Тут ви не знайдете родинних склепів, а спомин про рід рідко коли доходить до четвертого коліна. Можна почути безліч історій про минуле батьків, але питання про історію народження дідів чи прадідів заводять у ступор. Не допомагають віднайти першопочаток навіть могили предків, яких теж, датованих раніше за ХІХ – початок ХХ ст., немає. Так само немає сакральних родинних реліквій, що передаються з покоління в покоління як мовчазні докази матеріального і духовного права кожного з власників таких реліквій на свою землю, походження, пам’ять. Це все — мова не про забуті етноси чи нації, що перебувають на межі вимирання. Це все — про нас, вихідців із Луганщини й Донеччини, українців за національністю, чию ідентичність ставлять під сумнів, підміняючи поняття та занурюючи в летаргічний сон історичної брехні.
Чи була насправді особлива донбаська ідентичність? Утвердження історичної обумовленості луганського та донецького характеру — це лише вдалий маніпулятивний хід окупанта чи дійсно існуюча спільнота, про яку всі забули? Що стоїть насправді за тезою про донбаську ідентичність — трагічні сторінки винищення всього українського в регіоні чи штучно створений образ героя-шахтаря, який протистоїть злу?
У пошуках точки відліку
Руйнування національної основи українського Сходу почалося ще за часів колоніальної політики Російської імперії шляхом активного заселення сучасних Луганщини та Донеччини вихідцями з Балкан і віддалених районів самої імперії. Це був етап реалізації «теорії офіційної народності», запропонованої на початку ХІХ ст. міністром Сергієм Уваровим. Теорія мала вигляд так званої тріади «православ’я – самодержав’я – народність», що утверджувала особливу місіонерську роль Росії в регіоні, освячену релігією та непорушною постаттю імператора. При цьому не допускалися жодні варіації православного віровчення, окрім московського, а російська народність визнавалася єдиною, що мала право на існування.
Як наслідок, козацькі християнські традиції примусово адаптовувалися до канонів московського патріархату, а українська самобутність стала ознакою невеликих маргіналізованих груп. Оскільки наголошувати на своєму українському чи іншому, не російському, походженні стало не просто неактуально, а іноді небезпечно для життя, місцева еліта швидко русифікувалася, вдаючись до знищення всього, що нагадувало доколоніальне минуле. Імперія, своєю чергою, будуючи штучну російську народність, передусім знищувала все, що могло зберігати національну ідентичність і самобутність народів, які її населяли. Так під знищення потрапили цілі сторінки козацького минулого Луганщини й Донеччини разом із козацькими церквами, зимівниками та писемними джерелами. Надовго викреслили з пам’яті належність території Луганської й Донецької областей до Кальміуської козацької паланки, замінивши натомість міфом про незаселене, занедбане «Дике поле», де історично ніколи не було автохтонного населення.
Міф про «врятоване Дике поле»
Міф про «Дике поле» став одним із перших, завдяки якому російські пропагандисти намагалися довести тезу про неісторичність українського Сходу, заселеного виключно завдяки зусиллям Росії, зокрема Катерини ІІ. Наголошується, що вся територія Великого Степу від Причорномор’я й Приазов’я до Сіверського Дінця після спалення Києва татаро-монголами слугувала виключно пристанищем для кочових татарських орд і набула економічної ваги лише після включення до складу Росії. Заселення, відповідно, теж відбувалося завдяки імперському фінансуванню та створенню лояльних умов для переселенців. Такі тези мають наштовхнути на думку, що Луганщина та Донеччина не мали жодної політичної суб’єктності до приходу Росії і являли собою небезпечну, варварську територію. Культура тут з’явилася виключно завдяки приходу й освоєнню земель Росією, а тому жителі Луганської та Донецької областей не мають нічого спільного з українським корінням і, як наслідок, сучасна Росія має всі права на ці території як правонаступниця імперії, ресурси якої сюди вкладалися. Відповідно, ідентичність цих східних областей аж ніяк не українська, а є частиною загальної російської народності.
