Микита Горняк народився у Кадіївці, що була захоплена росіянами ще у 2014 році. Хлопець кілька років прожив в окупації, але через свою проукраїнську позицію виїхав та згодом пішов служити до лав української армії. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році військовий втратив ногу. Наразі він проходить реабілітацію та мріє створити власний бренд для людей з інвалідністю.
Свою історію військовий розповів в інтерв'ю виданню ТРИБУН.
– Ви з Кадіївки. Яким запам’ятали місто?
– Кадіївка для мене нічим не відрізняється від інших міст Луганської та Донецької областей. Запам’яталося воно мені чорно-білим, наче у старих фільмах. Здавалося, що там немає прогресу, майбутнього. Серед інших там доволі легко виділитися. Наприклад, якщо ти думаєш не так, як всі. В моїй пам’яті час від часу спалахують згадки, але вони більше пов'язані з подіями, а не з самим містом.
– Можете розповісти, як та коли розпочалася війна у вашому житті?
– Почалася з Майдану. У мене був кращий друг. Він розділяв мої погляди, але не настільки радикально, щоб поїхати на Майдан. А самому мені було доволі страшно піти на такий крок та вирушити до Києва. В Кадіївці я не брав участь в жодних заходах. Навіть не знаю, чи були вони під час активної фази Революції Гідності. А був я, зокрема, на Майдані у Луганську. Янукович втік, а Революція закінчилася зміною влади. Після я побачив в соціальних мережах, що у моєму місті буде захід, присвячений загиблим героям Небесної Сотні. З товаришем ми вирішили туди піти. Купили квіти, підійшли та побачили певну кількість людей. Вони були без прапорів, плакатів. На їхньому тілі були налокітники, шоломи та, наче, щити. Вони оточили місце проведення заходу та були дуже незадоволені. Як виявилося, то були проросійські місцеві. А коли по закінченню ми йшли додому, то чули такі слова, як: "Навіщо ви сюди приїхали, бандерівці! Їдьте до себе назад у Київ”, “На Західну Україну”. Це було доволі кумедно.
– А чи пам’ятаєте, яким був ваш крайній день перед виїздом? Коли це було?
– З міста я виїжджав декілька разів. І згодом прийняв вирішення покинути його назавжди, поки не деокупують. Це було наприкінці 2014 року. Їхав автобусом “Кадіївка – Харків” через Росію. Не пам'ятаю, чи були якісь пропускні пункти, але були блокпости. Наче й нічим видатним цей день мені не запам'ятався.
– У 2016 році ви почали служити за контрактом та захищали Луганську область. Якою була ваша мотивація піти воювати?
– Як тільки я виїхав із Кадіївки, то поїхав в Одесу до свого товариша. Він на той момент дивом повернувся з полону. Ще коли я був удома, підтримував із ним зв'язок. Тоді він акцентував увагу на тому, що рано чи пізно зі мною може статися те саме. Тож я виїхав. Переїхавши, я не мав нічого. Ані грошей, ані досвіду роботи, ані місця для постійного проживання. Я почав вчитися та будувати своє життя самостійно.
У новому для себе місті я займався й громадською діяльністю. Але часто почав думати про службу у лавах української армії. Адже це мій обов’язок перед країною. І без цього рішення я був би просто чоловіком, що покинув свій дім, який у нього відібрали росіяни. Причому зробив це без боротьби. Тож паралельно почав потроху опановувати навички володіння зброєю, вивчав медицину та готувався до фронту. З моїм товаришем ми поїхали до КМБ, щоб потрапити в один із військових підрозділів. Навчання там виглядало так, ніби для нас робили все, щоб ми пішли звідти. Було важко. Та я відчув, що можу більше, ніж уявляв.
З товаришем ми хотіли пройти цей курс та потрапити до омріяного підрозділу разом. Але так не сталося, мого побратима вигнали за погану поведінку, а я прийняв рішення йти разом із ним. Невдовзі знайомі запропонували мені підписати контракт в одній з бригад Збройних сил України. На той момент вона перебувала у зоні бойових дій у Світлодарську. Так я поїхав на “передок”.
– Наскільки відрізняється складність ведення бойових дій у 2014 році та у 2022?
– Якщо порівнювати війну до та після вторгнення, то бої за Іловайськ, Дебальцеве, Савур-могилу, Донецький аеропорт та Луганський аеропорт – були більш страшними. Адже бойового досвіду майже ні в кого не було. Участі у великих подібних операціях я не брав, але хлопці, які боролися там, – титани. Вони вистояли під серйозним натиском противника.
Але у 2014 році активні бойові дії не були такими широкими та інтенсивними, як зараз.
Також відрізняється й ліквідація противника. Після 2014 року було легше, але ж все залежало від бригади. І твоєї, і ворога. А вторгнення у 2022 році – інший рівень, вищий. Ми воюємо з сильною армією. Стоїмо проти взводів, які мали досвід ведення боїв у Сирії, Африці… Там є бійці, які пройшли чеченську кампанію, або ті, що заходили до Криму. Ми тримаємось завдяки тому, що за цей час багато людей пройшли навчання та пов'язали своє життя з військом. Вони закохалися в цю мілітарі культуру і навіть якщо не знаходилися у війську, а були цивільними, то все одно їздили на полігон. У нас багато вмотивованих бійців, які теж мають певний досвід та знають, як захищати свою Батьківщину.
– Щодо повномасштабного вторгнення у 2022 році. Як воно почалося у вас?
– Десь за півтора тижні до 24 лютого 2022 року я почав зідзвонюватись зі своїми побратимами, з якими колись служив, щоб вирішити, до якого підрозділу я хотів би піти служити. Згодом виїхав до того обраного підрозділу. Але до нього так і не потрапив, бо почалося вторгнення росіян. Мене взяли до бригади морської піхоти, бо я мав відповідний досвід. Звісно, було лячно тоді. Як нам, так і ворогу.
