У XXI столітті говорити про базову безпеку як про мрію — це не нормально. Але саме так виглядає реальність для Луганщини — регіону, що роками перебуває в умовах активної війни, дезінформації, втрати інституцій та глибокої травматизації населення. Як перетворити простір страху на територію довіри й розвитку? Та чи можливо?
Погляд із передової: досвід артилериста та правоохоронця
Олександр Биков, артилерист ЗСУ, мислить категоріями практичних рішень. Його підхід ґрунтується на власному досвіді участі у звільненні міст Донбасу у 2014 році.
"Необхідно усунути фізичні причини страху. Це означає повне розмінування територій та контроль над нелегальною зброєю, що залишилася після бойових дій. Ми вже проходили подібний шлях у Сіверськодонецьку, Маріуполі, Слов'янську", — зазначає військовий.
На його переконання, фокус має бути спрямований не лише на фізичну, але й соціальну та психологічну безпеку. Однак Олександр категорично відкидає позицію жертви:
"Потрібно перестати себе жаліти і представляти жертвою. Історія не пам'ятає слабких. У нашому контексті сила — це запорука фізичної, соціальної та психологічної безпеки".
Безпека — це довіра, а не лише відсутність стрілянини
Безпека — це не лише бронежилет чи відсутність бойових дій. Безпека — це довіра: до сусіда, до поліції, до лікаря, до держави. Якщо дитина не впевнена, що після школи її хтось забере додому, — це не простір безпеки. Це простір страху, який укорінився навіть глибше, ніж воронки від мін.
"У безпечній громаді люди мають інформацію, розуміють, що саме відбувається, точно знають, що їх почують, і що в разі небезпеки вони не залишаться сам на сам", — наголошує Наталія Єсіна, правозахисниця Української Гельсінської спілки з прав людини. — "Безпека — це коли ти йдеш по вулиці і не відчуваєш дискомфорту через страх. Це не тільки коли без обстрілів, але й коли банально відсутні причини боятися".
Щодо довіри до правоохоронних органів після деокупації, Биков, який має восьмирічний досвід служби в поліції Луганщини, вказує на важливу проблему:
"У нас існує культура недовіри до силових структур і державних інституцій загалом. І справа не в компетентності цих структур, а в суспільному сприйнятті. Середньостатистичний поліцейський часто є кращим громадянином, ніж середньостатистичний українець, але в це мало хто вірить через стереотипи".
Наталія Єсіна додає: "Повернення довіри до силових структур після деокупації можливе, але не автоматично. Тут потрібні чесність, прозорість, визнання помилок. Потрібні нові підходи, а не стара риторика. Якщо силові структури будуть партнерами, а не каральною системою, можливо тоді буде шанс відновити довіру. Це процес, у якому важливо, щоби громада була не об'єктом, а суб'єктом — щоб її чули".
Економіка як підґрунтя безпеки
Що змусить людей повертатися до звільнених територій? Відповідь Бикова проста:
"Люди поїдуть туди, де можна заробити. Розвиток бізнесу та логістики — ключові фактори. Я знаю багатьох, хто залишив рідний дім через окупацію, але вони не повернуться, поки там не з'явиться гідна робота з відповідною оплатою".
Повернення на Луганщину — це не просто про відкритий проїзд. Це про створення таких умов, щоб люди самі захотіли повернутись, — не з обов'язку, а тому що там є майбутнє. Це означає:
- Гарантовану фізичну безпеку — не просто контрольовану територію, а розміновану, з охороною правопорядку, де не страшно залишити дитину у дворі;
- Економічну стабільність — наявність роботи, базової інфраструктури, логістичних зв'язків;
- Доступ до правосуддя — не лише судів, а й справедливого розслідування злочинів, зокрема воєнних.
Охорона здоров'я як питання національної безпеки
Коли в регіоні не працює лікарня, коли немає швидкої, коли психіатрична допомога — розкіш, — це не “погана медицина”. Це підрив безпеки зсередини. Людина, яка не може отримати допомогу, — вразлива. А вразливе суспільство — легка здобич для маніпуляцій, паніки і проросійських наративів.