Посилення частоти звучання в російській пропаганді тези про «Дике поле» після повномасштабного вторгнення є спробою виправдати окупацію й насильницьку паспортизацію українців в окупації. Паралель напрошується проста: Росія знову «рятує» небезпечні території від спустошення й приносить сюди цивілізацію. Україна не має жодного права на ці території, адже історично тут ніколи українців не було.
«Дике поле» vs кочові імперії українського степу
Парадокс у тому, що теза про бездержавне «Дике поле» з міжнаціональною сумішшю, що утворює російську народність, суперечить амбіціям незаконних терористичних утворень ЛДНР, які у своєму нібито праві на існування апелюють до принципу народного суверенітету. Оскільки під народом мається на увазі історично сформована спільність людей, що тривалий час проживає на певній окресленій території, має свою особливу мову, культуру й усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших, то перед терористами постала гостра необхідність довести існування такої особливої луганської та донецької спільноти. У пошуках рис так званого луганського та донецького народу, або, як частіше почало звучати, «народу Донбасу», знову нещадно піддали експлуатації та фальсифікації історію. У зв’язку з цим виник запит на пошук ідентичності цих, так би мовити, народів, а в ідеалі — історичної обумовленості їхньої особливості та окремішності. Звісно, міф про «Дике поле» кардинально суперечив поставленій парадигмі, а тому з’явилися інші, не менш оригінальні версії регіональної самобутності.
Серед таких версій найбільше «дісталося» кочівникам українського степу. Державні утворення скіфів, печенігів, половців використовуються пропагандистами не лише як аргумент спадковості прав на самопроголошення так званих «республік», а й як доцільне обґрунтування протистояння з Києвом, що є ворожою столицею й чинить натиск на степову цивілізацію. Донеччани й луганчани мають ідентифікувати себе з нащадками цих кочівників, які або контролювали майже всю територію сучасної України, або завдавали нищівних поразок усім києворуським князям, беручи їх у полон та примушуючи грати за своїми правилами.
Антропоморфні стели, кургани, літописні згадки про поразки від печенігів і половців, зокрема в епізодах вбивства печенігами Святослава, пізнішого полону новгород-сіверського князя Ігоря, мали утвердити місцеве «республіканське» населення в думці про свою історичність, відмінність і здатність тримати тотальний військовий контроль над усією лінією цивілізаційного розмежування або розширювати цей контроль шляхом актів військової агресії. Ось чому сепаратистам не дає спокою місце битви новгород-сіверського князя Ігоря з половцями, описане 1187 року в «Слові о полку Ігоревім», де нищівна поразка князівської дружини має ілюструвати непереможність і непохитність степовиків. Історики місцевого розливу навперебій намагаються довести, що місцем легендарного бою й подальшого взяття в полон князя Ігоря була чи то Луганська, чи то Донецька область. Як аргумент наводять пам’ятник князю Ігорю в Станиці Луганській, поставлений нібито на місці воєнних баталій 1185 року, а його постраждалий від обстрілів вигляд — як доказ боротьби України проти унікальної ідентичності Донбасу.
Хоча на сьогодні так і не встановлено точне місце річки Каяла, де відбулися описані доленосні події, а фахівці сходяться на думці, що імовірним місцем бою була саме Харківщина як логістичний і вигідний географічний плацдарм, це не заважає колаборантам наполягати на антагонізмі Луганщини та Донеччини до київської влади. Це все має переконувати людей у правильності рішення про створення ЛДНР, а розповіді про розгромні переможні битви — надихати до мобілізації для сучасної війни з Україною.
Що ж стосується ще давнішої історії державних утворень степів Північного Причорномор’я — Великої Скіфії, то ареал розселення владної верхівки — царських скіфів — здвинули до сучасної території самопроголошеної ДНР. Це має ототожнити монархічну форму правління скіфів, імперську політику Росії й сучасну окупацію Луганщини й Донеччини, переконати, що для цих територій органічною й спадковою є перебування лише під владою царя, сильного лідера.
