Війна породжує не лише руйнування та біль — вона створює міфи. Луганська область ще з 2014 року стала об'єктом різноманітних наративів, від героїчних до демонізуючих. В 2022 році цей ефект підсилився та набув нових рис. Але чи потрібні нам ці “легенди”, коли правда може бути набагато сильнішою?
Журналісти видання ТРИБУН поговорили з двічі переселенцем з Луганська та Сіверськодонецька, політологом, артилеристом Олександром Биковим, а також порівняли досвід України з кількома іншими країнами.
Народження міфів у воєнний час
“Легенди — це частина культури та ідеології, і як наслідок — частина нашої ідентичності”, — говорить Биков.
На його думку, суспільство інстинктивно прагне створювати прості пояснення для складних явищ, особливо коли реальність занадто болюча або заплутана.
Проте не всі міфи однаково корисні. Після 2014 року навколо Луганщини сформувалися наративи, що більше шкодили, ніж допомагали розумінню ситуації.
“Ще з 2014 року поширювались міфи про так званих «ждунів», сепаратистів і нібито про те, що ледь не в кожної другої жінки тут чоловік воює за «ЛНР». Такі наративи запускала російська пропаганда, а частина людей без критичного мислення підхоплювала їх і поширювала в соцмережах”, — різко характеризує ситуацію Биков.
Один з найнебезпечніших міфів, на його думку, — це твердження про проросійськість населення регіону: "Головний міф, який поширював ворог, — що населення Луганщини нібито завжди було «за Росію». Цей наратив створювався спеціально для того, щоб у часи АТО-ООС зламати бойовий дух і відбити в українців бажання боротися за свій схід”.
Як зазначає військовий Олександр, свого часу він помітив: ця пропаганда мала подвійний ефект — з одного боку демотивувала українських військових та суспільство, а з іншого — створювала передумови для подальшого відчуження регіону.
“Особливо токсичним виявилося уявлення про Луганщину як про землю, де нібито не залишилося «наших» людей. Мовляв, там лишилися тільки проросійські «ждуни», які «дождалися». Але це — неправда”, — наполягає військовий.
Такий підхід не лише несправедливий до тих, хто залишився на окупованих територіях, а й небезпечний тим, що він підштовхує людей відчувати себе покинутими. Коли суспільство заздалегідь відмовляється від них, вони можуть справді відвернутися від держави.
"Коли Україна відновить контроль над територією, ми в цьому переконаємося. Це буде так само, як у Херсоні після деокупації", — впевнений Олександр Биков.
Цей прогноз підтверджується світовим досвідом. Хорватія після мирної реінтеграції Східної Славонії — регіону на кордоні з Сербією — виявила подібну картину. Хорватський уряд застосував дипломатичний шлях. Ердутська угода 1995 року передбачала демілітаризацію, створення змішаних поліцейських сил із хорватів, сербів та представників ООН, повернення біженців з державною підтримкою, визнання попередніх документів. І хоча навіть найкраща мирна реінтеграція не гарантує масового повернення всіх груп населення, тоді додому повернулося 21 340 хорватських переселенців, в Югославії залишилися близько 28 000 сербів.
Героїчне повернення: реальність чи ілюзія?
Наратив про "героїчне повернення" також потребує критичного осмислення, вважає військовий.
"Якщо буде повернення — воно справді стане героїчним. Але поки його немає — це лише порожні слова", — прагматично зауважує він.
Водночас він наголошує на важливості збереження перспективи. За словами військового, навіть у найтемніші часи потрібно зберігати усвідомлення, що Луганщина — це українська земля.
"Треба тримати в інформаційному фокусі, що це наша земля, наша історія, і ми її повернемо. Може, після Третьої світової, чи після ядерної війни, чи ще якогось «чорного лебедя» — варіантів багато", — зазначає він.
Ключове послання Олександра полягає в тому, що найгірше — це змиритися. Він підкреслює: байдужість чи внутрішня капітуляція небезпечніші за тимчасову окупацію.
"Але треба ніколи-ніколи-ніколи не миритися з втратою контролю над територією. Втратимо тоді, коли змиримося", — наголошує військовий.
