До початку повномасштабного вторгнення Олена з родиною жила у Рубіжному, що на Луганщині. Коли почалася активна фаза бойових дій, з дітьми та мамою вона змінила три підвали, намагаючись врятуватися від російських обстрілів. Тікаючи від війни, вони пройшли жорстку фільтрацію у Луганську, переслідування, і нарешті змогли побачити свого чоловіка й тата, який пішов служити у ЗСУ ще у 2021 році. Зараз Олена мешкає з родиною у Польщі.
Розповідаємо історію з перших вуст про реальну російську агресію, спрямовану на мирних українців. Показуємо війну очима матері з Рубіжного. Далі зі слів Олени.
Тато в ЗСУ, ми з дітьми й мамою - у підвалі
З 24 лютого 2022 року в Рубіжному ми ходили по підвалах з дітьми й шукали собі місце. Наш тато, мій чоловік, з 2021 року служить у ЗСУ. Коли почалося російське повномасштабне вторгнення, його з нами не було, я залишилась сама з двома дітьми та мамою. Мені було важко і страшно, бо я відповідала за них всіх. Сину тоді виповнилося три, а доньці - 13 років.
Ми почали шукати собі укриття. Спочатку – в 10 школі, де ночували стоячки. Людей було настільки багато, що не було де сісти. Мама сиділа, я періодично з нею чергувала, бо ноги дуже боліли.
На фото: 10 школа
Пізніше ми пішли у готель в центрі Рубіжного, жили у підвалі. Там було найкомфортніше. Тоді ще, у лютому 2022, було водопостачання у місті, навіть магазини працювали.
“Одного разу я пішла в АТБ через дорогу і коли поверталася назад, потрапила під жахливий обстріл. Росія почала обстрілювати мінами. Я бігла так швидко, що навіть не дивилася куди. Це був такий жах. Боялася, що не добіжу, і мої діти залишаться самі”.
З 8 березня 2022 року почались дуже сильні бої. Росіяни стріляли вдень і вночі. Я у темряві притискала до себе дітей і маму. Були дуже гучні вибухи. Ми чули, як будівля трясеться над нами, штукатурка сипалася мені в обличчя зі стелі. Я вже думала, ми не виживемо. У цей день “прилетіло” біля готелю. І з того дня у місті не було ні світла, ні води.
Щодня зранку прокидалися, намагалися по черзі приготувати їсти під обстрілами. Їли “закривачку” з дому, дістали м’ясо з морозильника, сніг топили. Брали воду з батарей, пили технічну воду. Виживали як могли. Діти взагалі з підвалу не виходили. Навіть до такого довели, що у мене син зір втратив. Він місяць просидів у темряві. Багато було людей в готелі, вони приходили з усіх районів.
Читайте також: “Звільнення Луганщини буде найскладнішою операцією” — боєць бригади "Лють" з Рубіжного.
Російські військові наблизилися до нашого готелю, поставили свій танк і почали обстрілювати наших солдатів.
Як почалися обстріли, наш міський ексголова Сергій Хортів десь зник, потім його знайшли - він у Варварівці ховався у храмі. Це нам російські військові розповіли, коли ми в окупацію потрапили. Сказали: “ми знайшли вашого мера”.
Вони напивалися, заходили до нас у підвал. Як тварини себе вели
Люди постійно переміщалися по місту, ніхто довго в одному укритті не жив. 14 березня 2022 року ми ризикнули та перебігли до Палацу культури.
15 березня ми прокинулися і я побачила, що на будівлю міської ради вішали три прапори: угрупування “ЛНР”, Росії й кадирівський. А мій чоловік у цей час був у Харкові. Зв’язку вже не було. Ми не знали, що з ним, а він нічого не знав про нас.
“Дзвонити було страшно, адже потрібно виходити на вулицю, щоб зловити зв’язок, а ці уроди почали рити окопи біля нас. Вони напивалися, заходили до нас у підвал і змушували чоловіків по кілька разів на день роздягатися: шукали татуювання. Вони, мабуть, і не пам'ятають, кого перевіряли, а кого ні”.