А також страшно й те, що з часом ти починаєш сприймати найжахливіші речі буденністю. Працюєш та виконуєш свій обов'язок перед собою, країною та сім’єю.
– Чи можете згадати той день, коли ви втратили кінцівку?
– На полі бою мені прямо до ніг прилетіла ворожа міна та серйозно травмувала. Насправді це диво, що лікарі зберегли одну з них. Другу довелося ампутувати, бо не могли зупинити кровотечу.
Коли це сталося, була ніч. Від місця поранення до самої операційної я був при тямі та кричав від болю. Тоді я хотів втратити свідомість, щоб не відчувати це. Наступне, що я пам’ятаю, – операційний стіл. Надягли кисневу маску. Пройшла операція та я прокинувся. Одразу побачив, що в мене немає однієї кінцівки. Чесно кажучи, я навіть не здивувався. А хлопці, з якими я лікувався, проходив реабілітацію, лежав в палаті, у них була різна реакція на такі наслідки. Часом дуже страшна.
– Як проходить ваша реабілітація?
– Я її проходжу зараз та триватиме це буде ще досить довго, щоб досягти суттєвих результатів. Приділяти час збереженню кінцівки дуже важко. Реабілітацію можна розділити на фізичну та моральну. Якщо з першим пунктом все зрозуміло – у моїй щоденній рутині є час для цього. А щодо морального відновлення - мені дуже допомагає моя кохана. Вона поряд зі мною з перших днів травми. Мені допомагають також і друзі. Їхня підтримка дуже відчувається, за що їм вдячний. Відповідно, це впливає й на фізичний стан. Я вмотивований скоріше одужати.
Звичайно, в якийсь момент я почав відчувати спустошення, але це тривало недовго. Підтримка моєї коханої та друзів дали мені зрозуміти, що спустошення – це просто деградація. Це те, на що я не маю права. Перш за все перед своєю перед своєю сім'єю. І задля цієї країни я віддав дуже багато, щоб зараз просто сидіти та перестати боротися? Багато роботи попереду: над собою, над країною, в якій будуть жити наші діти. У вільній, процвітаючій Україні.
– Бачила у вас гумористичні відео з дівчиною. Це ваш спосіб відволіктися чи ви просто підходите до життя з посмішкою?
– Гумористичні відео – це один з інструментів самоіронії та спосіб донести думку, що немає нічого страшного в тому, що у тебе немає кінцівки. На цьому життя не закінчується. Полюбляю і чорний гумор. Але, на мою думку, про це жартувати мають право тільки люди, які були причетні до тієї чи іншої проблеми. І, крім того, відео на платформі Тік-Ток, – це спосіб привернути до себе увагу глядачів. Саме для того, щоб вони звикали, чули, бачили, спостерігали та почали розуміти, що людей з проблемами як у мене, на жаль, буде ставати все більше.
– А як ставляться до людей з інвалідністю інші?
– Саме ставлення до людей з інвалідністю стало поштовхом до початку ведення соціальних мереж. Люди навколо озираються, проводжають тебе здивованим прискіпливим поглядом, що створює загальне відчуття того, що ти не такий – ти інший. Через це інклюзивні люди закриваються у собі та не виходять із дому. Часто у них виникають ще й проблеми з ментальним здоров'ям, з прийняттям себе… Цей ланцюжок можна розвивати ще довго. Звичайно, є багато людей, які ставляться до тебе з великою повагою та намагаються тобі допомогти. І це дуже приємно.
Також наша країна абсолютно не адаптована під людей з інвалідністю. Банальний приклад тому – пандуси, які можуть бути встановлені під кутом мало не 75 градусів. На них ти не заїдеш сам, а деколи і з допомогою інших.
– Наразі ви плануєте запустити проєкт для людей з інвалідністю під назвою “All Inclusive Club”. Розкажіть про нього.
– У певний момент лікування у мене з'явилось бажання випусти невелику колекцію для поранених бійців. Це була маленька ідея без масштабних результатів. Я думав, що з виручених коштів зможу допомогти закрити збір для бійців ЗСУ, але згодом, за підтримки близьких, вирішив розвивати власний бренд, завдяки якому я можу показати іншим хлопцям, які відчувають те саме спустошення, що не варто здаватися. Ваша інклюзивність робить вас ексклюзивним. Люди на протезах виглядають круто і футуристично. Вони не мають перед собою меж. Ця футболка чи наліпка несе значно більшим сенс, аніж просто річ. Я хочу, щоб всі навколо розуміли, що людина з інвалідністю - сталева. Причому і в прямому, і в переносному сенсах.
Можливо, у мене не було б такого натхнення та бажання займатися брендом, якщо б я міг би повернутися на службу і допомагати боронити країну. Дуже довго мені доведеться проходити реабілітацію та багато чому доведеться навчитися. І чому б не використати цей час з користю для себе та інших. Хочу, щоб цей проєкт став впізнаваним до такого рівня, щоб я міг допомагати працевлаштовувати людей з інвалідністю.
– Що плануєте далі та у що вірите?
– Планую далі проходити реабілітацію, запустити проєкт “All Inclusive Club”, повернутися до війська… Може, не до участі в боях, але все ж хочу бути корисний там. Хочу допомогти своїй країні, військовим, людям з такими ж проблемами, як у мене. Мрію, щоб мої діти та онуки тільки в підручниках історії знали про війну, але не чули ніколи звуків повітряної тривоги. Зло має бути покаране і знищене. І ми обов'язково переможемо.