Говорячи про символічні заходи, він ставить питання, на які згодом і відповідає: чи можуть вони замінити реальну роботу з відновлення регіону? На думку Олександра Бикова, сама форма тут не є проблемою — головне, щоб була якість.
"Я думаю, що нам потрібно залучити крутих фахівців із брендингу, піару, маркетингу й зробити нормальну стратегію ідеологічного відродження. А не ліпити те, що часто роблять на місцевому рівні", — пояснює він.
Щоб показати контраст, військовий наводить приклади. Він протиставляє формальні "ранкові лінійки в школі №3" справжнім культурним подіям.
"От фестиваль думок від «Схід SOS» — це було круто! Або кінофестиваль юнацького кіно «32 мая», що проходив у Луганську. Такі проєкти були справжніми, бо їх робили не чиновники для галочки, а люди, які мислили і творили", — додає Олександр.
Проблема, на думку військового, полягає в загальному підході до державних заходів.
Схожі проблеми спостерігалися в Боснії після війни 1990-х. Там міжнародні організації намагалися переконати всіх, що "ми всі разом страждали", щоб зупинити змагання між народами за те, хто більше постраждав. Відбудували знаменитий міст у Мостарі, зробили з нього символ миру, але це було радше показухою — справжніх проблем не вирішили. Міжнародна допомога зосереджувалася на швидких результатах, а програми для ветеранів перетворилися на інструмент для політиканів. Замість справжнього примирення отримали нові поділи.
"Тому нам важливо переосмислити всю філософію масових заходів, якщо хочемо, щоб вони були справжніми, а не формальними — для галочки", — пояснює військовий.
Від жалю до гідності
Можливо, найважливіша думка стосується зміни підходу до розмови про Луганщину.
Військовий закликає: "Перестати нити про Луганщину. Моду на ниття треба вбити взагалі. Жаліють лише слабких, але слабких ніхто і не поважає".
Німецький приклад показує, до чого призводить підхід, заснований на жалості. Після возз'єднання в 1990 році, східних німців почали зображувати як бідних родичів, яким треба допомагати. Канцлер Коль обіцяв їм "квітучі ландшафти", але швидкого процвітання не сталося. Минуло вже понад 30 років, а Східна Німеччина досі бідніша за Західну. Багато східних німців відчули себе громадянами другого сорту — їхня освіта, робота, весь життєвий досвід ніби стали нічого не варті. Постійне ставлення як до тих, хто "відстав" і потребує підтримки, породило образу. Тому зараз на сході вдвічі більше людей голосують за радикалів — кожен четвертий проти кожного восьмого на заході. Ось до чого призводить "мода на ниття".
Альтернативний наратив, на його переконання, має бути побудований на силі та гідності: "Луганщина — це героїчні люди, які першими зустріли ворога. Луганщина — це незламні люди, в яких доля все відбирала (у когось і двічі), а вони знову ставали на ноги і робились ще міцнішими".
Важливо розуміти, що різні покоління по-різному сприймають Луганщину. Старше покоління часто дивиться на регіон крізь призму радянської індустріалізації — як на потужний промисловий центр, кузню кадрів. Молодші покоління формують своє уявлення через війну та переселення, що створює зовсім інші асоціації та емоції.
Ця різниця в сприйнятті може як ускладнювати діалог, так і збагачувати розуміння регіону, якщо вміти поєднати різні досвіди в єдину картину.
Український досвід знає приклади, коли міфізація регіонів справді шкодила їх сприйняттю. Достатньо згадати стереотипи про "бандерівську" Галичину або "совкову" Слобожанщину — такі спрощення заважають побачити справжню різноманітність та складність українських земель.
Луганщина не потребує штучних легенд — ні героїчних, ні демонізуючих. Регіон потребує правдивого, складного, людського наративу. Наративу, який визнає біль, але не зупиняється на ньому. Який говорить про майбутнє, не ігноруючи теперішнього. Який будує на силі, а не на слабкості.
Як показує досвід війни, найсильнішою зброєю проти ворожої пропаганди є не контрміфи, а правда в усій її складності. І саме така правда може стати основою для справжнього відродження — не символічного, а реального.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: “Непокарання колаборантів веде до розчарування та самосуду”: інтерв’ю з активістом та військовослужбовцем Віталієм Овчаренком.