Приходилося ховати дітей за себе, щоб вони цього не бачили. Хто знає, що у росіян було на думці. У нас у Палаці культури хотіли поселитися кадирівці. Ми почали казати, що у нас немає місця, одні бабусі живуть старі. З нами жив чоловік, він після операції був і не вставав, лежав на стільцях, за ним доглядала дружина. Страшно було.
“Вночі, я це сама чула, росіяни ставали і стріляли з нашої сторони по ЗСУ, а “відповідь”, звичайно, “прилітала” нам. Вони навмисно це робили”.
Кадирівці поселилися на 7 мікрорайоні, вони виганяли людей з квартир. У наші квартирі також жили. Зламували двері, виносили з помешкань все, що можна було, а потім робили із себе “добрих” і розносили це по підвалах “для людей”. З магазинів та складів вони також все грабували.
До Палацу культури люди приходили набирати технічну воду, а кадирівці приїжджали і стріляли з автоматів в людей, які воду набирали. Це вони так нас “розганяли”. Як тварини себе вели.
24 березня я пішла у другу школу за гуманітаркою, яку видавали росіяни. Це були українські товари зі складів магазинів.
Тоді я потрапила під жахливий обстріл, влучання сталося у ПриватБанк за кілька метрів від мене. Я дуже злякалася і ледь добігла до підвалу.
Читайте також: Мешканка Рубіжного Анастасія Смірнова про початок великої війни на Луганщинi: “Насть, вставай, ракети летять”.
У сторону України дорога закрита, боялася, що нас вб’ють.
Я зрозуміла, якщо ми зараз не виїдемо, то помремо під снарядами, або рано чи пізно нас хтось здасть, і нас вб’ють. Бо кадирівці почали робити зачистку. У мене був знайомий, який служив у ЗСУ на контракті ще до вторгнення. Але звільнився через те, що хворіла його мати. І його забрали російські військові і більше його ніхто не бачив. Я чула багато історій про те, що вивозили родичів тих, хто служить у ЗСУ, тобто батьків, дружин - і ніхто тепер не знає, де вони. Сину я взагалі заборонила про тата говорити й питати, де він. Дуже переживала за дітей, за їх життя.
25 березні вирішила, що треба виїжджати, навіть через “ту сторону”. У нас вже мало залишалося їжі. Я питала, чи можна виїхати в сторону України. Російські солдати казали чітко: “Ні! У сторону України дорога закрита”.
Росіяни вивозили людей у “свою” сторону на пошкодженій автівці. На ній не було написів “діти” чи “люди”. Це був ризик. Було страшно, бо везли через відкриту місцевість, яку могли обстріляти. Незрозуміло, хто там їде в автівці. Це війна. Нас погрузили туди, як дрова, не було й стільців. Росіяни вивезли нас у поле і сказали: “Чекайте, за вами приїдуть автобуси зі Старобільська”. І ми в тому полі сиділи пів дня. У небі літали літаки. Потім забрали й ми поїхали у сторону Луганська.
Я знала, що мені треба врятувати дітей і маму
Нас допитували дуже жорстоко. Знімали відбитки пальців, фотографували, питали де мій чоловік, де працював до війни. З дітьми неодноразово, ще сидячи у підвалі, обговорювали це. З донькою придумали, що тато нас кинув, ми з ним не жили і його не бачили. Приходилося брехати.
Допитували мою доньку, питали в неї чи знає вона когось зі своїх однокласників, які воювали за Україну. Звичайно вона сказала, що не знає і ми на такі теми не говорили ніколи.
Я повністю все видалила з телефона, бо росіяни їх забирали і перевіряли. Все це пройшли з Божою допомогою.
Росіяни не надавали нам ніяку допомогу, ні житло. Як хочеш, так і живи, їм взагалі все одно було. Вони все питали в нас: “А хто стріляв?”. На мене щось найшло і я відповіла: “Ви не з квітами до нас прийшли”. Вони ж з війною прийшли у наш дім, я не знаю як можна нормально ставитися до них.
Читайте також: Фільтрація в Шереметьєво: що шукають у телефонах українців, які їдуть на окуповані території.
