У 2014 році луганчанин Микола Надулічний переїхав до Сєвєродонецька. На той момент колишній спортсмен вже пересувався на кріслі колісному після отриманої травми шийного відділу хребта. Керуючись власним досвідом, чоловік разом з однодумцями заснував "Центр підтримки осіб з інвалідністю", який згодом переформатувався в Громадську спілку “Луганська Асоціація організацій осіб з інвалідністю”. Нині географія роботи пана Миколи розширилася майже на територію всієї України.
Виданню ТРИБУН Микола Надулічний розповів про розповсюджені стереотипи щодо людей з інвалідністю та спростував певні міфи
До повномасштабного російського вторгнення пан Микола працював в Агенції регіонального розвитку Луганської області і вважав, що співпраця з міжнародними партнерами та залучення інвестиційних коштів до регіону стане чудовою можливістю для вирішення проблем людей з інвалідністю.
“Інклюзія - загальноукраїнська проблема. Ми розуміли, що держава сприяє нам морально, а не фінансово. Тобто поліпшення інфраструктури та допоміжних об’єктів для нас - це головне. Така собі матеріальна основа. Тому в Сєвєродонецьку ми створили Асоціацію, до якої увійшли декілька організацій, які опікувались захистом прав осіб з інвалідністю”, - розповідає пан Микола.
Одна з проблем, яку вирішувала Асоціація – цифровізація соціальних послуг для людей поважного віку. Команда Громадської спілки “Луганська Асоціація організацій осіб з інвалідністю” (далі ЛАООІ) навчала їх користуватися застосунками на персональному комп’ютері або гаджетах.
“Спільно з коледжами та університетами ми започаткували ряд проєктів для саморозвитку людей з інвалідністю. Їх ми навчали тому, чого хотіли вони самі, та всіляко розширювали їхній світогляд. З дітьми з ментальними розладами займалися 3D-моделюванням чи іншими цікавими малюкам заняттями. Свої вироби діти потім продавали на ярмарках та отримували за це кошти. Їм це дуже подобалося”, - додає чоловік.
Розповідаючи про інклюзію, пан Микола акцентує на необхідності впровадження раннього інклюзивного втручання ще з садочків та шкіл, а також на створенні розгалуженої мережі інклюзивно-ресурсних центрів для впевненої соціалізації дітей з інвалідністю та їх інтеграції в суспільство.
“Є набута інвалідність, а є інвалідність з дитинства. Людина з набутою інвалідністю отримує освіту в колі друзів, а коли дитина має інвалідність з дитинства – на жаль, такі діти ізольовані від соціуму. Я маю набуту інвалідність, то ж свою середню та першу вищу освіту я здобував в звичайних умовах серед друзів та товаришів”, - каже пан Микола.
Разом з тим, каже пан Надулічний, доводиться зустрічатися зі стереотипами мислення суспільства, які прищеплюються дітям самими дорослими, та наводить один з прикладів.
“Якось ввімкнув навушники, їду, і поряд проходять бабуся та онук. Дитині стало цікаво, що ж то за дивна штука така - моє крісло. Хлопчик захотів підійти. Раптом жіночка схопила його за руку та відтягнула. Напевно думала, що я можу чимось його заразити. Таких ситуацій маю вдосталь, тому сподіваюся на молоде покоління, якому ми маємо прищеплювати емпатичність та давати розуміння аспектів життя людей з інвалідністю. Не важливо, фізична вона чи ментальна”, – розповідає пан Микола.
За словами пана Надулічного, з 2014 року суспільство більше почало дослуховуватися до проблем людей з інвалідністю. Зокрема з 2016 року почалось впровадження інклюзії в сфері освіти. Проте, на думку чоловіка, українському суспільству все ж доведеться тривалий час навчатись толерантності та індивідуальному підходу, а для розвитку інклюзивності людям потрібно намагатися розуміти інших, розповідає пан Микола та каже, що допоки сам не отримав травмування, не дуже розумів проблеми людей з інвалідністю. Аби зрозуміти бодай частину складнощів життя у непристосованому середовищі, спікер пропонує на цілий день заплющити очі та затулити вуха і спробувати так пересуватись містом: після такої практики з’являється розуміння, наскільки це важко. То ж, чим безбар’єрнішою ставатиме інфраструктура, чим доступнішими будуть простори - тим легше людям з порушеннями зору, слуху чи опорно-рухового апарату буде виходити на вулиці та соціалізуватись у суспільстві.
