Анна Мурликіна – українська журналістка з Маріуполя, головна редакторка сайту 0629.com.ua, що став голосом міста під час війни. Також Анна – членкиня Комісії з журналістської етики, координаторка проєкту Relocated Media Cluster та авторка книги “Маріуполь. Останній форпост”. В інтерв’ю виданню ТРИБУН вона розповіла про Маріуполь до повномасштабної російської агресії, трансформацію міста, його окупацію у 2014 та 2022 роках, а також про виклики, з якими стикаються незалежні медіа, що продовжують працювати в умовах війни.
Маріуполь, колись промисловий гігант на березі Азовського моря, за роки перед повномасштабною російською агресією 2022 року поступово трансформувався у сучасне європейське місто, –каже Анна Мурликіна. Нові парки, креативні простори, амбітні екологічні ініціативи та співпраця з європейськими інституціями обіцяли місту світле майбутнє. “Місто дуже швидко змінювалося, особливо в останні п’ять років до окупації – завдяки зусиллям місцевої влади та громадських організацій, які, до того ж, були підсилені переселенцями з Донецька. Це справді дало поштовх розвитку громадського сектору. Спільними зусиллями вдавалося акумулювати значні суми європейської фінансової допомоги. Тобто, окрім заробленого самим Маріуполем — його підприємствами й приватними підприємцями, – місто отримувало ще й підтримку європейських інституцій. Це забезпечило величезний ресурс для того, щоб інтенсивно змінюватися”, – згадує журналістка.
Маріуполь не лише оновлював інфраструктуру, а й розв’язував давні проблеми. Одним із ключових проєктів стала програма “Чиста вода для Маріуполя”. “Разом із французькими партнерами розроблялася масштабна програма «Чиста вода для Маріуполя» – передбачалося будівництво заводу, навіть двох, для очищення річкової води з Кальміусу із застосуванням системи зворотного осмосу. Саме ця вода мала забезпечити близько 90% потреб маріупольців у справді якісній питній воді. Адже вода в місті ще з радянських часів фактично не була питною”, – розповідає Анна.
Почалися й кроки для розв’язання екологічних проблем, спричинених діяльністю металургійних комбінатів. “Серйозною залишалася проблема екології – забруднення повітря й морської води маріупольськими металургійними комбінатами. Але під тиском суспільства й громадських організацій власники підприємств почали розглядати інвестиції у довгострокові програми переходу до «зеленої» металургії й навіть варіанти перенесення «Азовсталі» з берега моря подалі на вільну ділянку”, – зазначає Мурликіна.
Ми поступово, але впевнено рухалися до перетворення сірого радянського забрудненого міста на сучасне розвинене європейське. Ми вже були зовсім близько, але повномасштабна російська агресія збила нас на зльоті
Окупація 2014 року була локальною й хаотичною, зосередженою в адміністративному центрі Маріуполя. “Місто захопили проксі-сили – озброєні формування, зібрані Росією. Там були напівлегальні військові підрозділи, підсилені місцевими колаборантами. По місту ходили чоловіки з автоматами – вони лякали людей, тероризували бізнес, шантажували підприємців, вимагали гроші, займалися рейдерством. Але цей світ був настільки локалізованим, що, наприклад, люди на околицях, у Лівобережному районі, інколи навіть не знали, що відбувається в центрі”, – пригадує Анна Мурликіна.
Окупація 2022 року стала набагато жорсткішою та системнішою. “Зараз практично всі мешканці міста змушені були отримати російські паспорти. Відбувається поступова заміна місцевих колаборантів, які обіймали керівні посади після окупації, на стовідсотково російських чиновників, яких привозять із різних регіонів Росії. Цей процес триває давно, але від початку цього року значно прискорився. Це свідчить про тотальну русифікацію всіх процесів у місті”, – стверджує жінка. Попри це, вона переконана, що окупація – тимчасова: “Якою б стабільною та «вічною» не здавалася зараз окупаційна влада, – вона тимчасова. Я в це вірю так само, як у незворотність розвитку й прогресу, як у неминучість історичних процесів. Так само, як країни Балтії повернули собі незалежність, Маріуполь і всі наші міста неодмінно стануть вільними”.