Я не знала, куди нам дітися в Луганську, ми постійно кудись їхали. Я знала, що мені треба врятувати дітей, маму. Мені все треба було придумати і спланувати. Я шукала перевізників, аби виїхати у Польщу, в Україну…. Всі просили дуже великі гроші, 350 євро за одну людину, а нас четверо. Де я могла взяти такі гроші?
Якийсь час ми жили в Луганську у знайомих. Згодом ми переїхали до іншої жінки. До нас через три дні прийшов чоловік із їхньої так званої “Луганської служби безпеки”, він показав мені посвідчення. Почав знову ставити ті самі питання: “Де ваш чоловік? Де свідоцтво про шлюб?”. Сказала, що ми розлучилися ще за рік до вторгнення, що не знаю, де він.
Після цього я зрозуміла, що все серйозно, і ми не можемо тут залишатися. Треба збирати дітей і тікати кудись далі.
За одну ніч випадково знайшла в інтернеті оголошення, що зі Старобільська вивозили людей у Дніпро. Там просили завдаток 1000 грн з людини, і не ясно, сядеш ти після цього в автобус чи ні. Ми на свій страх і ризик вирішили їхати у Старобільськ. Діти плакали, мама плакала, для них ці переїзди дуже важко давалися. Чесно, мені також було страшно. Але якби ми всі сіли й почали плакати, - нічого б у нас не вийшло. Я, як завжди, відкладаю сльози на потім, коли буде безпечно.
На початку квітня 2022 року ми приїхали у Старобільськ. Знайшли водія, заплатили по 2500 грн з людини й о 05:00 поїхали у Дніпро. На автобусі не було напису “діти”, чи якихось інших знаків, що їдуть цивільні. Ми дуже довго їхали, було багато російських блокпостів, вони нас зупиняли, заходили перевіряли документи, прописку, питали “звідки їдемо і куди”.
Коли ми побачили блокпост з українськими солдатами, стало легше
На першому блокпості українські солдати зайшли в автобус, перевірили лише свідоцтва народження дітей. Спитали, куди їдемо, і побажали нам гарної дороги.
“Я змогла подзвонити по відеозв’язку до чоловіка і показала сина з донькою. Сказала йому, що ми проїхали наш блокпост, що ми цілі, здорові”.
Син зрадів дуже і сказав: “Мамо, ти ж казала, що не можна про папу нічого говорити”. У Дніпро ми приїхали о 22:00, по місту водій не орієнтувався. Ми підняли шум, зупинили автобус, бо багато людей сиділи, наче зачаровані, мабуть, боялися і не вірили, що вони у вільній Україні. Я подзвонила у поліцію і пояснила, де ми знаходимося, щоб до нас хтось приїхав і допоміг. Приїхала патрульна поліція і супроводила нас до залізничного вокзалу.
У Дніпрі ми переночували на вокзалі. Зранку нам сказали, що евакуаційний потяг відправляється тільки увечері. Я зверталася до волонтерів, щоб нас десь тимчасово поселили. Ніхто нічого не знав. Ми вирішили їхати далі.
Мені настільки було страшно від вибухів, сирен, що не могла перебувати на території України.
На вокзалі я познайомилася з чоловіком, який їхав до Львова, але у нього було два місця. Попросилася до нього, щоб він нас чотирьох взяв. Багато людей просилися до нього.
Він тикнув пальцем на нас, запитав де наші речі і сказав грузитися у машину.
Його звали Андрій, як з’ясувалося, він - працівник ДСНС зі Львова, а у Дніпро привіз своїм мікроавтобусом гуманітарну допомогу. Правда, сидушок там не було майже, він їх прибрав, щоб більше влізло гуманітарки. Він розклав матрац і всю дорогу там спали мама і діти. Це єдина добра людина, яку ми зустріли на нашому шляху. І він нічого не попросив за це.
Коли ти місяць прожив у підвалі, а тут довго знаходишся на вулиці…мені було страшно.