За спостереженнями пана Надулічного, в Україні сьогодні залишається багато закладів або державних установ, не пристосованих для вільного переміщення людей з інвалідністю: заклади охорони здоров’я, освіти, соціальні установи.
“Є архітектурні плани та Стратегія безбар’єрності. Проте все це здебільшого на папері. Я не можу купити квитки на поїзд до спецвагону, бо працівники не обізнані в цьому. Не можу сходити до вбиральні, тому що багато з них не пристосовані до потреб людей з інвалідністю. Навіть звичайні пандуси розташовані так, що з них можна легко впасти. Таких проблем багато і їх потрібно вирішувати якнайшвидше”, - зізнається чоловік.
Голова ЛАООІ каже, що потрібно вже зараз почати працювати над розвитком інклюзивного суспільства та покращення інфраструктури для маломобільних категорій громадян. Через збільшення людей з інвалідністю, отриманої внаслідок бойових дій, ця проблема набуває масового характеру.
“Наша команда зараз працює над проєктом з покращення реабілітації ветеранів, військовослужбовців та екскомбатантів. Колега, яка відвідує реабілітаційні центри, спілкуючись з хлопцями, дослухається до їхніх думок. Так ось, бійці повертаються з так званим “В’єтнамським синдромом”. Або як ще його називають - посттравматичний стресовий розлад. Здебільшого під час травмувань на фронті вони втрачають кінцівки і вже зараз усвідомлюють, що в такому стані вони суспільству не потрібні. Бо для інших людей вони – маркер війни. І вже зараз вони розуміють, наскільки складно їм буде інтегруватися в соціум. Всі повинні усвідомити цю проблему та вжити заходів щодо її вирішення. Кожному з нас потрібно почати з себе та намагатися зрозуміти людей з інвалідністю та їх проблеми”, - стверджує пан Микола.
Думки Миколи Надулічного про три найбільш розповсюджені міфи щодо інклюзії
Міф 1: Інклюзія означає відмову від індивідуального підходу до кожної людини.
“Кожна людина - особистість. Перш за все, це визначено законодавством України. Інклюзія - це ж не виключно поняття для людей з інвалідністю. Це індивідуальний підхід до особистості. Щоб людина могла нормально жити, працювати та розвиватися”, - каже Микола.
Міф 2: Люди з інвалідністю не можуть працювати або навчатися на рівні з іншими.
“Я магістр і отримав диплом вже після травмування. Також у моїх друзів з інвалідністю є доступ до навчання. Обмеження є лише у випадку глибоких психічних розладів. Все це - інклюзія освіти, яка повинна швидко розвиватися, якщо ми хочемо мати гарне, обізнане суспільство. Зараз я також і працюю та маю багато знайомих з такою ж ситуацією. Звісно, це не стосується роботи тяжкої фізично, але те, що ви назвали, точно міф!”, - запевняє чоловік, - Я маю широке коло друзів з інвалідностями різних нозологій та ступенів. Всі вони працюють, навчаються та повноцінно живуть. Вони – директори навчальних закладів та підприємств, бізнесмени. І ніхто не звертає уваги на засоби їх пересувння або порушення у здоров’ї",- додає чоловік.
Міф 3: Людям з інвалідністю потрібна постійна допомога. Вони не можуть жити самостійно.
“У мене є багато прикладів. Один з них - фестиваль “Світ без обмежень”, який ми робили у Сєвєродонецьку. Залучали студентів, які допомагали учасникам фестивалю - сімейним парам, які пересуваються за допомогою крісла колісного. А за тиждень після фесту поцікавились їх думками та враженнями після заходу. Молодь запевняла, що один з найбільших міфів, що людина з інвалідністю не може самостійно щось зробити. А тут з’ясувалось, що хоча вони обмежені в деяких речах, але не до того рівня, коли їм потрібна допомога цілодобово. У студентів просто змінився образ мислення після фестивалю”, - розповідає Микола.
Читайте також: Волонтер “Одін” із Сєвєродонецька: не зможу просто дивитися, як стрічка в соцмережах перетворюється на некролог
