Максим та Іван Фролови – брати, які змалечку захоплюються мистецтвом фотографії. У 2014 році вони пережили непрості часи: побачили обличчя війни та відчули страхи окупації рідного міста – Горлівки. Але, незважаючи на це, хлопці і зараз продовжують творити та допомагають українській армії.
Про те, як війна та окупація вплинули на життя і творчість братів та що їм допомогло далі розвиватися у сфері фото, хлопці розповіли виданню ТРИБУН.
Витоки любові до фотографії
Ще задовго до початку війни у 2014 році, Максим, старший з братів, фотографував донецькі пейзажі, катаючись разом з друзями на велосипедах. Тоді він використовував звичайну родинну цифрову камеру, яка, за словами хлопця, не відрізнялася якістю та сучасністю.
Його молодший брат Іван зацікавився фотографією дещо пізніше, вже в часи окупації Горлівки. Це був 2018 рік – саме тоді старший брат подарував хлопцю перший плівковий фотоапарат.
“Максим вже фотографував на плівку, і мені здалося це дуже цікавим. На цифрові фотоапарати я також робив знімки, але, на мою думку, звичайне цифрове фото не містить тієї цінності, яку містить плівка. А миттєва велика кількість кадрів та можливість їхньої обробки мене зовсім не цікавили. Коли я бачу вже зроблені кадри, то відчуваю їхню значимість, бо щонайменше – плачу за кожен з них”, – каже Іван.
Також він додає, що в часи окупації рідного міста фотографував шлях до їхньої дачної ділянки, яка залишилась від прабабусі:
“Туди я ходив цілий рік по декілька кілометрів, проходячи вулицею, що вела до відкритої місцевості. З неї відкривався панорамний вид на місто, шахту, терикон іншої шахти, лінію водоканалу, кладовище та дикі степи Донеччини, де на горизонті виднілася Авдіївка. Тоді весь мій шлях фотографування на плівку складався зі зйомок естетики індустріалізації, занедбання та природи, яку зараз дуже ціную. Тільки зараз розумію, наскільки ці артефакти важливі, бо створюють нашу ідентичність”.
Любов хлопців до фотографії сформувалася саме вдома: донецький край надихав братів на створення мистецтва.
“За 3-4 роки перебування в окупації моя проукраїнська позиція сформувалася остаточно. Я прагнув виїхати з окупації та реалізуватися в першу чергу як громадянин, особистість, пов’язати своє життя з улюбленою справою, людьми та вільною країною”, – каже Іван.
2014 рік. Початок війни та зміни в житті хлопців
Брати Фролови розповідають, що на момент початку війни у 2014 році Максиму було 15 років, а Івану тільки виповнилося 11.
“Юність. Їду з коледжу додому на автобусі – його розвертають, їдемо в об’їзд через залізницю. Приїхав додому та вирішив піти подивитися, що ж там відбувається. На деякій відстані почув вибухи петард, крики. Окупанти захопили будівлю місцевої міліції”, – згадує горлівчанин Максим.
Іван розповідає, що вже в липні 2014 року почалося найстрашніше. Вони втратили можливість виїхати на підконтрольну територію України, тож задля безпеки довелося переїхати на дачу.
“Літо. Спека. Лінія фронту пересувається кожної ночі, а над головою летить усе, що тільки може. Умови життя ставали гіршими, але я дуже вдячний своїм батькам, які робили усе можливе для нашої безпеки. Так прожили півтора місяці, а повернулися в нашу багатоповерхівку після першого ж припинення вогню”, – розповідає Іван.
Пізніше хлопці почали усвідомлювати, що відбувається. Почали відрізняти, де та з якими звуками працює зброя, як свистять снаряди.
“Потім зима 2015 року, остання ескалація, а далі – повна адаптація. Найважчим стало розуміння того, що це не закінчилося так швидко, як очікувалося, і що твій дім вже зовсім інакший. Вже батьки не возять на море, “Шахтар” не грає у Донецьку, а фраза «ось-ось закінчиться війна» залишилась десь у спекотних днях серпня 2014 року.
Діти мого віку просто росли в цій реальності: хтось згадував мирний час з ностальгією, а хтось, напевно, послухавши батьків та телевізор, почав мріяти про ідеальне майбутнє з РФ”, – пригадує молодший з братів Іван.
Горлівчанин Максим, кажучи про часи в окупації, пригадує і зустріч з окупантами:
“У той час ми довго сиділи на дачі. Було нудно, тому я з друзями вирішив з’їздити на велосипеді у Горлівку. В мене був телефон з камерою, тож вирішив і познімати. Було страшно проїжджати повз центральний залізничний вокзал, який росіяни, як виявилось, захопили вже як місяць-півтора. Там стояв чоловік в “шльопках” і з рушницею. Це було як в кіно – терористи ті самі.
