Попри окупацію частини територій, локальні медіа Донеччини та Луганщини залишаються чи не єдиним джерелом верифікованої інформації про життя у регіоні. Вони стали голосами людей, які не мають змоги розповісти про себе самостійно. Але водночас ці ЗМІ зіштовхуються з постійними викликами: фінансовими, емоційними, професійними. Про важливість і трансформацію регіонального медіапростору, особливо у контексті Луганщини й Донеччини, розповіла Валентина Троян — журналістка і представниця Інституту масової інформації у Луганській області.
Медіа як єдиний міст між окупацією і Україною
Коли журналісти не можуть поїхати до окупованих міст, а інституційні канали зв’язку із цими територіями фактично зруйновані, на перший план виходять ті, хто має гнучкість, досвід і локальні зв’язки.
«Медіа виявилися, мабуть, єдиною силою, яка може збирати інформацію і розповідати про те, що відбувається на Донеччині та Луганщині. Навіть якщо території окуповані. Доступу немає — але є методи. Ми навчилися знаходити інформацію так, щоб не наражати на небезпеку джерела, перевіряти її, розуміти, як читати між рядків навіть на пропагандистських ресурсах», — говорить Валентина Троян.
Журналісти східних регіонів не лише інформують — вони продовжують вчитися та адаптуватися. Їхній досвід із 2014 року став своєрідною школою виживання і водночас професіоналізму.
«Ми набивали гулі. Але водночас вчилися кожного дня: як аналізувати риторику, як фіксувати зміни в наративах. І сьогодні багато журналістів із Луганщини — це потужні аналітики й фактчекери в одному», — продовжує експертка.
Але не лише Луганщина й Донеччина мають потужні локальні редакції. Після повномасштабного вторгнення з'явились і зміцнились інші регіональні медіа — зокрема на Херсонщині, Сумщині, Чернігівщині. Деякі утворилися наново, деякі активізували роботу й стали новими лідерами думок.
«Наприклад, видання "Міст" із Херсонщини активно шукає нові платформи, аби розповісти, що відбувається в їхній області. Вони стали справжнім джерелом інформації — оперативним і правдивим. Так само як і багато інших місцевих ініціатив, які не побоялися взяти на себе інформаційну відповідальність».
Виживання редакцій: між пошуком житла і фінансування
Головна проблема локальних медіа сьогодні — це не відсутність ідей, не нестача тем і не відсутність аудиторії. Це — елементарне виживання. Люди, які релокувались із Луганщини чи Донеччини, часто не мають ні житла, ні стабільної оплати праці.
«Станом на зараз найбільша проблема в тому, що низка медіа залишилися без фінансування. Вони шукають можливості, знаходять або подаються на гранти, зокрема зі Сполучених Штатів. Вчора одна колега розповіла, що їм повернули фінансування і вони зможуть реалізувати один проєкт із посольством США. Але це не у всіх – у когось ситуація критична», — каже журналістка.
За її словами, для багатьох медійників питання фінансової стабільності напряму пов’язане з базовими потребами — житлом, здоров’ям, можливістю працювати. Особливо це стосується тих, хто був змушений залишити Донеччину чи Луганщину у 2022 році.
«Люди шукають гроші, щоби зберегти роботу редакції. Але ж треба ще й десь жити, а більшість орендує житло. Я, наприклад, більш-менш адаптувалася, у мене є своє житло. А інші живуть у постійному стресі. У багатьох загострилися хвороби, а лікування потребує додаткових витрат», — додає вона.
Нестабільність, на її думку, впливає не лише на фізичний і психоемоційний стан медійників, а й на якість контенту та суспільну комунікацію.
«Якщо є стабільність — люди можуть планувати хоча б на три місяці. А коли ти постійно “біжиш” — складно думати про розвиток. Це впливає на емоційний стан. Ми, хочемо того чи ні, формуємо суспільну думку через свої тексти. А якщо самі в розгубленому стані, то яку думку ми транслюємо?».
