Уявіть: ви будуєте найкрасивішу будівлю міста, вкладаєте душу в кожну лінію фасаду, перекладаєте мовою архітектури спогади про вишивані рушники з дитинства на Поділлі. А через кілька років вас викликають на партійні збори і звинувачують у "буржуазному націоналізмі". Історія Йосипа Каракіса – про те, як радянська система шукала ворогів і завжди їх знаходила.
Син купця, який закохався в архітектуру
Йосип Каракіс народився 29 травня 1902 року у Балті Подільської губернії – сьогодні це Одеська область. Родина була заможною: батько – купець першої гільдії, мав у співвласності цукрові й тютюнові заводи. Та революція змінила все. У 1925 році молодий Йосип пішов на архітектурний факультет Київського художнього інституту, який закінчив у 1929-му. Його вчителями стали Олександр Вербицький, Валеріан Риков та Павло Альошин – зірки тогочасної української архітектури.
Студент Каракіс захопився ідеями французького архітектора Ле Корбюзьє та конструктивізмом. Це захоплення залишиться з ним аж до середини 1970-х – і саме воно частково зіграє проти нього в майбутньому.
У 25 років Йосип таємно одружився з Ганною Копман, студенткою консерваторії. Чому таємно? Бо молодий архітектор без роботи та грошей навряд чи здобув би благословення на такий шлюб.
Будинок офіцерів і шкіряне пальто
Перші київські роботи Каракіса – це те, що й сьогодні визначає обличчя столиці. У 1929 році він вступив до Товариства сучасних архітекторів України, а незабаром отримав перше велике замовлення.
Будинок Червоної Армії і флоту на Липках (споруджений у 1929–1931 роках, нині – Центральний будинок офіцерів) приніс молодому архітектору визнання. І єдину в житті офіційну нагороду – шкіряне пальто від командування Київського військового округу "за активну участь у проектуванні та будівництві".
Далі були житлові будинки на вулиці Січневого Повстання (нині – Мазепи) та в Георгіївському провулку, дитсадок №1 "Орлятко" заводу "Арсенал" (1939), Художня школа на Володимирській, 2 (нині – Національний музей історії України). І, звісно, легендарний ресторан "Динамо", який згодом ледь не відправив архітектора до таборів.
Замовлення з Луганська: шість років будівництва
Після визволення Луганська в 1944 році місто лежало в руїнах. Потрібна була нова символічна будівля – готель для партійної еліти та важливих гостей. Замовлення дісталося Йосипу Каракісу – вже визнаному майстру, автору київського Будинку офіцерів.
Будівництво почалося того ж 1944 року, на пустирі в центрі міста. Тривало три роки – завершилося 1947-го. Але відчинив двері готель тільки через п'ять років, у 1952-му. Чому така затримка? Оздоблювальні роботи, налагодження інженерних систем, підготовка персоналу – все мало бути бездоганним.
Спочатку його хотіли назвати "Москва" – як годиться в імперії. Але оскільки відкриття відбулося напередодні річниці Жовтневого перевороту, готель нарекли "Жовтень". Тільки в 1991 році, з незалежністю України, він отримав свою нинішню назву – "Україна".
Шестиповерхова будівля зайняла ціле квартальне перехрестя в центрі Луганська. 173 номери, – це був найбільший і єдиний чотиризірковий готель у місті. Конкуренції не було.
Вже 1952 року всі номери були телефонізовані. Для того часу – це диво техніки. У повоєнному СРСР навіть не в кожній квартирі партійного функціонера стояв телефонний апарат, а тут – у кожному готельному номері. Рівень сервісу мав відповідати статусу: готель призначався для високопоставлених гостей, делегацій, важливих партійних з'їздів.
Каракіс продумав усе до дрібниць: просторі вестибюлі, високі стелі, широкі коридори. Готель мав вражати. І вражав – ставав візитною карткою Луганська на наступні десятиліття.
Довгі роки в Луганську ходила легенда: мовляв, готель насправді спроектували німецькі військовополонені, а Каракіс тільки підписався під чужим проєктом. Це неправда. Так, на початковому етапі будівництва німецьких військовополонених справді залучали до робіт. Але вони виконували виключно "чорну" роботу – фізичну. Усі архітектурні та будівельні ідеї – авторства Йосипа Каракіса. Легенда про німецьке авторство – типовий радянський міф аби применшити талант українського архітектора.
А тепер – найголовніше. Те, за що Каракіса покарають і що зробить готель символом.
Фасад будівлі прикрашає "вишиванка". Вертикальні трикутні пілястри з білої силікатної цегли піднімаються від другого поверху до даху – на всі п'ять поверхів одразу. Вони контрастують із червоною цеглою основної стіни, створюючи ритмічний візерунок.
Це не просто декор. Це геометризований український орнамент, який Каракіс бачив у дитинстві на Поділлі – на вишиваних рушниках, тканих килимах, розписаних хатах.
"Орнамент перетворює площину стіни в килим, витриманий у тих художніх традиціях, які архітектор спостерігав у дитинстві на Поділлі", – напише Чепелик.
Готель став останнім будинком у стилі українського архітектурного модернізму з мотивами українського бароко та елементами національного орнаменту. Після 1951 року такого більше не будували – боялися при радянській владі.
Вересень 1951-го: коли таланту стає забагато
Актова зала Київського інженерно-будівельного інституту. Вересень 1951 року. Збори Академії архітектури УРСР – офіційна мета: "рішуче засудити діяльність архітекторів-шкідників". На лаві підсудних – Яків Штейнберг та Йосип Каракіс.