Я вивезла родину і розридалася
Коли ми приїхали у Львів, я не вірила, що в Україні безпечно і спокійно. Мені було постійно страшно. Андрій запропонував нам у нього переночувати, але ми відмовилися і поїхали у Польщу. 10 квітня ми вже були у Варшаві на вокзалі.
Я тоді стала і розридалася. Я вивезла родину, але не знаю, куди, не знаю, що мені далі робити.
Ми ніколи не були за кордоном. Це перший раз. У дітей стрес, всі плачуть. На нас всіх чотирьох був один мій закордонний паспорт.
До мене підійшов чоловік-поляк і заговорив. Я у сльозах, мову не розумію. Він виявився волонтером, його звали Рафаель. Він відвів нас у кімнату, де були такі самі, як ми. Було багато мам з дітьми. Нас безкоштовно нагодували, виділили місце для відпочинку. Була гаряча вода, чай кава, світло. Там все було для переселенців з України.
Я дуже вдячна полякам і Польщі. Для нас ця допомога настільки вчасно була. Я вдячна за кожний шматок хліба, за кожний ковток води, за їх тепло, за розуміння.
Рафаель сказав, що він може влаштувати нам безкоштовне житло, але у польському місті Ґубін, що на кордоні з Німеччиною.
Я тоді взагалі не розуміла, як це - безкоштовне житло. Це було для мене дико. І знову на свій ризик я погодилася.
Мені було страшно: а що, як щось піде не так. Ми їхали у невідомість, довірилися чужому чоловіку у невідомій країні. Жінки зрозуміють мене.
Рафаель посадив нас на потяг. Потім нас відвезли у Костел. Нам виділили велику кімнату, допомогли оформити усі документи. Видали харчі. Багато було українців, зокрема, мам з дітьми.
Ми там прожили 3 місяці. Я почала шукати собі роботу, аби нам знову вставати на ноги.
У серпні 2022 року ми знайшли собі квартиру, я влаштувалася на роботу. І так досі ми тут живемо.
Спочатку думала, що ми приїхали на 2-3 місяці, а потім поїдемо додому. Я вірила, що наші відіб’ються, як у 2014. Ближче до вересня 2022 року я зрозуміла, що цього швидко не буде.
Наше місто, де ми зараз живемо, називається Ґубін. З Німеччиною нас розділяє один місток через річку. Можемо вільну ходити гуляти туди.
Люди тут дуже добрі. Ми ніколи не чули жодного поганого слова у свій бік.
Я доньку перевела у школу у Хмельницькому і вона довчилася онлайн у 9 класі. У Польщі з вересня 2022 її взяли у 8 випускний клас. Сина я віддала у дитячий садочок, який був у приміщенні школи, куди ходила моя донька.
8 клас донька закінчила дуже добре. У 2023 році вона вступила у польський військовий ліцей.
При вступі вона склала фізичну підготовку, всі вступні іспити. Вона дуже хотіла там навчатися. Навіть коли ми в Україні жили, вона хотіла навчатися у військовому коледжі. Зараз вчиться, носить форму польську.
Після першого курсу їхній ліцей вирішив, що дітей треба відвезти у Прагу на 3 дні на екскурсію.
У мене син довго не розмовляв. У нього був стрес, у нього рік пішов на адаптацію. Він погано бачив і не розмовляв. У дитячому садочку він боявся однолітків, вихователів, не гуляв на вулиці, був замкнутим. Постійно питали: “Чого він такий?”, а я розповідала, що він пережив. У своєму віці він міг вже відрізняти по звуку де вильоти, а де влучання.
Перед першим класом у Польщі син ходив на безкоштовні підготовчі заняття. І їх возили у театр у сусіднє місто, на екскурсію на ферму, де показували як квасять капусту. Там і дітям дали спробувати.
Я раділа, що дітей тут возять постійно кудись. Вони так відволікаються від війни.
У 2024 році з вересня син пішов у перший клас. Донька перейшла у другий клас військового ліцею. У мами моєї здоров’я погіршилося, вона постійно під наглядом лікарів. Ми чекаємо тата з війни.
Читайте також: “Війна – це страшно”. Сергій “Тарзан” з Рубіжного.