Мурликіна підкреслює економічну неспроможність окупаційного режиму: “Так побудована їхня економіка й енергетика — усе зав’язано на Україну. Щоб окупанти могли повноцінно забезпечити Маріуполь енергетичними потужностями, їм треба або запустити Запорізьку АЕС, що їм без України не вдається, або побудувати нову інфраструктуру, що малоймовірно”, – пояснює вона і додає: “Це пофарбовані будинки ззовні й зруйновані всередині. Це як кольорові казкові будиночки, у яких ніхто не живе. Ось така їхня реальність – суцільна показуха”.
Досвід окупації Маріуполя у 2014 році залишився недооціненим для всієї України, – вважає Анна, – що згодом вплинуло на сприйняття війни 2022-го. “Досвід 2014-го був недооцінений передусім самими маріупольцями й мешканцями інших міст регіону. У 2022-му він зіграв із нами злий жарт. Люди, які пережили 2014–2015 роки та загострення ситуації на фронті, обстріл мікрорайону «Східний», вважали, що війна й цього разу виглядатиме так само: трохи постріляють під містом, зупиняться – і місто залишиться українським, без серйозних руйнувань. Ніхто не чув попереджень від влади, не вдався до якихось дій щодо евакуації. Але це й особисті рішення кожної сім’ї – багато хто помилився, бо спирався на досвід 2014 року. На жаль, реальність виявилася набагато страшнішою, ніж у найгірших очікуваннях, – саме тому так багато людей загинули”.
Підготовка міста до оборони теж виявилася недостатньою. За словами Мурликіної, в місті розповідали про поступове згортання у 2020–2021 роках програм захисту Маріуполя: демонтували системи протиповітряної оборони, не виділяли коштів на нові укріплення. “У нас не було офіційної інформації, але військові підрозділи, що залишалися в місті, були відверто незадоволені рівнем підготовки буквально за рік-два до повномасштабного вторгнення – це я можу підтвердити”, – додає вона.
У 2014 році незалежні медіа в Маріуполі були рідкістю, – каже журналістка. “90% медіа нашого міста – це були корпоративні видання, що належали Рінату Ахметову. А його позиція в 2014 році кардинально відрізнялася від тої, яку він займає зараз. Тоді, окрім акції «гудок» на його заводах, нічого принципово іншого він не робив. Пізніше я дізналася, що деякі підрозділи металургійного комбінату імені Ілліча надавали листи металу для укріплень оборонців Маріуполя, але керівництво заводу дало наказ не розголошувати цю інформацію. Ахметов демонстративно тримався осторонь, заявляючи, що він поза конфліктом і поза війною”.
У 2014 році, за словами Анни Мурлікіної, жодне медіа в Маріуполі, окрім сайту 0629, не писало правди про події того часу – про “русскую весну” та озброєні банди, які тероризували місто. “Наприклад, міська газета «Приазовський робочий» взагалі 9 травня випустила матеріал, де звинуватила Збройні Сили України в розстрілі мирних мешканців. Ми відчували велику відповідальність за те, щоб казати правду і давати максимально об’єктивну картину того, що відбувалося”, – розповідає вона.
Коли Маріуполь був деокупований і напруга поступово спадала, Анна Мурликіна випустила книгу під назвою “Маріуполь. Останній форпост”. Це відбулося у 2016-му році. “Тоді ми зрозуміли, що пам’ять про події 2014 року швидко зникає. Ми вирішили зафіксувати те, що бачили на власні очі як журналісти незалежного видання. Більшість репортажів у книзі писалися «вживу» – прямо з місця подій. Це було важливо, адже те, як трактуватимуть ці події через 10–15 років, залежить від того, що прочитають наші діти в книгах і підручниках”, – пояснює вона. Тоді наклад книги був обмежений: “Ми надрукували його власним коштом. У мене не залишилося жодного примірника – все згоріло у Маріуполі, але є електронна версія – і я думаю, що настав час її опублікувати”.
Після повномасштабного вторгнення виклики для медіа змінилися. Головна редакторка сайту 0629 зазначає, що головна проблема сьогодні – роздрібненість аудиторії.“Частина наших читачів загинула, частина залишилася в окупації, частина виїхала за кордон чи в інші регіони України. Усі вони мають різні інтереси, які майже не перетинаються. Єдина тема, що об’єднує, – це війна та компенсації за втрачене майно. До того ж, з кінця минулого року ми не отримуємо фінансування, і робота стала більш волонтерською. Але я сподіваюся, що ми знайдемо ресурси, щоб підсилити команду”, – підсумовує вона.