Звинувачення сипляться одне за одним: "впроваджує український буржуазний націоналізм", "насаджує космополітичні погляди", "злочинно нехтує провідними ідеями партії".
Парадокс: архітектора звинувачували водночас у двох протилежних речах. За готель "Україна" з українським орнаментом на фасаді – у "буржуазному націоналізмі". За захоплення конструктивізмом та ідеями Корбюзьє – у "космополітизмі".
Коли Каракіс почав доводити, що він єврей за походженням, а не українець, і що не має буржуазного коріння, йому негайно "пришили" космополітизм. Безвихідь.
"Я завжди жив і працював по совісті", – прозвучала промова "відповідача" в задушливій від холодної злоби залі. Це не допомогло.
Наслідки були миттєвими й нищівними. Каракіса звільнили з роботи, позбавили права викладання. На його ім'я наклали заборону. Газети публікували фотографії його будівель, але без зазначення прізвища автора. Йосипа Каракіса викреслили зі сторінок довідників з архітектури Києва, підручників і навіть із чотиритомного збірника "Історія Києва". Як ніби його ніколи не існувало.
Родина з чотирьох осіб жила на єдину пенсію матері архітектора. Дочка Ірма завжди отримувала підвищену стипендію – і раптом "трійка" з марксизму-ленінізму та позбавлення стипендії. Покарали і дитину.
Знаний архітектор, автор найкращих будівель Києва, змушений був малювати трафарети для скатертин. Дружина набивала за ними візерунки на тканині – це продавали робітничій артілі. Так вони й виживали.
А всього за рік до цього, 1950-го, віце-президент Академії архітектури УРСР Павло Альошин публічно відгукувався про Каракіса як про обдаровану людину.
Якось уночі за Каракісом приїхав енкаведистський "чорний ворон". Справа стосувалася київського ресторану "Динамо", там впала стеля. Каракіс зумів довести слідчому, що причиною стало порушення технології під час будівництва, про що він вчасно інформував керівництво, але його тоді не послухали. Архітектора зрештою відпустили додому.
1952 рік. Каракіс уже в опалі, без роботи, без грошей. І раптом уночі до його помешкання в Рильському провулку приїжджає голова Спілки архітекторів УРСР Григорій Головко. Чому вночі? Щоб колеги не помітили: контакт із "націоналістом" і "космополітом" міг дорого коштувати.
Головко попросив допомогти з проєктами станцій майбутнього київського метро – оголосили творчий конкурс. Анонімно, але за гроші. Каракіс виконав завдання. Головко забирав креслення теж уночі – боявся, що розкриється справжнє авторство. Які саме станції таємно проектував опальний зодчий? Головко значиться автором станцій "Політехнічний інститут", "Святошино", "Університет". Причому фасад "Університету" справді нагадує творчий почерк Каракіса.
1953 рік. Після кількох років опали, безробіття, злиднів Каракісу пропонують очолити кафедру архітектурних конструкцій у Львівській політехніці. Обіцяють гідну зарплату й квартиру – усе, про що можна мріяти. Він відмовляється, бо любив Київ.
Він продовжував працювати: проєктував школи в Києві, Харкові, Луганську, Донецьку, Одесі, Запоріжжі, Краматорську. Більшість проєктів було реалізовано.
У 1965 році разом з ученим-гігієністом Семеном Познанським розробив проєкт експериментальної школи в Донецьку – із квадратними класами та окремими внутрішніми двориками для кожної вікової групи. Монументально-декоративні панно виконувала група художників: Алла Горська, її чоловік Віктор Зарецький і Надія Світлична. Сьогодні ця будівля занедбана.
Йосип Каракіс помер 23 лютого 1988 року в Києві – не дочекавшись визнання. Його дочка Ірма, теж архітектор, переїхала до Америки, але зберегла архів батька: ескізи, етюди старого Луганська, сімейні фотографії.
Правнук архітектора Олег Юнаков написав книжку "Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба" – 544 сторінки, понад 1000 фотографій. Близько 800 ілюстрацій – із сімейного архіву. Ірма Каракіс виступила редактором і науковим консультантом видання.
Що сталося з готелем – від розквіту до забуття
Десятиліттями готель "Україна" був серцем Луганська. Тут зупинялися делегації, проводили урочисті прийоми, святкували весілля. Найкращий ресторан міста, найпрестижніша адреса. Але у 90-х він почав занепадати, в готелі здавалися кілька приміщень під офіси, проте потрапити всередину було величезною вдачею! Попри старість, прольоти вражали, а вигляд з вікна на другому поверсі наче переносив на 50 років назад у часі.
З початку окупації Луганська у 2014 році його доля була невідомою аж до лютого 2025 року, коли окупанти несподівано згадали про готель. Оголосили про плани визнати будівлю "об'єктом культурної спадщини Російської Федерації". Тепер там визначають балансоутримувача, обіцяють відновлення, говорять про "збереження історичної пам'яті".
І, що символічно, продовжують називати його "Жовтень" замість "Україна". Повертають назву 1952 року, ніби 1991-го і незалежності ніколи не було. Стирають українську ідентичність будівлі – так само, як колись стирали ім'я її автора.
Український орнамент на фасаді нікуди не подівся. Білі трикутні пілястри досі піднімаються на п'ять поверхів, досі контрастують із червоною стіною.
Читайте також: Від Донецької губернії до окремої області: як формувалися межі Луганщини.