"Безпечна лікарня — це не тільки про стіни, укриття, ліки й обладнання, а ще й про фахівців, які розуміють, як працювати з людьми, що пережили війну, втрату, насильство. Там безпечно і фізично, й емоційно", — зазначає Наталія Єсіна.
Реально безпечна лікарня — це:
- Фізична охорона об'єкту;
- Стабільне енергозабезпечення;
- Можливість надавати не лише хірургічну, а й психологічну допомогу — бо травма війни не завжди має шрами на тілі;
- Надійні кадри, яким є за що залишатись.
Освіта як інститут постконфліктної трансформації
Безпечна школа — це не укриття в підвалі. Це простір, де діти з різним досвідом — переселенці, сироти, діти військових — можуть навчатися, не боячись бути мішенню.
"Безпечна школа — це не лише про укриття або про систему оповіщення, яка дає сигнали тривоги. Це таке місце, де діти почуваються комфортно та мають змогу висловити власну думку, де вчителі вміють реагувати на травму, де булінг не толерується, а підтримка особистості та особливостей є нормою", — пояснює правозахисниця Єсіна.
Потрібне:
- Навчання вчителів кризовому менеджменту;
- Інтеграція дисциплін з медіаграмотності та прав людини;
- Участь громадськості у формуванні навчальних програм;
- Паралельне навчання батьків — бо травма передається поколіннями.
Гарантії безпеки: від локальних до міжнародних
Розмірковуючи про гарантії безпеки в майбутньому, Биков пропонує прагматичний погляд:
"Уявімо 2045 рік, Луганщина та вся східна частина України звільнені. Що завадить Росії напасти втретє? Не санкції, не міжнародне право чи занепокоєння ООН. Лише наша здатність дати настільки потужну військову відповідь, що агресія стане для нападника надто дорогою".
"Гаранти безпеки — усі троє — держава, громада та ЗСУ, але в партнерстві", — вважає Єсіна. — "ЗСУ - це той щит, який убезпечує нас фізично, держава — як закон і ресурс, а громада — як середовище та довіра. Без громади не буде стійкої безпеки, без держави — не буде гарантій, без ЗСУ — не буде міцного захисту. Але тут я би позначила роль громади критичною, бо на місцях ми першими бачимо загрозу і перші маємо зреагувати".
Стосовно зовнішніх гарантій безпеки, військовослужбовець пропонує розглянути варіанти присутності сил НАТО:
"П'ять військових баз на 5000 військовослужбовців НАТО кожна — це 25 000 солдатів, які зроблять регіон значно більш захищеним від зовнішніх загроз".
Роль громади та самоорганізації
Сила громади — у здатності самоорганізуватись, а не лише у тому, скільки там військових. Якщо місцева влада боїться говорити з мешканцями — це вже потенційний конфлікт. Громада, яка залучена до прийняття рішень, сама формує порядок денний і стає стійкою до зовнішнього впливу.
Наталія Єсіна акцентує увагу на важливості емоційної безпеки: "Емоційна безпека — це робота з травмами, підтримка громад, відновлення довіри через діалог. Це також культурні ініціативи, які повертають відчуття приналежності до місця та інтеграція тих, хто переїхав в громаду назавжди. Це системна робота психологів, соціальних працівників, вчителів, старост — усіх, хто щодня має справу з людьми. Тобто емоційна безпека — це більше не про стан, а про процес, який потребує постійного залучення і прозорості".
Говорячи про відповідальність за безпеку, Биков наголошує на необхідності зміни свідомості:
"Громада, держава і ЗСУ — це по суті одне й те саме: народ України. Коли до пересічних громадян дійде, що 'держава — це я', 'громада — це я', 'армія України — це я', тоді ми побачимо справжні зміни".
Що важливо для сильної громади:
- Створення антикризових рад на рівні громад;
- Підтримка локальних ініціатив — навіть культурних, бо культура — це теж безпека;
- Прозорість дій влади — не лише у звітах, а у справжньому діалозі.
Відбудова без шрамів війни
Важливим аспектом відбудови, на думку Олександра Бикова, має стати відхід від постійних нагадувань про війну:
"Я хотів би бачити на територіях, які пройшли через бойові дії, мінімум згадок про війну. Зазвичай ми уявляємо повоєнне місто сірим і пошкодженим. Але необхідно все відремонтувати, розфарбувати в різні кольори, можливо, організувати фестиваль графіті на відновлених будинках".
