У 2014 році юний Антон Козлов залишився разом з бабусею. Жінка 1933 року народження не розуміла, чому онук не може купити їй вафлі. "Я пояснюю: війна, місто під блокадою, автобуси не ходять. А вона взагалі не розуміє, про що я кажу", — згадує хлопець. Він тоді залишився сам з нею в Рубіжному, коли батьки застрягли на дачі під обстрілами. А ще через вісім років його знайомі, яких катували в російському полоні, почали розповідати по телефону, що "Росія — це добро". Хлопець вважає це наслідком тортур, зраненої психіки і пропаганди в окупації.
Місто абрикос, шовковиць і білих грибів
Антон народився в Рубіжному і прожив там повних двадцять років. П'ятий поверх біля автостанції, двокімнатна квартира на п'ятьох: батьки, бабуся, брат і він. З вікна — вид на піски та далекі ліси.
"Найперше, що я завжди всім розповідаю, коли мене питають про Рубіжне, — там найкраща вода в Україні, що текла просто з крана", — каже він.
Рубіжне запам'яталося зеленим містом, де росли абрикоси й шовковиці. Антон не був активним гуляйкою в дитинстві — швидше книжковим хробаком. Так він про себе каже. Але в лісосмугу ходив часто — з другом або з собакою. Там, де у дев'яностих спалили ліс і висадили нові ялинки, він будував халабуди, бігав з луками та стрілами, навіть бачив диких кролів. Була одна цікава смуга — тільки піски, кар'єри.
"Наскільки я розумію, там підприємства брали собі пісок", — каже Антон.
"Пам'ятаю дуже добре шлях до джерела неподалік Кудряшівки. Джерело знали майже всі, хоча воно було в дивному місці — поруч два цвинтарі. І туди всі ходили, а біля джерела були чудові галявини білих грибів", — згадує Антон.
Після дев'ятого класу батьки відправили його до ліцею — вчитися пекарської справи. Він не знав, чого хоче, тому погодився отримати робочу професію. На другому курсі однокурсниця порекомендувала серіал "Сталевий алхімік" — якраз тоді у Рубіжному запустили QTV. Антон почав дивитися, захопився японською мовою, купив книги для самостійного вивчення.
"З далекого-далекого дитинства дуже люблю самураїв, гейш, Японію. Правда, в мене все в дитинстві в купу змішалося — гонконгські бойовики, китайські фільми, японські фільми, самураї. Це все для мене було як щось одне", — пояснює він.
Місто-привид і блокпости
2014-й Антон називає одним з найважчих років у житті. Старший брат тоді вчився в Харкові, батьки опинилися на дачі в районі Ліньова, звідки не могли дістатися до міста через бойові дії. Антон залишився сам із старенькою бабусею.
"Вони не могли приїхати до мене, до міста. І я був сам зі старенькою бабусею. Сильно нервував, переживав, бо ні зв'язку, нічого немає", — каже Антон, — "Місто було під блокадою. Взагалі нікого не впускали, не випускали, не ходили автобуси. І я їй пояснюю, що війна, не можу купити вафлі, а вона взагалі не розуміє, про що я кажу. А вона дитина війни, 1933 року народження".
До того ж, його родина прихищала тварин, яких кидали на вулиці.
"У нас у сім'ї завжди любили тварин. У квартирі жили дві кішки, пекінес, папуга, канарка, черепаха (потім виявилося, що з Червоної книги — вона від нас утекла й, мабуть, десь в озері живе; жартували, що, може, росіян їсть, бо цей вид може виростати до трьох метрів), ще були рибки. Загалом батьки за весь той час прихистили одинадцять котів і три собаки. На жаль, коли стався приліт у 2022 році та довелося тікати з міста, забрати нікого не вдалося — налякані тварини порозбігалися. Тих, хто з часом повернувся — годувала сусідка, яка там залишилася. Але з часом частина тварин вже повмирали, хто від віку, хто, напевно, від стресу. Шкода, що в той момент їх неможливо було забрати", — говорить Антон.
Найяскравіший спогад — квітень, останній день практики у ліцеї.
"Пам’ятаю, вийшов на вулицю, а там сонечко так світить. Іду по вулиці, а нікого немає взагалі. Мій шлях проходив через автовокзал, школу, парк. Нуль людей, нікого! Такі кіношні кадри — тиша, вітер, перекотиполе крутиться. Прийшов у ліцей, а мені майстер каже: ти чого сюди взагалі прийшов? Тут війна. До нас бендери йдуть. Не приходь сюди", — згадує Антон.
У 2014-му закінчив ліцей і вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на японську філологію. Навчання почалося у Старобільску та Кремінній — віддалено до 2015 року. Потім частина університету разом з його факультетом переїхала в Полтаву.
Каштанова алея і нове життя
Спочатку Полтава прийняла не дуже добре. Переселенців зібрали на базі Полтавського університету економіки й торгівлі в актовій залі (далі — ПУЕТ). Директор розповідав, хто вони, чому приїхали і звідки.
"Ми всі зібралися, наш університет і ПУЕТ. І от ми в залі сидимо і чути постійно: чого приперлися, чого саме сюди і всяке таке. Але згодом Полтава доволі привітно розкрилася", — каже Антон.
Люди не розуміли, що таке війна.
"В Полтаві навіть зараз багато хто не розуміє, що таке війна насправді", — зауважує він.
Утворилася бульбашка зі сходу — університетські, всі свої.
"Коли університет переїхав, ми їхали з київського вокзалу до гуртожитка через Каштанову алею — одну з найвідоміших у Полтаві. Я одразу зрозумів — це велике Рубіжне", — згадує він.
Полтава теж зелене місто. Але воно не замінить хлопцю дім.