Журналістка розповідає, що робота з джерелами на окупованих територіях стає дедалі складнішою. За її словами, люди все рідше наважуються ділитися інформацією через страх репресій і переслідувань з боку окупаційної влади. Вона пояснює, що цей страх посилився з часом: “Кількість наших джерел у порівнянні з 2022 роком скорочується – багато хто відмовляється співпрацювати, бо боїться за власну безпеку… Якщо у 2022 році люди ще не до кінця усвідомлювали, наскільки це небезпечно, то зараз, після трьох із половиною років окупації, всі зрозуміли: окупація — це страшно. Це небезпека й постійні утиски свободи кожної людини”.
Анна описує реалії Маріуполя та зазначає, що поліція не виїжджає на виклики. “Вона навіть не фіксує ДТП, якщо в аварії задіяні представники певних регіонів Російської Федерації… Людина абсолютно беззахисна – і вона це відчуває”. За словами Мурликіної, навіть ті, хто раніше підтримував окупацію, нині розчаровані: “Люди, які кажуть, що зараз «щасливі» в окупації, не говорять правди… Вони очікували, що за два-три роки могутня Росія «махне чарівною паличкою» й відновить місто. Але воно досі лежить у руїнах. Лише пофарбовані фасади будинків для показухи – а проблема житла так і не вирішена. Уже триває четвертий рік, а терміни відновлення, які обіцяли росіяни, давно зірвані. Роботи немає, заводи ріжуть на металобрухт. Люди не можуть відновити документи, довести права на власність. Досі шукають могили своїх рідних…”.
Цього року у Берліні відкрилася виставка The Only Material, присвячена українським журналістам, які працюють в умовах війни. Анна Мурликіна теж стала однією з учасниць цього проєкту й ділиться, що для неї це був дуже сильний і зворушливий досвід. Вона підкреслює, що виставка має на меті донести до європейської аудиторії, як війна докорінно змінила професію українського журналіста, позбавивши її звичного змісту й змусивши шукати нові сенси. “Жоден журналіст не мріяв ставати військовим кореспондентом чи писати репортажі про розбомблені будинки, працювати по 12–14 годин на добу. Ми мріяли створювати матеріали про музику, освіту, соціальні проблеми, культуру. Натомість тепер ми пишемо про звільнених із полону чи ситуацію на фронті”.
Організатори проєкту зібрали історії українських журналістів, відібравши кілька для окремої виставки, яка тепер подорожуватиме столицями країн Євросоюзу. “Відкриття відбулося на Львівському медіафорумі, а перша європейська презентація – у Берліні. Мене запросили виступити і розповісти про матеріал, який я колись мріяла написати, і про те, що я мрію створити зараз”, – зазначила Анна.
На виставці вона поділилася особистою історією – про омріяний репортаж у вільному Маріуполі. “Я мріяла написати репортаж про чисте Азовське море – без забруднень і труб заводу «Азовсталь». Я уявляла, як власник заводу погодиться перенести підприємство з рекреаційної зони, щоб звільнити берег для парку, туристичного магніту. У Маріуполі є Площа визволення, звідки колись відкривався неймовірний краєвид на море та річку Кальміус. Я мріяла стояти на тому пагорбі й насолоджуватися красою Приазов’я без промислових споруд. Але реальність інша: заводу немає, море видно, проте це точно не та мрія, яку я плекала”.
Журналістка додає, що сьогодні у неї є лише одна мрія: “Зараз я мрію лише про одне – щоб над Маріуполем знову замайорів прапор України. Про це я говорила в Берліні. Мені здається, я змогла достукатися до аудиторії – навіть чоловіки в залі витирали сльози. Через емоції можна донести правду до тих, хто далекий від подій в Україні”.
Я повірила у власні сили, у те, що можу все… Я все життя прожила в Маріуполі, три покоління моєї родини жили у нашому домі – і все це я втратила. Коли виїхала, була страшенно розгублена… Але тепер мені здається, що немає таких проблем, які неможна було б здолати. Я можу все – крім одного: не можу захистити себе й своїх дітей від бомб, що падають з неба. У всьому іншому — нічого вже не боюся. Війна навчила бачити в житті головне. Сьогодні для мене головне – мої люди поруч
Читайте також: “Ми своє повернемо”: Марія Кучеренко про схід, окупацію та російські спецслужби