Як приклад він наводить європейські міста: "Варшава і Берлін були повністю зруйновані під час Другої світової війни. Що сьогодні нагадує про воєнні дії в цих містах? Лише кілька меморіальних дощок та статті у Вікіпедії. Їх відбудували і продовжили жити далі".
Правозахисниця Єсіна підкреслює особливу роль інфраструктури безпеки: "Фізична безпека — це не лише наявність укриттів, це стабільне енергопостачання та взагалі якісна інфраструктура: дороги без ям і без мін, освітлені вулиці, відеоспостереження у громадських місцях, швидкий доступ до екстрених служб, контроль за бездомними тваринами, медпункт поруч, а не за 30 кілометрів. Це розмінування територій і оновлення карт ризиків та планів евакуації. Важливий також архітектурний підхід: інклюзивність, зручність для всіх — від дітей до літніх людей".
Люди не повертаються в регіон, де вони — лише "жертви" або "населення під контролем". Вони повертаються туди, де відчувають повагу, дієвість, де бачать результат. Це не про патріотизм у вакуумі — це про відчуття власного впливу.
Реалістичний погляд у майбутнє
Стосовно перспектив Луганщини стати зразком безпеки в майбутньому, Олександр висловлює стриманий скептицизм:
"Для реалізації амбітних проєктів потрібні відповідні фахівці. Людей наразі не вистачає. На Луганщині залишилися здебільшого літні люди, інші роз'їхалися. Вони можуть повернутися колись, але в найближчому майбутньому я цього не бачу".
Натомість Наталія Єсіна вважає, що Луганщина має шанс стати прикладом:
"Луганщина — як приклад для інших в сфері безпеки — це якщо зважати не тільки на воєнну складову, а на безпеку як на систему з правами людини в центрі. Громади мають відновлюватися, розбудовуватись не з нуля, а з урахуванням помилок минулого. Бо Луганщина вже має унікальний досвід, він болючий, але цінний. Разом із тим ми не можемо ігнорувати географію — сусідство з РФ залишається постійним викликом. Це означає, що безпека тут — це завжди дії на випередження: кіберзагрози, дезінформація, провокації, спроби впливу на громади через соцмережі чи ностальгію. Але саме тому Луганщина може стати прикладом для інших: як побудувати стійкість — і фізичну, і психологічну, і інституційну", — підсумовує правозахисниця.
Проте, розмірковуючи про технологічне майбутнє регіону, Биков з певною іронією змальовує картину інноваційних підходів до безпеки у 2045 році: поліцейські дирижаблі зі штучним інтелектом, тисячі камер з розпізнаванням облич, роботизовані дрони для патрулювання.
Від виживання до повноцінного життя
Потрібно чесно сказати: без реальної участі держави, без чіткої довгострокової стратегії — не обійтись. Але ще важливіше — не втратити зв'язок з людьми. Бо жоден протокол безпеки не захищає так добре, як сильна, інформована, підтримана громада, яка розуміє, за що вона тримається.
"Тому важливо, плануючи відновлення громад, говорити про гендерно-інклюзивний підхід та залучення експертів для створення комфортного простору в громадах", — наголошує Наталія Єсіна.
Луганщина має бути прикладом не того, "як вижити після війни". Вона має стати прикладом, як жити по-новому — краще, ніж було до війни. Без прикрас, без ілюзій, але з реальним, вимірюваним прогресом. І це можливо, якщо не боятись чесно дивитись у вічі не тільки загрозам, а й можливостям.
Життєвий досвід Олександра Бикова — фаховий погляд людини, яка бачила трансформацію Донбасу з обох сторін барикад: як правоохоронець і як військовий. Досвід Наталії Єсіної — це погляд правозахисниці, яка щодня стикається з людськими історіями та системними викликами. Їхнє спільне бачення майбутнього Луганщини поєднує прагматизм, гуманістичний підхід, розуміння економічних реалій та віру в потенціал регіону за умови системних змін у суспільній свідомості.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