"Якщо чесно, там мені всього не вистачає. І друзі були, і життя нормальне. Але головне — ліс. У Полтаві з цим дуже скромно, треба їхати далеко. У Рубіжному, принаймні в моєму районі, було чисте повітря — близько ліс. Тиші не вистачає, Полтава дуже шумна. Рубіжне було тихим", — каже він.
Нині він перейшов з японської філології на аудіовізуальне мистецтво — хотів стати режисером або сценаристом. Трохи попрацював журналістом, але йому не сподобалося і він повністю перейшов на фріланс. Називає себе кіно-журналістом — пише статті й критику про кіно на різних сайтах. Паралельно намагається реалізуватися як письменник. Зараз навчається в аспірантурі — на українській філології.
До 2022-го Антон відслідковував усе, що відбувається на окупованих територіях — дивився фільми, замасковані під художні, читав багато авторів.
"На своє виправдання скажу — тоді я не знав, що автор якийсь проти українців, просто читав з цікавості. Потім, звичайно, це все повикидав, частину поспалював", — каже він.
Не вірив до останнього, що буде вторгнення.
"Чесно, не вірив і сподівався. А 24 лютого — в моєї мами день народження — все так змінилося. Напевно, як і у всіх моїх земляків", — згадує Антон.
У 2020-му батька хлопця під час лікування зубів заразили гепатитом С. Виявили пізно. Він помер. Станом на 2022 рік мама з родиною брата лишалася в Рубіжному.
"Вони якраз сиділи на дачі в погребі, як до них залетіла ракета. Пощастило — не вибухнула, але прямо поруч приземлилася. Вони ледь вибралися, пощастило, що машина завелася. Покинули все, що там було. Змогли виїхати до Корсуня і зараз мешкають там", — розповідає Антон.
На окупованій території залишилися знайомі хлопця з життя до війни.
"Чесно, я не дуже товариська людина. Не люблю спілкуватися, особливо по телефону. Мені треба контакт, очі в очі. Тому не сказати, що я сильно підтримував з ними стосунки, але історії, які доходять звідти, вражають. Одна знайома разом з синами сиділи неподалік від Сіверськодонецька на дачі. Їх взяли у полон росіяни. Вони катували їх десь тиждень. Молодший син зміг сховатися у сусідів. Потім їх відпустили. І після цього ці ж знайомі телефонували, що живі, розповідали страшне. А потім, буквально декілька місяців пройшло, вони почали розповідати, що Росія — це добре, Росія їх, мовляв, визволяє. Пропонували повертатися", — каже Антон.
За його припущенням, після пережитого полону й катувань у них щось сталося з психікою. Також він думає, що їхні телефони можуть прослуховуватися і люди елементарно бояться сказати правду або щось зайве.
"Інша знайома розповідала, що їздять військові, що ліс підпалили, де стояли ворожі танки, артилерія. Що до них приходили військові, щось перевіряли. А якось влітку телефонує і каже: Полтаву Польщі віддали. Це був сміх. Потім почала розповідати, що Київ — це вже Америка. Походу, мабуть, телевізор їм увімкнули", — іронізує Антон.
Зараз він не підтримує з ними зв'язок.
"Чую про них іноді, але сам не спілкуюся. Я більше скажу — в Полтаві навіть зараз багато хто не розуміє, що таке війна насправді. Але по собі я можу сказати — пропаганда працює. Я це пам'ятаю по собі у 2014-2015 роках. Тоді ізоляція від України і російські телеканали, що добре в нас ловили, робили свою справу", — каже він.
Тринадцять романів у стіл
З 2022 року Антон не читає більше російського. З березня 2024-го взагалі не читає новини — після несподіваного розлучення намагається не занурюватися в інформаційний потік.
"Тільки зараз трішки дивлюся про спроби договорняка, як кажуть. Про пропагандистські фільми трішки чув, але нічого не дивився, бо в мене вже алергія на російськомовне", — пояснює він.
Зараз Антон пише романи й кіно-критику на різних сайтах, перекладає з японської на фрілансі.
"У мене є вже завершені тринадцять романів. Зараз проводжу редактуру нон-фікшн книги про азійське кіно, вона наступного року вже буде виходити — це точно", — каже він.
Готується збірка з оповіданнями багатьох авторів, там буде і його текст. Також хлопець написав історичний роман про Рубіжне.
"Його зараз розглядає видавництво. Дуже сподіваюся, що приймуть. Самвидав для мене дорогий. Я розсилаю куди тільки можна, чекаю відповіді", — ділиться планами Антон.
Також він нещодавно виступав на літературному вечорі "Середохрестя".
"Є молодіжна організація "Плетиво". Вони в Полтаві роблять різні зустрічі й здибанки: говорять про мистецтво, фільми, книжки, займаються творчістю, проводять літературні курси, читацький клуб, кличуть спікерів з різних сфер — навіть з архітектури. Недавно організували подію "Середохрестя", де були полтавські й сумські поети. Я теж вирішив піти й виступив там зі своїм монологом", — говорить хлопець.
Він думає про переїзд до Луцька або Чернівців.
"Чернівці — тому що мені подобається це місто. Там багато літературних різних подій. А Луцьк — там у мене з'явилися декілька знайомих, буде легше адаптуватися. І, наскільки я дивився по відео, фото, Луцьк дуже сильно нагадує Рубіжне. Таке маленьке, компактне, зелене місто", — каже він.
А поки Антон вишукує рідне серед життя у чужому місті, продовжує шукати можливості для публікації романів, перекладає з японської й намагається не думати про те, що знайомі на окупованій території розповідають про "визволення". Це найстрашніша історія з усіх, які він пережив за понад десятиліття війни.
Читайте також: Абрикосовий Луганськ: повернутися туди, де вже ніколи не буде так само.