Дивлячись на все, виходить цікавий образ типового вихідця з Луганщини чи Донеччини, що визначається його самоідентифікацією як нащадка кочових державних утворень, які змушували коритися Київ, тримали у страху більшу частину Східної Європи, органічно почуваються під сильною рукою вождя, лідера й відзначаються запальною незалежною вдачею, стримувати яку в силах лише Росія.
Образ шахтаря на захисті міфологічної основи
Для подальшого розвитку та закріплення заявленого образу додаються епізоди індустріальної історії донецько-вугільного басейну. Нав’язується образ типового робітника, який «порожняк не гонить», але далекий від інтелігентності чи наукової, творчої діяльності. Це знову ж таки має закласти в ідентичність луганчанина чи донеччанина переконання, що все високе, красиве, талановите створюється не в самому регіоні, а приноситься зовні «великою російською культурою». Таким чином, ці території автоматично стають сировинним придатком, не здатним до самостійного культурного поступу, а отже, потребують постійної опіки й захисту від іншої, української (читай — ворожої) культури. У таких умовах, із такою нав’язаною самоідентифікацією живуть наші громадяни вже одинадцять років окупації, навіть не підозрюючи, який колосальний правдивий історичний пласт від них приховують.
Де ж ця ідентичність Луганщини й Донеччини зарита
Чому так сталося? Як вийшло, що ворогу вдалося підмінити поняття, знищити автентичність та майже повністю переписати культурний код регіону? Відповідь очевидна — шляхом геноциду українського народу, тотального винищення його культури з паралельною фальсифікацією всіх історичних фактів, включно з творами літератури. Ось чому на Луганщині та Донеччині в родинах немає чіткої генеалогії, а дані про прадідів губляться в архівах. Спочатку знищенню піддалася козацька самобутність шляхом створення сербських прикордонних рот, подальша індустріалізація з цілим потоком переселенців розмила національні кордони та мовні бар’єри, а Голодомор-геноцид 1932–1933 років фізично винищив усіх тих, хто ідентифікував себе українцем та ототожнював себе з українською культурою. Заселення територій після масового винищення відбувалося вихідцями з віддалених районів радянської Росії, що формувало інше мовне та культурне, переважно російське, середовище. Поодинокі залишки української самобутності знищувалися репресіями, переслідуваннями та арештами шістдесятників, дисидентів. Біографії борців за український Схід ретельно підчищалися і відкладалися у примусове забуття.
Відродження пам’яті про український Схід як невід’ємну частину українського етногенезу, з детальними дослідженнями внеску кожного письменника, художника, науковця родом із Луганщини та Донеччини, почавшись із проголошенням незалежності, нещадно обірвалося у 2014 році. Повномасштабне вторгнення й окупація майже всієї території Луганщини та частини Донеччини вкотре піддало знищенню українську основу, створюючи новий образ регіонів, де головним героєм є росіянин азійського походження, якому абсолютно чужа система сформованих до цього матеріальних, не кажучи вже про духовні, цінності. Через покоління обличчя пропагандованого окупантами «народу Донбасу» буде азійської зовнішності з бурятським або чеченським акцентом.
На горизонті таких загроз ми маємо не просто розвінчувати міфи про штучність нав’язаної окупантами ідентичності Донбасу, а й ставати на захист усього українського родом із Луганщини та Донеччини. Адже і кочівники степу, і європейці індустріального Донбасу, і дисиденти та шістдесятники, і сучасні захисники та оборонці родом зі Сходу є частиною української самобутності, нашого національного характеру й елементами нашої державності. Доки ми будемо здатні захищати всі аспекти нашого історичного становлення як нації, визнавати помилки й пишатися перемогами, доти стерти нашу ідентичність і самобутність не вдасться жодній пропаганді, якою б фінансово чи психологічно сильною вона не була.
Читайте також: Слов’яносербія - невдалий імперський проєкт