Аудиторія, яка змінюється
Валентина звертає увагу: читач — це живий організм, що змінюється. Частина аудиторії релокувалась ще 2014 року, частина — у 2022-му, і ставлення до інформації у них різне.
«Направду, я не можу сказати точно. Але впевнена, що зараз дуже корисні різні інструкції — особливо для тих, хто ще міркує, як владнати свої справи на окупованих територіях. Це здебільшого питання продажу майна. І важливо знати, як потрапити туди, зробити все необхідне й безпечно виїхати, не створивши собі проблем», — розповідає журналістка.
На її думку, не всі, хто виїхав із тимчасово окупованих міст, продовжують активно стежити за новинами про рідний регіон. За десять років емоційний зв’язок у багатьох змінився.
«Мені здається, що новини читають ті, хто поїхав нещодавно. А ті, хто виїхав давно, — менше. Уже не той емоційний зв’язок. Є ностальгія, але це не те саме. Наприклад, я часто згадую Луганськ, але не можу сказати, що читаю новини просто з цікавості, – тільки по роботі. Якщо з’являється вільний день, я навпаки уникаю читання новин звідти», — каже вона.
Питання, наскільки жителям окупованих територій цікаві українські медіа, для неї лишається відкритим. Вона припускає, що частина з них може стежити за українськими новинами, аби відчути настрій у суспільстві.
«Можливо, вони читають, щоби зрозуміти тональність, — які настрої панують в Україні. Це теж важливо. Коли я сама жила в окупації, мене цікавили виключно новини з фронту: коли звільнять мій населений пункт. Навіть шляхи евакуації мене тоді не цікавили», — додає вона.
Майбутнє — у пошуку рівноваги і збереженні сенсу
Питання висвітлення подій на тимчасово окупованих територіях залишається предметом постійних дискусій у редакціях, зізнається журналістка.
«У редакціях часто виникає питання: “А що розповідати про окуповані території?” Бо ж там щось відбувається, якесь життя триває. Але наскільки доречно про це говорити, якщо джерелом часто є лише пропагандистські ресурси? Ми ж не можемо їх цитувати. Але з іншого боку — там живуть люди. І важливо розповідати так, щоб не нашкодити. Не образити аудиторію, донести все однозначно. А це складно, коли твоя аудиторія — по обидва боки лінії фронту», — пояснює вона.
На запитання, як зміниться роль регіональних медіа, зокрема тих, що працюють із темами Луганської області, вона відповідає стримано. Каже, що зараз усе надто невизначене.
«Мені складно сказати, що буде через п’ять років. Я не знаю, що буде з Луганщиною. Відчуття таке, що окупація затягується. Ми нічого не можемо змінити. Але поки є люди, яким цікаво, що там відбувається, — будемо писати. Хоча може статися так, що ця тема відійде. Люди просто житимуть своїм життям і перестануть цікавитися», — розмірковує журналістка.
Попри все, увага до теми зберігається — передусім через активну фазу війни. Але, за її словами, у періоди певного затишшя навіть ця тема втрачає емоційний ефект.
«Якби не повномасштабне вторгнення, не було б такого сплеску активності в медіа, не писали б стільки про війну. А зараз — обстріли по всій території України. Це страшно, і звикнути до цього неможливо. Але коли на фронті затишшя, і ці жахи не перед очима кожного дня, інтерес до новин помітно спадає. Тож я не беруся прогнозувати, що буде через п’ять років», — підсумовує вона.
Регіональні медіа, особливо з Луганщини й Донеччини, залишаються носіями ідентичності, надійними джерелами правди, і точками дотику для тих, хто живе по різні боки фронту. Вони — не просто “новинні стрічки”, а голос регіону. І поки цей голос звучить — він триматиме нитку зв’язку між Україною і тими, хто тимчасово мовчить.
Проєкт «New meanings for Eastern Ukraine» реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: Моє майбутнє Луганщини: роздуми покоління, яке чекає на повернення додому.