Нас почали перевіряти: посадили на лавочку, стали допитувати та переглядати вміст телефонів. Там вони в мене знайшли фотографію терикону, на якому хтось ще у березні 2014 року почепив український прапор. Багато говорили, питали. Також вони знайшли в мене квитки до Полтави, куди я їздив раніше на змагання. На це вони мені казали: «В Славянске война была, а ты в Полтаву ездил?!».
Потім кажуть: «Снимайте ремни и с обуви шнурки». Тоді нас вчотирьох посадили у вольєри для собак, які знаходилися в підвалі. Було дуже тісно. Саме тоді мій світ змінився. Батьки розпочали пошуки мене, знайшли наступного дня. А відпустили мене лише тому, що мені на той час було 16 років. Не знаю, що сталося потім з іншими хлопцями, які були вже повнолітніми”.
Минали роки. За цей час старший, Максим, багато подорожував, виїхавши з окупації. Бував у Європі, а жив у Києві, та час від часу повертався додому. Молодший залишався в окупації разом з батьками.
Повномасштабна війна та волонтерство
З повномасшабним вторгненням хлопці, подорослішавши, вирішили виїжджати. Спочатку старший виїхав за кордон – він має посвідчення про інвалідність, бо колись отримав травму спини та ока, катаючись на велосипеді. Згодом Максим знайшов прихисток у Нідерландах.
Молодший, Іван, каже, що в їхніх планах завжди був виїзд з окупованої території:
“Нам, як і всім, хотілося нормального життя. У 2021 році я робив усе можливе, щоб мати змогу переїхати до Києва або Харкова на навчання, але довелося перенести це на 2022 рік. На початку цього року всі плани в одну мить зруйнувалися, всі шляхи були перекриті, а я став найбажанішою ціллю мобілізації студентів. В окупації я сидів три місяці вдома безвилазно, аж поки її не послабили – вже тоді почав готувати план виїзду. Зібравши всю родину, я залишив домівку. Більше нічого нас там не тримало. А повернемося ми туди тільки тоді, коли вона буде під українським прапором”.
В Нідерландах хлопців прийняли тепло та дружньо, проте неприємні ситуації також траплялися.
“Потрапити у Нідерланди завжди було неймовірною мрією. Країна дійсно така, як її люди й уявляють. Проблем немає, а з дискримінацією ми стикалися тільки від інших мігрантів. Але ми не сховались, бо знаємо свою мету тут – підтримуємо нашу країну, людей, які в ній залишилися, та військових, які боронять нашу державу від ворога”, – кажуть хлопці.
Фотографи активно ведуть свої соціальні мережі та проводять грошові збори для українських військових та поширюють у себе на сторінці збори інших волонтерів. Перший збір хлопців проходив у форматі відкриття допоміжної «банки» на великий збір Юлії Земляної, мисткині з Харкова. Тоді Максиму та Івану вдалося зібрати 10 000 грн на пікап для 3 батальйону 44 ОМБр.
Братам було складно зібрати необхідну суму, проте, за їхніми словами, було приємно доєднатися до такої великої справи. Закритий збір змотивував хлопців відкрити власний – вони розігрували авторську збірку фотографій Горлівки, які було зроблені на плівку. Зібрані кошти вони відправили своєму другу, який на той час захищав нашу країну на Херсонському напрямку. Максим та Іван придбали для нього спорядження для зручного сну, термоодяг та багато сублімованої їжі.
Знайти необхідне спорядження для комфортного тривалого перебування на вулиці в будь-яких умовах не було чимось складним для хлопців, бо вони багато подорожують і мають досвід у виборі якісних речей для цього.
Фотографи також додають, що розуміють, наскільки важко нашим військовим. Підрозділ їхнього друга був вдячний, бо вони теж мали змогу користуватись придбаними речами.
Цілі, плани і поради
Перш за все хлопці прагнуть створити виставки та фотозбірки їхніх робіт, аби не тільки збільшити кількість шляхів фінансування їхньої справи, але й мати змогу поширити культуру України в інших країнах Європи.
“В майбутньому хочемо долучити до цієї справи інших людей з Донеччини, які так само люблять свій дім та зберегли світлини звідти. Важливо, коли така пам’ять зберігається не тільки у вузькому колі, але й розповсюджується серед інших народів.
Фотографуйте рідні міста зараз, бо з часом ви можете їх не впізнати. Минули роки, і мені стає сумно: наскільки ж мало ми зберегли шматочків спогадів про наше місто – це поширена проблема. Пам’ять – двигун майбутнього”.
Читайте також: Домашня кондитерська та бджільництво: мешканка Сєвєродонецька відновила два напрямки в Дніпрі
