Навесні 2022 року світ облетіла фотографія хірурга з Дитячої лікарні Святого Миколая у Львові, який несе на руках поранену дівчинку з Краматорська. Це була Яна Степаненко — 11-річна українка, яка внаслідок терористичного удару росіян по залізничному вокзалу втратила обидві ноги.
Попри пережиту трагедію, Яна не лише змогла відновитися фізично — вона стала справжнім символом незламності. Після складного лікування та реабілітації у США, де дівчинка отримала перші протези для ходьби та бігу, вона повернулася до України й продовжила відновлення у львівському Центрі UNBROKEN. Там Яна отримала нові сучасні протези — і в буквальному сенсі зробила свої перші кроки до великої мети: допомагати іншим через участь у благодійних марафонах.
Про це — в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
– Яно, коли Ви вперше відчули, що біг на протезах — це не просто виклик, а спосіб розповісти свою історію світу? Що Вас до цього підштовхнуло?
– Вперше, коли в США я стала на бігові протези і зрозуміла, що знову зможу бігати, стрибати і повернутися до свого життя. Моїм першим марафоном стали 70 метрів, в рамках Львівської десятки, саме тоді, коли я вперше бігла по бруківці, я це відчула.
У квітні 2024 року Яна взяла участь у Бостонському марафоні, пробігши 5 км на протезах. Її мета була зібрати кошти на спортивний протез для 31-річного військового Олександра Рясного, який втратив ногу на фронті. Завдяки її зусиллям вдалося зібрати 91% необхідної суми — понад 561 тис. грн.
У березні 2025 року Яна долучилася до забігу Tokyo Friendship Run, подолавши 5 км у футболці донецького «Шахтаря» та з українським прапором. Цього разу вона збирала кошти на протези для ветерана «Азову» Олександра Жавненка, який також втратив обидві ноги.
– Ви пробігли марафони в Бостоні та Токіо, збираючи кошти для українських захисників. Як Ви обираєте, кому саме допомогти, і що для Вас означає ця підтримка?
– Я не обираю, кому допомагати, а кому ні. Якщо є можливість, я з радістю підтримую всіх, хто цього потребує. Це мотивує мене ретельніше готуватися до забігів і робити все можливе, щоб завершити збір.
– Як би Ви описали момент, коли вперше стали на протези? Чи було це більше про страх, надію чи щось зовсім інше?
– Це було відчуття надії і можливість нарешті знову відчути щастя.
– Ви стали символом незламності для багатьох. Чи відчуваєте Ви тиск від цієї ролі, і як справляєтеся з очікуваннями людей?
– Насправді, деколи я відчуваю велику відповідальність, особливо під час таких подій як марафон в Токіо.
– Під час підготовки до марафонів Ви тренуєтеся з командою чи більше покладаєтеся на власну силу волі? Як виглядає Ваш типовий день перед забігом?
– Під час підготовки до марафону я тренуюся 3 рази на тиждень. Силові заняття з професійним тренером спортивної школи імені О.Дем’янюка та бігові тренування з засновницею бігового клубу PROBIG Орисею Дем’янюк.
Зазвичай мій день виглядає так: з 8:30 до 13:30 — уроки, потім обід, двогодинне тренування, а після — спілкування з друзями та відпочинок.
– Чи є у Вас ритуал чи особлива річ, яка допомагає налаштуватися перед стартом – можливо, пісня, слова чи талісман?
– Мій талісман – моя родина, моя мама завжди зі мною на всіх поїздках.
– Ви допомагаєте ветеранам отримати спортивні протези. Чи є історія одного з них, яка особливо запам’яталася і змінила Ваше бачення?
– Поки спортивний протез встановлено тільки Олександру Рясному, для Олександра Жавненка ми ще не закрили збір. Кожна історія залишається зі мною, адже це більше, ніж просто збори — це частинка мого шляху після поранення.
– Як Ви вважаєте, що складніше — фізично чи емоційно подолати марафонські кілометри на протезах?
– 100% фізично, оскільки біг на протезах має дуже багато підводних каменів. Наприклад у Токіо було спекотно і волого, через що протези натирали, і бігти було складніше.
– Чи бувають моменти, коли хочеться все кинути? Як Ви повертаєте себе до дії в такі дні?
– Насправді такого моменту не було, і я сподіваюся, що його не буде.
– Що Ви відчуваєте, коли бачите, як Ваші зусилля змінюють чиєсь життя — наприклад, коли боєць отримує протез завдяки Вам?
Безмежне щастя від того, що я змогла здійснити чиюсь мрію, і хтось, як і я, зможе не лише ходити, а й бігати
– Ви ще дуже юна, але вже маєте величезний вплив. Як Ви бачите себе через 10 років — у спорті, активізмі чи, можливо, в іншій сфері?
– Хотілося б спробувати себе у ролі менторки в UNBROKEN. Я люблю туди приходити, проводжу там багато часу і, звичайно, мрію пробігти всі шість світових марафонів.
– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням — не лише в спорті, а в житті загалом — і чому саме це?
– Мабуть, моїм найбільшим досягненням буде закриття збору для Олександра Жавненка, адже сума в 1,5 млн гривень — це найбільша, яку я збирала.
– Якби Ви могли сказати щось важливе дітям, які, як і Ви колись, зіткнулися з великими випробуваннями, що б це було, і чому ці слова мають для Вас особливе значення?
– Не втрачайте віру в те, що все буде добре. З кожним днем ставатиме тільки краще.
Читайте також: "Хочу, щоб всі розуміли, що людина з інвалідністю – сталева". Кадіївчанин Микита Горняк про війну та мотивацію
