонцем та сяючим небом:
“Не вогонь то горить, полум’я палає,
На нашій Марійці злотний вінок сяє”
Зазвичай на весільних урочистостях плели вінок із барвінку та калини. Калина, яку вважали символом любові, щастя, поваги, краси та дівочої вроди, обов'язково входила у весільний обряд як “весільне дерево”. Барвінок вплітався у вінок з метою здобуття благословення від предків: вірили, що під час виплітання добрі духи приносять молодятам любов та порозуміння.
Обряди та традиції Луганської області представляють багатий культурний спадок, що переплітається з історією, релігією та побутом місцевих жителів. Ці унікальні практики відображають теплоту та гостинність місцевого народу, його зв'язок з природою та традиційні цінності. Огляд обрядів, таких як весільні церемонії, святкування різдвяних та великодніх свят, а також інших традицій, дозволяє краще зрозуміти культурний контекст та дух Луганщини. Важливо підкреслити, що збереження та передача цих обрядів наступним поколінням є важливим завданням, яке сприяє утвердженню ідентичності та спільності мешканців регіону.
Читайте також: Кам'яний Брід на Лугані. Забута історія
