24 серпня — не просто дата. Це день, коли вся Україна згадує: незалежність — це вибір і боротьба. Для Луганщини, частина якої перебуває під окупацією, це особливо гостре відчуття. Ми живемо в час, коли поняття “незалежність” перестало бути лише словом з Конституції — воно стало щоденною реальністю мільйонів українців, зокрема й тих, чиї домівки залишились по інший бік лінії фронту.
Цього року до Дня Незалежності ТРИБУН зібрав історії людей із Луганщини — тих, хто в тилу чи на передовій, у рідному місті чи в евакуації — тримає українське всередині себе. І тим самим — тримає саму Незалежність.
Кожен його крок — за Луганщину
Артем “Східний” — один із тих, хто добре знає, що таке окупація, підпілля і боротьба за Україну на ворожій території. Активіст, військовослужбовець, учасник руху спротиву на Луганщині з 2014 року, він залишався вдома, коли більшість уже виїхала, організовував інформаційні кампанії, допомагав українській армії та спецслужбам, згодом долучився до війська, а тепер продовжує говорити вголос про те, про що зазвичай мовчать.
Інтерв’ю з Артемом читайте за посиланням.
Навчає тих, хто буде тримати Незалежність у майбутньому
“Бойові дії тривають і кінця війні ще не видно. Але Україна не тільки воює. Вона живе, працює, навчається, пише і читає книжки, складає і співає пісні, шиє одяг і готує їжу, волонтерить і донатить для фронту. І все це роблять люди. Серед них багато тих, кого ми навчили. Віримо, що є й ті, кого ми ще будемо вчити”, — каже Інна Романцова, яка виконує обов’язки директора Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу, (більше знайомий мешканцям Луганщини як РІПТ).
Інтерв’ю з пані Інною — за посиланням.
Вони евакуювалися, щоб повернутися
Вони не вдома, але кожне своє рішення досі мислять у категоріях “мого міста”, “моєї області”. Лоліта, Данило й Микита — молоді громадські діячі з Луганщини, які, попри втрату рідного простору, не втратили орієнтир. У нових громадах вони будують майбутнє для себе й інших, але роблять це з вірою, що зможуть повернутись і відбудувати власний край. Їхні історії — про втрату, дію і надію. І про те, якою може бути Луганщина після війни — якщо її творитимуть ті, хто любить по-справжньому. Детальніше — за посиланням.
З викладачки до парамедикині
До повномасштабної війни новопсковчанка Єлизавета Жарікова викладала українську мову та літературу в Києві, писала вірші, а також давала приватні уроки фортепіано та випустила власну книгу. За місяць до початку російського вторгнення дівчина записалася до територіальної оборони Солом'янського району, вчилася надавати необхідну медичну допомогу. Пізніше викладачка стала парамедикинею, яка працює в зоні бойових дій. Її історія — в матеріалі ТРИБУН.
Їх звідти вирвали, але корені залишилися там
Пам’ятаєте ресторан "Смачна хата" в Лисичанську? Його засновники не раз починали все з нуля — війна неодноразово ламала їхній бізнес, але не зламала волю. Тетяна Супрун каже: "Просто ми нічого іншого не вміємо". Та за цією простою фразою — цілий світ: безмежна відданість своїй справі, мужність і внутрішня сила. У 2014-му команді довелося закрити ресторани через окупацію. У 2022-му вони трималися під бомбардуваннями Лисичанська, працюючи до останнього, допоки залишатися там стало небезпечно для життя. Згодом — Кривий Ріг, де російська ракета знищила їх магазин. Потім — Дніпро з кав’ярнею-пекарнею. А нині — Полтава, де вони знову, крок за кроком, відбудовують свою звичну справу. І щоразу, попри біль і втрати, вони не лише відновлюють бізнес, а й намагаються зберегти серце кожного колективу.
Читайте інтерв’ю на нашому сайті.
Незалежність — у кожному з нас
Сьогодні Незалежність вимірюється не лише урочистостями. Вона — у щоденній витримці, у здатності не зламатися, у вірі, що Луганщина буде вільною. Ці історії — про людей, які не опускають рук. Вони не чекають кращих часів — вони самі їх наближають.
Незалежність — це тоді, коли навіть під обстрілами не зраджуєш себе. Коли допомагаєш, навчаєш, борешся, будуєш. Коли в серці — Луганськ, Рубіжне, Сіверськодонецьк, Старобільськ.
Зі святом, Луганщино! Ти — Україна. І Україна — це ти.
